Бунтівне начало
Юрій Горліс-Горський належить до тих людей, для яких війна почалася ще в юності. Він не просто рано потрапив на фронт — він не міг не піти, не мав на те морального права. Коли дверима гримнула Перша світова, йому бракувало віку, тож він «домалював» собі кілька років і записався до війська. Він не став частиною імперської машини — радше навчився воювати проти будь-якої, яка заперечує волю.
Спершу долучився до Армії УНР, брав участь у Першому зимовому поході, упродовж якого застудився так, що довелося залишитися лікуватися в найближчому монастирі. Та від долі не втекти: найближчим виявився той, що слугував штабом для холодноярівців. Тут, у серці України, не чекали наказів із центрів, яких більше не існувало. Натомість воювали так, ніби держава — це ти, твій загін і ліс навколо.
Тож Горліс зостається в Холодному Яру: цим людям потрібний його досвід, а йому самому — цей простір нескорености. Він стає частиною повстанського руху, бере псевдо, входить у щоденний ритм війни без фронтів і тилів: засідки, переговори, зради, короткі перепочинки й постійна готовність загинути. Це важливо зрозуміти: Горліс-Горський не лише був свідком — він жив Холодним Яром.
Тут формується те, що залишиться з ним назавжди — нездатність прийняти поразку як кінець. Навіть коли боротьба програна — вона триває. Навіть коли держава зникла — відповідальність нікуди не поділася.
Ці тези відлунюють у гаслі Холодноярської республіки: «Воля України або смерть». Холодний Яр вирізьбив у Горлісі людину, яку війна не покидає, навіть змінюючи форму.
(Не)успішний аґент
Після розгрому Холодного Яру й загального згортання відкритої збройної боротьби Горліс-Горський опиняється в ситуації, знайомій для багатьох учасників визвольних змагань: війна триває, але її більше не видно. Немає фронту, немає прапорів, немає шикувань. Є лише підпілля, зв’язкові, конспірація — і постійне відчуття, що кожен крок може бути останнім.
Саме тоді він погоджується на те, що називали «роботою аґента». Це була спроба повернути боротьбу всередину совєтської системи. Завдання полягало в тому, щоб проникнути в середовище чекістів, використати їхню самовпевненість і хаос перших років влади совєтів, зібрати інформацію та підтримати залишки підпілля. План був ризикованим від початку. ЧК ж далеко не наївна — вона вчилася швидко і на чужій крові. І все ж Горліс-Горський іде на цей крок. Повернутися до мирного життя після Холодного Яру він не міг, боротьба далі була метою його життя.
Він входить у коло чекістів, грає роль лояльного, оминає підозри й перевірки. Але так не могло тривати довго. Совєтська система не залишала можливости для довгої подвійности — вона або ламала, або знищувала. Арешт був питанням часу.
Для ЧК він був не просто «підозрілим елементом», а особливо небезпечним: колишній холодноярівець, воїн Армії УНР, людина з реальним бойовим досвідом і авторитетом. Таких не перевиховували. Таких або змушували служити, або прибирали. Під тиском слідства Горліс-Горський формально погоджується на співробітництво. Це не було ані ідейним переходом, ані добровільним вибором. Це була спроба виграти час. Чекісти вважали, що зламали його. Він – що отримав шанс вижити.
Але навіть у цій ролі він виявляється «неуспішним». Не тому, що був поганим виконавцем, а тому, що не міг і не хотів стати частиною репресивної машини. Його поведінка викликає дедалі більше підозр. Він не дає очікуваних результатів, не виправдовує вкладених у нього надій, залишається внутрішньо чужим. У якийсь момент ілюзії зникають остаточно. Горліс-Горський знову стає в’язнем.
Те, що починалося як спроба продовжити боротьбу, закінчується глухим коридором тюрми.
Боже!вільний
У тюрмі вже не працюють ані військовий досвід, ані відвага. Чекісти не воюють — вони ламають. Не швидко, а методично. Допити та повторюються, простір — це лише камери. Найнебезпечніша в цій ситуації ясність усвідомлення, що виходу немає.
Розстріл був цілком реальним сценарієм. Колишній холодноярівець, людина з досвідом підпілля, він знав, як закінчуються такі історії. І саме тут він ухвалює рішення, яке важко назвати героїчним, але яке виявляється єдино можливим: зіграти безумство. Ідея з’явилась після того, як співкамерник Горліса-Горського збожеволів. Це було чи не єдиним варіянтом уникнення розстрілу.
Інший ув’язнений підказав, як краще діяти. Симуляція божевілля вимагала дисципліни не меншої, ніж військова служба. Потрібно було втримати роль на допитах, перед лікарями, перед охороною. Не переграти — і не зірватися. Не показати ясности там, де її не мали помітити. Божевілля в совєтській системі могло врятувати життя, але тільки якщо в нього повірили.
«Маю сильну армію, озброєну найновішими, незнаними нікому засобами війни. За своїм бажанням ламаю кордони та змінюю мапу Європи. Маю 800 чоловіків особистої охорони в чорних убраннях на чорних автах. У Києві, над Дніпром — мій величний замок з чорного мармуру. Зваливши докупи засади анархізму, фашизму, демократії й комунізму, я витворив цілком нову політичну систему, якій нема ніде рівної», — стверджував Горліс-Горський перед лікарями й на допитах
Його переводять до психіятричної лікарні. Для системи це означало ізоляцію «небезпечного, але непридатного». Для Горліса-Горського — можливість свободи. Психлікарня була не гуманнішою за тюрму, але там існували ритуали, недогляди, паузи. Цим він і скористався: отримав документи колишнього воїна Червоної армії і зміг втекти з ними. Спочатку опинився в росії, потім потрапив до Польської республіки і вже опісля у Львів.
Під крилом Шептицького
Після втечі Горліс-Горський опиняється у Львові — місті, яке в міжвоєнний час стає для багатьох уцілілих з Наддніпрянщини тимчасовим притулком.
Саме тут у його житті з’являється постать Андрея Шептицького. Митрополит не був ані редактором, ані політичним керівником. Його допомога — це передусім захист і фінансова підтримка. Для Горліса-Горського це було принципово. Після тюрми й симуляції божевілля можливість говорити від власного імени здавалася чимось неймовірним.
Саме у Львові він починає писати не «для літератури», а тому що потрібно було задокументувати власний досвід. Так з’являється «Холодний Яр» — текст, який не схожий на спогади ветерана і не вписується в жоден усталений жанр. Це не роман у класичному сенсі і не суха хроніка. Це літопис, написаний людиною, яка пам’ятає імена, голоси, дрібні сцени — не як історик, а як учасник.
У цьому тексті немає спроби прикрасити поразку. Горліс-Горський не створює героїв із бронзи. Його повстанці втомлюються, сумніваються, помиляються — і саме тому виглядають живими. «Холодний Яр» фіксує не лише боротьбу, а й момент її зникнення, коли стає ясно: ця війна програна, але пам’ять про неї ще можна врятувати.
Виходить друком «Ave Dictator», написаний ще в божевільні. Памфлет проти Сталіна, проти культу сили, проти тоталітарної логіки, яка знищує не лише ворогів, а й власних адептів. Тут Горліс-Горський уже не літописець, а публіцист. Він також працює над романом про реалії совєтської психлікарні «Між живими трупами», однак манускрипти було втрачено в роки погрому Карпатської Січі. Втрата цих манускриптів — ще одна тінь цієї біографії: історія, яку не дали дописати.
Під крилом Шептицького він отримує шанс бути почутим. Але навіть тут він не стає «захищеним». Його минуле, його досвід, його тексти роблять його людиною постійного ризику. Проте саме в цей період остаточно формується Горліс-Горський, якого ми знаємо сьогодні: не лише воїн і втікач, а людина пам’яти, яка бере на себе тягар розповісти те, що інші воліли б забути.
Вічний мандрівник
Міжвоєнна Європа не була спокійною для таких, як він. Колишній повстанець, автор антибільшовицьких текстів, людина з репутацією небезпечного — Горліс-Горський не мав стабільности ніде. Він подорожує, змінює країни, міста, адреси. Частково — як журналіст і репортажист, частково — як політичний еміґрант. Він бачить, як Європа поволі звикає до диктатур, як насильство стає нормою, а свобода — проблемою, яку можна відкласти.
Особливо драматичним стає досвід Карпатської України. Події 1938–1939 років — короткий спалах надії й миттєве падіння — він переживає не як спостерігач, а як учасник історії, яка повторюється: держава народжується і гине майже одночасно. Переслідування, арешт, румунський полон — усе це знову нагадує йому, що для таких, як він, кордони існують лише як загрози.
Друга світова війна остаточно ламає ілюзію будь-якої стабільности. Горліс-Горський опиняється у світі, де знову треба вибирати не між добром і злом, а між різними формами насильства. Він співпрацює з українськими середовищами, намагається діяти в умовах, де кожен союз тимчасовий, а кожне рішення може мати фатальні наслідки.
Після втечі з психіятричної лікарні Юрій Горліс-Горський багато подорожував і записував репортажі. Про його мандрівний період не так багато згадують, відомо, що деякий час він перебував у Фінляндії, про що залишив нариси, у яких добре відгукувався про цю країну. Він певним чином порівнював фінів та українців як народи, що ненавидять все російське. Згодом жив у Берліні. Так про це згадує дружина:
"Всі ми, свідомі українці, покладали великі надії на німців, які до вибуху війни із Совєтським Союзом, у 1940–1941 роках, дуже прихильно ставились до українців. Ми безмежно вірили в німців і чекали їх як спасителів, визволителів від польського ярма. І ось вони вже близько, але зупинилися над Бугом перепочити... Після падіння Польщі ми всі, свідомі українці, вірили, що німці будуть нашими приятелями й ми зможемо нарешті здобути волю для України... Німці виправдали наше захоплення лише півроку"
Його мандри — це спосіб існування. Він належить до покоління, для якого рух став єдиною можливістю не зникнути. Без дому, без держави, без гарантій, але з чітким усвідомленням, ким він є і звідки.
І повіє огонь
У напруженій повоєнній Німеччині, серед таборів для переміщених осіб, Горліс-Горський опиняється в середовищі, де зібралися ті, кого історія викинула за межі держав. Настає інша форма напруги — тиха, виснажлива, без фронтів. Тут багато говорять про майбутню Україну — і водночас дуже добре розуміють, що повернення немає і надії мало.
Горліс-Горський не належить цілком до жодної політичної фракції, не вміє мовчати, не приймає дисципліни, яка вимагає забути складні питання заради «єдности». Його досвід — надто болючий, щоб вписатися в акуратні схеми й піддаватися.
Він знає забагато. Про підпілля, про аґентуру, про механізми страху — совєтські й не лише.
У вересні 1946 року Юрій Горліс-Горський зникає в Аугсбурзі. Без офіційного пояснення. Убивство совєтськими спецслужбами, внутрішні конфлікти еміґраційного середовища, випадковість, замаскована під політику — жодна з версій не має остаточного підтвердження, і саме це робить кінець його історії таким промовистим. Людина, яка все життя вислизала з пасток, зникає остаточно
Та продовження спротиву, втіленого на сторінках його праць, продовжує жити. І все пророчішими нині видаються нам слова Тараса Григоровича: «І повіє огонь новий із Холодного Яру», — бо яскраво спалахнув на історичній канві огонь життя Горліса-Горського.
Авторка — Іванка Брегін, редакторки — Софія Стефанишин та Яна-Марія Федорович
