Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи
Так стверджує Декалог ОУН. Організація українських націоналістів виборювала державу будь-якими методами, із-поміж них — політичні вбивства, або атентати. Жертвами таких замахів ставали відповідальні за антиукраїнські дії чиновники або ті, хто пропагував лояльне ставлення до окупаційної влади.
Серед низки подібних убивств улітку 1934 року було здійснено замах на тодішнього міністра внутрішніх справ Польської Республіки — Броніслава Пєрацького.
Станом на 1934 рік ОУН, створена у Відні 1929-го, існувала вже 5 років. Серед п’ятьох об’єднаних структур у складі ОУН головна роль належала Українській військовій організації (УВО). Очолив УВО, а згодом й ОУН Євген Коновалець.
До 1934 року вже було здійснено два замахи у Львові: у 1921 році на Начальника Польської Держави Юзефа Пілсудського, а в 1924-му — на тодішнього польського президента Станіслава Войцеховського. Обидва виявилась невдалими, але набули розголосу.
Улітку 1930 року оунівці провели масову саботажну акцію, на яку польська влада відповіла “пацифікацією’’ українців, що проживали на території Другої Речі Посполитої. Проте непокора не припинилась: відбулись декілька резонансних замахів , зокрема атентат на представника радянського консульства Олексія Майлова, здійснений Миколою Лемиком, аби мовити на суді про геноцид української нації в СРСР — Голодомор. Згодом ширитимуться чутки, мовляв, майбутній замах на Пєрацького був помстою за “пацифікацію’’ 1930-го, однак здається, що ОУН просто шукала гучну жертву.
Підготовку вбивства ОУН починає навесні 1934 року. За два роки до цього до лав Організації українських націоналістів долучається Григорій Мацейко. У 1933-му його ув’язнили за звинуваченням у націоналістичній діяльності, але в березні 1934-го польська поліція звільнила Мацейка, не знайшовши достатньо доказів.
Було ухвалено рішення здійснити атентат у незвичний спосіб: мали загинути і жертва, і вбивця через бомбу, підірвану атентатником. До цього, а також після цього подібних атентатів члени ОУН не проводили й не планували. Мацейко був готовий загинути сам і вбити Пєрацького, бо нібито хотів спокутувати давню вину, коли допоміг поліції затримати Івана Мицика, що був членом УВО. ОУН прийняла ці слова Мацейка, після чого почала готувати його до атентату. Тим часом керівник Служби безпеки ОУН Микола Лебідь протягом тривалого часу слідкує за Пєрацьким. За Лебедем та його сподвижниками натомість уже давно слідкувала польська поліція, але чомусь не чіпала їх. Мацейко приїздить до Варшави, де зустрічає Миколу Лебедя, який його інструктує. Знаючи, що міністр разом із іншими урядовцями ходив обідати в ресторацію ‘’Товариський клуб’’, саме біля нього оунівці планували вбивство.
Що цікаво, Степан Бандера на фінальній стадії підготовки замаху помітив щось неладне, тому було надано команду скасувати здійснення атентату. Але це розпорядження не дійшло до Лебедя, а самого Бандеру та його соратників поліція арештувала буквально за день до вбивства Пєрацького.
15 червня 1934 року Мацейко протягом тривалого часу ходив із бомбою, покладеною в пакунок, біля ресторації «Товариський клуб», яку так любив Пєрацький. Ніхто не звернув на нього уваги, хоча “Клуб” пильно охороняли. О 15:30 сюди приїхав міністр на авто. До нього підійшов Мацейко. Він ніби спробував підірвати бомбу, але вона не вибухнула. Тоді атентатник витягнув револьвер.
Стежками револьвера
Виявляється, револьвер передали львівські оунівці, які перед цим із нього застрелили донощика Ярослава Бачинського. Мацейко влучно вистрелив у Пєрацького, хоча раніше не брав участи в атентатах. Ні швейцар «Товариського клубу», ні шофер Пєрацького не кинулися відразу за вбивцею, а сам Мацейко спокійно покрокував вулицею далі. Лише через кілька хвилин за ним почалася погоня. Мацейко кинув пакунок із бомбою та втік, сховавшись в одному з будинків, у ньому Мацейко ніби залишив плаща, у якому були оунівські символи – жовто-блакитна кокарда й запонка.
Далі атентатник благополучно дібрався до Львова й передав львівським оунівцям револьвера, яким згодом убили директора Львівської академічної гімназії Івана Бабія.
Про це українська газета «Діло» писала: “Складається враження, що вбивця був варшав’янином або принаймні добре знав топографію Варшави”.
Навіщо ОУН убитий міністр?
Насправді його смерть мало що давала ОУН, хоча Пєрацький належав до найближчого оточення Начальника Держави Пілсудського. Тоді Пілсудчики хоча й проводили політику асиміляції українського населення, проте, на відміну від польських націоналістів, намагалися в цьому питанні дотримуватися поміркованости. Ба більше, Пєрацький демонстрував готовність іти на порозуміння з українськими політиками. Чому ж тоді саме він? У той час Пілсудський доживав свої останні дні. Пєрацький же розглядався як один із найбільш імовірних його наступників. Тому високопоставлені польські політики бачили в ньому конкурента й були не проти його прибрати, що для оунівців було неабияк “на руку’’.
Відомий політик Вінцентій Вітос, який тричі був прем’єром міжвоєнної Польщі, 22 липня 1934 року взагалі записав у своєму щоденнику, що, за його відомостями, Пєрацького вбили його політичні приятелі.
Щодо вбивства міністра існує безліч загадок. Очевидці атентату дають різний опис убивці міністра. Дехто навіть вважає, що було три атентатники. Спочатку влада намагалась представити вбивцями Пєрацького радикальних польських націоналістів, а лише через кілька місяців почала звинувачувати оунівців.
У Варшаві й Львові були організовані гучні судові процеси над Бандерою і його соратниками, яких звинуватили у вбивстві Пєрацького та ще низці інших атентатів. Діяльність ОУН у Польщі була паралізована, проте Степан Бандера зумів перетворити варшавський та львівський судові процеси в блискучий піар для ОУН. Зрештою, це стало приводом для творення радикального крила ОУН-бандерівців.
Авторка матеріалу — Марта Кремінь, редакторка — Софія Стефанишин
