Якби ви бачили, що робиться в туалеті 10-го вагона, поїзда №058Л о 9:41 вечора 19-го липня 2026 року, то ви, мабуть, дійшли б висновку, що ваше життя не таке вже й нестерпне. Хто їхав тоді й пам’ятає - не дасть збрехати, а забути таке нелегко. Та що там бачили - внюхнули б. Бо те, що там творилося, заслуговує на якусь окрему нагороду: гімно роздриздане так, наче його пульнули з якогось надпотужного розприскувача. З силою - в кількадесят атмосфер!!! Тай атмосфера там стояла задушлива: густа, як сільський кефір, який цілком можливо й став причиною скоєного. Хто ж міг так “встаратися”? То мала бути якась вельми напориста натура - та й така ж задниця надодачу. А нічогенький апарат потрібен, щоб так вдути, еге ж?
Металічний унітаз, що формою нагадував лійку, був чимсь схожий на центрифугу пізля роботи, до стінок, якої поприлипали елементи розщеплення. Навпроти - смітничок, рясно всіяний зіжм’яканим густо перемащеним папером. І… вишенька на торті: щітка-йоржик - або принаймні те, що від неї залишилось - виглядала так, наче хтось засунув її собі в дупу; замружив очі; протяжно потиснувся; перекрутив собі її два рази, вийняв. І-і-і…!!! З НЕСТРИМНИМ ЗАДОВОЛЕННЯМ встромив ту чахлу липку груду у підставку. Повинен зауважити, потрібно мати неабияке вміння так людям життя псувати. А ще якусь мить тому тут все було в порядку.
І знаєте, що саме обідно? Стоїш ти так, дивишся на всю цю какофонію, і думкою задаєшся: а вийти то страшно. Бо ж якщо там вже хтось стоїть своєї черги чекає, то подумають на вас, не сумнівайтесь, так воно й працює. І чим довше стоїш, тим страшніше вийти.
Хто ж міг таке злодіяння вчинити та за якими критеріями їх можна вичислити? Потрібно якось “винюхати”. До слова, койка в мене була акурат біля туалету. Тож я – хоть-не-хоть – почав мимоволі приглядатися до пасажирів (не із задоволення, одразу оговорюсь, чисто з професійних, так би мовити, інтересів). Мене взяла цікавість, і я постановив собі хоч якось наблизитися до розгадки – цього втаємниченого діла, адже той, хто це вчинив, мабуть, хотів залишитися інкогніто. А за таких обставин, справа набувала ще більшої загадковості. І я подумав: час є; їхати далеко; робити все рівно нічого, тож я взявся за справу.
І вже невдовзі мені усміхнулась удача: повз мене пройшла провідниця і знаєте що? По своїх параметрах вона цілком годилася, адже кожен раз, як вона проходила повз, складалось таке враження, наче гора пересувається проходом, така вже дужа вона була. Та, вдосталь побавившись цією думкою, я одразу ж відкинув її: для чого провідниці такі проблеми в її ж вагоні? Дурниця все це. Зрозумівши, що це мені нічого не дасть, я підвівся і ніби без всякої мети почав прогулюватись проходом плацкарта.
Отже неспішним кроком іду я по вагону; густе сонячне світло пробивається крізь вікна; в той час вагон злегка покачує з боку в бік, збовтуючи в єдину суміш цілий букет незрозумілих запахів – коктейль був ще той, я вам скажу. На якусь мить мені навіть здалось, що у мене вуса виросли і я проводжу собі пальцем під носом у роздумах, так сильно пройнявся я цим ділом. Я вже було почав розчаровуватись, бо ніхто не годився на роль негідника, ай чи то нюх в мене слабкий зробився, щоб вийти на слід? Та раптом – ага!!! Он де ти!
В протилежному кутку вагона на бічному місці сидів дебелий чолов’яга, який чимось, однак, нагадував мені співачку alyona alyona!!! А ще на морді, головне, довольний такий сидить – одразу видно: тільки-но сходив. По собі суджу, бо я, коли от-так в туалет схожу, то ще якусь мить блаженний вираз полегшення не сходить з мого лиця.
Але… і тут щось не сходиться: сидить біля протилежного туалету якраз. Чого б йому в той ходити? Не подобається це мені. Хіба що це якийсь дуже обачний чоловік з вельми далекоглядною тактикою: сходив, значить, в інший кінець, щоб відвести від себе підозри і заплутати слідство – кмітливий розум. Але і це я відкинув: щось не скидався він на розумного: аж надто добрий вираз на його обличчі.
З цим результатом я повернувся на своє місце, забився в куток, і знаєте, що спало мені на думку: таке могла вчинити й зовсім непоказна на вигляд натура. Тут, якщо не піймав на гарячому, то пиши пропало. Як би там не було, а правди нам, мабуть, так і не дізнатись. Так найчастіше буває в таких випадках.
Та добре-добре, признаюсь: це я зробив. А все це понавигадував, щоб хоч чимось себе зайняти протягом довгої поїздки потягом. Крім того, поїзд той умудрився спізнитися на цілу двадцять одну хвилину. Треба ж було йому якось відімстити. Правда, спізнився він не на початку, а в кінці поїздки; вже опісля скоєного. Але то не важно, я, видно, якось задом чув, що так воно і буде, і вирішив йому, так би мовити, наперед відімстити. Хоча… і це я теж видумав, то не я був. Але хто його знає там…
Вобшем майте на увазі: якшо хто ше раз таке зробе в поїзді, де я їду – а я поїздами найбільше люблю кататися – то я вже тоді не картину в туалеті опишу, а її, так би мовити, художника – у всіх деталях, у всій красі. Бо, як відомо, на злодійові шапка горить. А то у нас, виходить, картина маслом інкогніто написана. Ти диви! Якийся Бенксі у нас завівся свій, тільки спеціалізується на туалетах. Дивина тай годі!
Люди добрі! Прибирайте за собою! Не псуйте іншим враження від поїздки. Бо ж… як їдеш із Карпат з такими гарними враженнями, а потім спостерігаєш о цю всю какофонію, то воно… хоч і робить твою поїздку ще більш незабутньою, але вже якось не в ту сторону.
Я тут що подумав: якщо “поїзд” – це він, то “поїздка” – це вона.
