113 років тому Ленін в своїх “Критичних нотатках щодо національного питання” критикував українських марксистів Юркевича та Донцова за їх культурний націоналізм, протидію асиміляції та виключно культурну автономію. Ленін критикував їх не з позицій великодержавного шовінізму, навпаки. Ленінське розуміння національного питання вимагало проголошення права на державне відокремлення.
Через 10 років з подачі Сталіна за “національний ухил” було виключено з партії Мірсаїда Султан-Галієва. В тому ж році “Великий Коренізатор” та відомий сьогодні “націонал-комуніст” Микола Скрипник вслід за Сталіним звинувачує товариша Султан-Галієва в “націоналістичному збоченні”, хоча він і згадує, і засуджує також “збочення великодержавне”.
Як так виходить що деякі діячі яких в певних колах називають “націонал-комуністами” виявляються ще менш “націоналами” ніж сам “еталонний комуніст” тов. Ленін?
Звісно, маємо відмітити, що тов. Скрипник прямо каже – націоналістичне викривлення зникне одразу ж як ми переможемо більш небезпечне великодержавне викривлення. Проте, слова Султан-Галієва з цього приводу, як показала історія, виявились більш влучними:
Росія як багатонаціональна держава і держава росіян неминуче йде до розпаду і розчленування. Одне з двох: або вона розчленується на свої складові національні частини і утворить кілька нових і самостійних державних організмів, або ж влада росіян в Росії буде замінена колективною владою «націоналів», тобто гегемонія російського народу над усіма іншими народами зміниться диктатурою цих останніх над російським народом. Це є історична неминучість як наслідок поєднання. Точніше, відбудеться перше, а якщо трапиться друге, то воно все одно буде лише переходом до першого. Колишня Росія, яка відновилася під нинішньою формою СРСР, недовговічна. Вона минуща і тимчасова. Це лише останні подихи, останні конвульсії вмираючого.
— Мірсаїд Султан-Галієв, «Тези про основи соціально-політичного, економічного та культурного розвою тюркських народів Азії і Європи»
Товарищ Султан-Галієв виявився глибоко правим, СРСР спочатку намагався стати «Імперією навпаки» де деякі національні меншини та національні окраїни мали привілеї порівняно з росіянами, а пізніше Радянщина повністю розвалилася під вагою національних протиріч.
Програма Скрипника, а саме програма «українізації зросійщенного пролетаріату» не є ані націонал-, ані комуністичною. Націонал-комуністичною опозицією до політики Москви, представлену в Україні політикою Скрипника представляла саме Українська Комуністична Партія (та укапісти), яких сам Скрипник звинувачував у «петлюрівському ухилі».
Давайте ж почитаємо цих «петлюрівців», щоб остаточно переконатись в остаточній «єретичності» їхніх думок:
В наших суперечках з комуністами „общерусского толку” відносно організації українського пролетаріяту, як пануючої кляси, себ-то відносно організації української пролетарської держави, доводиться чути, що в справах господарства така організація неможлива і шкідлива, бо необхідна, мовляв, централізація господарства і підпорядкування окремих економічних організмів „центрові”, себ-то Москві, — а от в справах мови і культури, то тут… „самоопределение вплоть до отделения”.
…
Правда, не так давно наші опоненти з „общерусского” табору свої хисткі позиції на Україні підпірали аргументами од «інтелігентської вигадки». Розуміється, при такій позиції було легше, бо можна було і в культурі проводити „єдність”, або по новому „диктатуру русской культуры”. Але і тут є але, бо відкілля ж могла взятися ця вигадана інтелігенція? Хоч при цій умові це але не таке вже велике.
Коли ж ці наші спільники і противники перейшли на позіції української культури, то тут є пів кроку вперед по українському питанню, зроблено це дуже добровільно ї крок назад в марксизмі, бо доводиться робити фокуси во ім’я свого „общерусизму”, а цей останній трохи не долюблює марксизму.
…
Що ж до розвитку української культури, мови школи і т.д., відносно культурної самостійности, про яку так багато і невдало балакають поруч з економічним підпорядкуванням і роспорошенням господарства України, — то це все нагадує ті „демократичні свободи”, які давала буржуазія при капіталізмі.
На самім ділі, як можна самостійно розвивати свою культуру, школу, мову і т.д., коли немає для цього економічних засобів, коли ці останні доводиться випрохувати зовні, чи то з „центру”? Розуміється, що „центр” може давати, а може й не давати, і де тоді дівається вся свобода розвитку культури?
Раз «центр» так званий тримає в своїх руках господарство, то цим самим він буде проводить і культуру „центру”. Коли ж цей центр говорить про вільний, нічим не обмежений розвиток культур „окраїн”, то це є лише порожні слова, які треба говорити для мас і за якими не стоять реальні чинники для перетворення слова в діло.
Говорити про культурне самовизначення, про вільний національно культурний розвиток може лише той, хто розуміє це як вільний національно-економічний розвиток, хто визнає і творить незалежну пролетарську державну організацію.
— Андрій Річицький, «Господарство і Культура».
Як ми бачимо критика політики Москви та Скрипника ведеться якраз таки з марксистських позицій. Ніяка культурно-національна автономія, ніяка коренізація не матиме реальної сили без державної та економічної незалежності, культурна сепарація не спрацювала навіть в славнозвісній історії «коренізаторства». Якщо «общерусисты» та лояльні до них послідовники Скрипника в цьому бачать петлюрівський ухил, то ми можемо лише їм натякнути що ці «петлюрівці» є більш послідовними марксистами ніж вони.
Таке саме «коренізаторство» зі своїми «мовними патрулями» відбувається і в сучасній нашій вже незалежній, хоч і буржуазній Україні. Доцільність таких практик залишається дискусійним питанням, яке сьогодні ми розглядати не збираємося. Слід лиш наголосити, що стрімке розповсюдження російської мови в Україні закінчилося одразу з відходом російського капіталу в наслідок війни. Стійка безпека національно-культурного розвитку та збереження незалежності національної культури неможливо без забезпечення такої ж незалежності господарства від іноземного капіталу.
