I. Вільгельм Райх
Райх першим сказав те, що досі багатьом незручно чути: фашизм живе не в Гітлері, не в партії й не в економічній кон’юнктурі. Він живе в характері звичайної, середньої людини.
У «Психології мас і фашизму» він стверджував, що успіх будь-якої авторитарної ідеології можливий лише тоді, коли вона збігається зі структурою характеру мас. Фюрер не створює цю структуру — він лише знаходить її вже готовою й активує. А формується вона десятиліттями через патріархальну сім’ю.
Жорстке виховання, фізичні та психологічні покарання, придушення природних імпульсів дитини створюють те, що Райх назвав «бронею характеру». Людина з такою бронею боїться свободи сильніше, ніж рабства. Вона відчуває глибоку тривогу перед власною відповідальністю й охоче віддає її вождеві, партії, нації. Всередині неї живе амбівалентність: бунт проти авторитету сусідить із схилянням перед ним. Вона ненавидить у собі слабкість і тому з особливою жорстокістю обрушується на тих, кого вважає ще слабшими — на «чужих», на меншини, на всіх, хто не вписується в жорстку ієрархію.
Сексуальне придушення, на думку Райха, відіграє тут ключову роль. Поки тіло й бажання затиснуті моральними заборонами, енергія не знаходить природного виходу й перетворюється на агресію, заздрість і жагу домінування. Саме тому середній клас — дрібні чиновники, торговці, службовці — став основною соціальною базою фашизму. Ці люди жили в постійному страху скотитися вниз, у пролетаріат, і водночас мріяли піднятися вгору, ототожнюючи себе з владою й «верхами». Вони хотіли виглядати «пристойно», бути частиною великого цілого й при цьому зняти з себе тягар особистого вибору.
Райх підкреслював: фашизм не можна звести ані до економічної кризи, ані до демагогії окремих лідерів. Це масова психологія, вирощена тисячоліттями авторитарного виховання. Поки люди несуть у собі страх свободи, потребу в ієрархії й готовність проєктувати внутрішній конфлікт назовні, завжди знайдеться той, хто запропонує їм «порядок», «велич» і «ворога».
Тому, вважав Райх, перемогти фашизм одними політичними засобами неможливо. Потрібно змінювати саму структуру характеру. Він бачив вихід у тому, що називав «трудовою демократією» — спонтанному суспільстві людей, які пройшли через звільнення від патріархальних кайданів, здобули те, що він називав «генітальним характером», і здатні самі нести відповідальність за любов, працю й знання. Це не партія й не ідеологія. Це природний процес, який має вирости знизу, зі змінених людей.
II. Жорж Батай
Батай, як і Райх розглядає фашизм не через призму ідеології чи економіки, а як психологічну і соціальну структуру, що виникає в момент кризи однорідного суспільства.
Однорідне суспільство будується на виробництві, корисності і грошах. У ньому все має бути співмірним, людина перетворюється на функцію, а держава служить апаратом захисту цієї однорідності, придушуючи або пристосовуючи все, що її порушує.
Протилежністю однорідного виступає чужорідне — усе те, що суспільство відкидає як відходи, як небезпечне або як священне: натовпи, жебраки, божевільні, еротичне, вожді, сакральне. Чужорідне не вимірюється і не асимілюється, воно діє як заряд сили, викликає афект і ділиться на вище — чисте, імперативне — і нижче — нечисте, відкинуте.
Фашизм належить саме до вищої, імперативної форми чужорідного. Вожді на кшталт Муссоліні чи Гітлера різко виділяються на тлі звичайних демократичних політиків своєю повною відмінністю.
Їхня влада гіпнотична: між вождем і масою виникає афективний потік, у якому ведені ототожнюють себе з лідером, а сам лідер концентрує в собі буйну, непомірну енергію. Ця енергія руйнує спокійну однорідність і ставить вождя вище законів, партій і людей. Фашизм заперечує демократію, братерство і природні потреби людини заради трансцендентного принципу, якому неможливо дати раціонального пояснення.
У самій структурі фашистської влади відбувається концентрація двох начал — військового і релігійного. Військове начало бере «низьку» природу солдат, заперечує її через дисципліну, уніформу і геометрію строю і перетворює на протилежність — на порядок, честь і славу. Релігійне начало робить вождя еманацією сакрального: втіленням слави батьківщини, майже пророком, що вимагає не просто підкорення, а екстазу. На відміну від класичної монархії, фашизм не ізолює себе від відкинутих класів. Він вбирає їхню енергію, але заперечує вихідну природу цієї енергії і перевертає її: з бруду і нікчемності народжується несамовитість, необхідна для тотального панування.
Фашизм використовує вже існуючу державу як інструмент і рамку, проте не зливається з нею. Справжнє джерело влади залишається чужородним — це партія і особистість вождя. Держава стає лише формою примусу, тоді як суверенна влада зберігає характер існування «для себе».
Саме тому діяльність Дуче чи Фюрера принципово відрізняється від діяльності прем’єр-міністра: вона спирається не на офіційну посаду, а на афективне утворення навколо лідера.
Виникнення фашизму можливе лише тоді, коли однорідність суспільства розпадається під дією внутрішніх економічних суперечностей. У монархічному суспільстві відколоті елементи зазвичай йдуть у субверсію (підривання, знищення), бо вища імперативна інстанція жорстко пов’язана з існуючим порядком. У демократичному суспільстві ця інстанція ослаблена, і з’являється вільний простір для нової суверенної атракції. У результаті в одному й тому ж суспільстві одночасно наростають дві ворожі одна одній революції — робітнича і фашистська. Чим сильніший соціальний розпад, тим більша частка відколотих середніх верств і тим вища ймовірність, що переможе саме імперативна, а не визвольна форма.
Критика Батая позбавлена моралізування. Він показує, що механізм фашизму — це чиста форма суверенної влади, яка заперечує людство як цінність, засновану на внутрішніх суперечностях, і перетворює афективну енергію мас на знаряддя тотального панування, при цьому зберігаючи інтереси капіталу.
В епоху розпаду однорідності вирішальне значення набувають саме афективні сили. Хто зуміє їх спрямувати, той і визначить результат. Вивчення цих сил має стати не утопічною мораллю, а зброєю.
III. Жиль Дельоз та Фелікс Ґваттарі
Дельоз та Ґваттарі (далі — ДҐ), продовжуючи Райха, Батая та спираючись на них, радикалізують їхні принципові відкриття, одночасно відкидаючи суміжне абстрактне доктринерство. Вони повертають вивчення фашизму до її принципової проблеми:
Бажання власної репресії
ДҐ, вслід за Райхом відкидають розуміння фашизму як виключно навʼязаного «згори» феноменом. Але так само ДҐ відкидають фаміалізм (зведення психічних процесів до «брудної сімейної драми»), і Райх тут не виключення.
Репресивний апарат держави та капіталу знаходить своє коріння в самій тканині соціального. В окремих випадках, сама репресія стає бажаною всупереч «недостатньо репресивної», «кволої» влади.
Ми вже наводили деякі нотатки щодо природи фашизму — руху одночасно масового та репресивного:
Саме мікрополітична або молекулярна сила породжує небезпечний фашизм, бо він є масовим рухом — скоріше раковим утворенням, ніж тоталітарним організмом.
— Жиль Дельоз та Фелікс Ґваттарі, «Тисяча Плато»
Для ДҐ принциповим є розрізнення між тоталітаризмом — тотальною владою держави (на кшталт радянського досвіду); та фашизмом — тотальною репресією та тотальною мобілізацією.
Фашизм — це, в першу чергу, бажання власної репресії аж до власного знищення.
Фашизм грунтується на бажанні виключення різнорідних «шкідливих» елементів. В цьому немає жодного відкриття. Райх та Батай, в свою чергу, помітили в фашизмі саме бажання субʼєкта бути підданим дисциплінарній владі, бути репресованим.
ДҐ, вже після екстатичного буйства німців на запитання Ґеббельса «Чи хочете ви тотальної війни?», зауважують — фашизм не закінчується створенням однорідного суспільства.
Бажання виключення, бажання винищення переходить від екстеріорного бажання знищення «ворогів» до інтеріорізації в бажанні самого фашизму разом зі всім суспільством бути знищеним в вогні тотальної війни.
Фашизм не обмежується чинним державним апаратом, який завжди є в певному ступені репресивним. Фашизм народжується з мікрофашизму.
Це рівень який ДҐ називають молекулярним, рівень елементарних суспільних інтеракцій, на відміну від молярних соціальних структур як Держава або Капітал.
Мікрофашизм можна зустріти всюди:
…сільський фашизм і фашизм міста чи кварталу, фашизм молоді та фашизм ветеранів війни, фашизм лівих і фашизм правих, фашизм подружньої пари, сім’ї, школи чи офісу…
— Жиль Дельоз та Фелікс Ґваттарі, «Тисяча Плато»
До вже сторічної всюдисущої боротьби з фашистською загрозою, яка хоч і залишається актуальною, ніколи не була ефективною, Дельоз та Ґваттарі додають боротьбу мікрополітичну.
Незалежно від політичного спрямування, будь-яка структура може відтворювати і часто відтворює фашистську структуру.
Подолання фашизму в його дійсному джерелі в мікрополітиці є життєвим пріоритетом будь-якої організаційної структури. Таке подолання має бути не встановленням нового владного режиму, а постійним становленням, переозначуванням, модифікацією владних відносин.
Останнє і являє собою абсолютизацію, доведенням до кінця демократичного процесу.
