Словенський філософ Славой Жижек робить те, на що сьогодні майже ніхто з лівих не наважується: він відкрито захищає Європу.
Не західну перевагу і не колоніальну спадщину, а те, що він називає конкретним євроцентризмом. Для нього європейська традиція — Просвітництво, демократія, ідея універсальних прав, держава загального добробуту і навіть комунізм — досі містить потужний емансипаторний потенціал. Цей потенціал можна і потрібно використовувати проти сучасного глобального капіталізму, який уже давно перестав бути суто західним проєктом. Капіталізм сьогодні успішно працює в Китаї, Сінгапурі, Саудівській Аравії та багатьох інших місцях, тому відмовлятися від європейських ідей свободи і рівності лише тому, що вони «європейські», означає добровільно роззброюватися.
Жижек вважає, що після краху комунізму саме Європа опинилася затиснутою між двома моделями: американським ліберальним капіталізмом і китайським авторитарним капіталізмом. У цій ситуації європейська спадщина стає не просто культурною вподобанням, а стратегічним простором, де ще можна вести боротьбу за універсальну емансипацію. Він прямо каже, що час відкинути ліву мантру про необхідність постійної критики євроцентризму. Багато антиколоніальних критиків, на його думку, відкидають західні цінності саме в той момент, коли ці цінності — егалітаризм, права людини, соціальна держава - можуть стати зброєю проти глобального капіталу.
При цьому Жижек не ідеалізує реальну Європу. Він бачить, як після розпаду соціалістичних проєктів її простір заповнили популізм, провінціалізм і різного роду фундаменталізм. Тому його євроцентризм — не захист існуючого стану речей, а спроба зберегти і наново витягти емансипаторне ядро європейської традиції. Це ядро, на його думку, полягає в унікальному жесті демократичної політичної суб’єктивації — здатності людей колективно виходити за межі даної ідентичності і претендувати на універсальне.
Націоналізм у цій картині займає підпорядковане місце. Жижек розглядає його як реакцію на травму розпаду старого порядку, коли суспільство втрачає стійкість і шукає опору у фантазії про «своє» насолодження, яке нібито крадуть чужі. Але навіть тут можна побачити й інший, більш продуктивний сенс. Націоналізм не зобов’язаний бути лише шовінізмом. Якщо підходити до нього через ту саму конкретну універсальність, яку Жижек застосовує до Європи, то національне самовизначення виявляється необхідним конкретним простором, всередині якого тільки і може розгортатися справжня класова та емансипаторна боротьба.
Справжній інтернаціоналізм проходить не повз націоналізм, а через нього.
