Конвівенсія і розселення
Після тривалого сплеску зовнішньополітичної активності християнські монархи звернули свою увагу на заселення завойованих земель. Одні мусульмани втекли або були вигнані як такі, що становлять загрозу. Інші залишилися та продовжували обробляти землю. Багато мусульманських громад дійсно вирішили не йти, особливо з відвойованої території в Арагоні. Їх називали мудехари, для них було видано спеціальні дозволи та окремі закони. Той факт, що в багатьох поселеннях християнські, мусульманські та іудейські громади жили пліч-о-пліч, дозволяє дослідникам для опису цієї епохи використовувати термін конвівенсія (співіснування). Політика Альфонсо X, як вважається, сприяла розвитку цього процесу. Однак у інших місцях мусульман звертали у рабство. Так, після арагонського завоювання Менорки та Ібіци в рабство було продано більшість мусульманського населення. Великі ринки рабів існували у Барселоні, Валенсії, Картахені, Кадісі та Севільї.
Розселення християн протягом реконкісти, збільшення чисельності населення та розвиток сільського господарства сприяли розвитку іспанських королівств. З'являлися нові міста та засновувалися лицарські ордени, зокрема вищезгадані Сантьяго, Алькантара та Калатрава. Найстаріший з них, Орден Калатрава, був заснований 1158 року. Лицарські ордени завойовували, заселяли та захищали великі володіння, а також забезпечували захист замків. Окрім лицарських, значну роль відігравали й нові чернечі ордени. Так, в 1144 в районі Сорії, між Сарагосою і Мадридом, на запрошення Альфонсо VII оселилися цистерціанці. Монастир Санта-Марія-де-Уерта, над будівництвом якого вони працювали з 1160-х років, особливо його вражаюча трапезна – визначна пам'ятка готичної архітектури.
Поки йшло розселення, виникали нові церкви, зокрема перероблені з мечетей. До таких відноситься наприклад собор Святої Марії у Валенсії. Храми, які раніше стали мечетями, були знову перетворені на церкви, як, наприклад, церква Христа Світла в Толедо. На згадку про Реконкісту по всій Іспанії відбувається безліч святкових заходів. Так, в провінції Аліканте в місті Алькой, заснованому в 1258 королем Арагона Хайме I, і по сьогодні проводиться щорічний фестиваль «Маври і християни» (Moros y Cristianos), де під час театралізованого дійства розігруються сценки на основі подій Реконкісти.
Процес розселення був не рівномірним і залежав від природних умов, економічних можливостей та обсягу території. На півдні було більше мусульман, і існували великі безлюдні райони, тому там виникли великі маєтки, які в основному належали церкві та знаті, а головною сполучною ланкою служили лицарські ордени. Більшість хліборобів-християн, серед яких було багато вільних власників, залишалося на півночі. Ще в ХІІ-ХІІІ ст. в Кастилії значна кількість селян були вільними, однак їм було складніше збільшувати свій добробут, ніж багатим великим землевласникам, тому протягом століть, багатьом з них доводилося приймати узалежнений статус, аби прокормити власні сім'ї. До того ж, ситуація різнилася від королівства до королівства. В Арагоні і Каталонії, наприклад, із вольностями селян все було не так райдужно, як навіть в Кастилії.
Відбувалися зміни і в системі управління. Ранній розвиток парламентських інститутів відбувався не тільки в Англії, а й в деяких іспанських королівствах, де вони набули форми періодичних зборів, які мали організовану структуру і на яких монархи отримували поради своїх васалів. Ці збори — кортеси (cortes) - встановлювали податки і могли висловлювати претензії та виносити на обговорення різні питання. Перші кортеси, про які нам відомо, було проведено 1188 року в Леоні. Це починання вийшло на новий рівень, коли в Арагоні та Каталонії було створено постійні комітети, які займалися розглядом важливих питань між зборами. На іберійських землях відроджувалося римське право і поступово відбулася і юридична кодифікація кортесів. Проте водночас розширялися і королівські повноваження, що викликало невдоволення та опір з боку дворянства – з 1260-х по 1340-ті у Кастилії, Арагоні та Валенсії спалахували періодичні повстання знаті.
Війна двох Педро
Окрім повстань тривали і спустошливі міжусобні війни, перипетії в яких іноді нагадували партію в шахи. Можна згадати так звану Війну двох Педро, у якій король Кастилії Педро І протистояв королю Арагону Педро ІV, який в свою чергу підтримував незаконнонародженого брата Педро І Енріке в його претензії на Кастильський престол. Почавшись в 1356 війна тривала аж до 1369 року. На боці Кастилії виступили англійці, в той час як Арагон підтримали французи. Наварра та Португалія також підтримали Кастилію, однак король Арагону постійно вів перемовини з португальцями, аби ті зменшили свою підтримку. Кастильці кілька разів вторгалися в Арагон і захоплювали кілька важливих міст і фортець, однак кожного разу їм не вистачало сил аби дожати свого супротивника, і черговий мирний договір відновлював статус кво. Війна спалахувала знову і знову і її не могли зупинити ні династичні шлюби ні навіть втручання Папи римського. До речі маври, з Гранадського емірату також підтримали Педро І і навіть вторглися до Валенсії, але ця їхня атака принесла незначні результати.
Це тривало до 1363 року, коли полум'я громадянської війни спалахнуло всередині Кастилії і Енріке, за допомогою найманців та французьких військ зміг скинути Педро який втік прихопивши свою скарбницю до Португалії. Король-втікач ще повернеться до Галісії, але невдовзі буде вбитий Енріке навесні 1369 року. Але проблеми нового короля Енріке ІІ на цьому не закінчилися. Одружений на дочці вбитого короля Констанції син англійського короля Едварда ІІІ Джон Гонт по праву шлюбу заявив претензії на Кастильский престол і разом зі своїми союзниками портульцями кілька разів вторгався до Кастилії і за правління Енріке ІІ і вже після його смерті. Наприкінці 80-х він навіть зміг захопити більшу частину Галісії. Але хвороби та голод вкотре підкосили англійське військо, і кампанію довелося припинити. Врешті решт, не здобувши успіху, Джон і його дружина відмовилися від домагань на Кастилію та Леон в обмін на гроші та династичний шлюб, видавши свою дочку Катерину за онука Енріке ІІ, майбутнього короля Енріке III.
Таким чином війна, що тривала кілька десятиліть завершилася, по суті, нічим. Сторони не здобули жодних територій, а прикордоння Кастилії та Арагону було спустошене кривавим протистоянням та періодичними спалахами чуми.
Серце Роберта Брюса
Однією з останніх спроб мусульманської експансії в Іспанії, стали рейди Маринідського султанату, який 1269 року витіснив Альмохадів з Марокко. Більше півстоліття мусульмани турбували християн на півдні, і навіть мали певні успіхи, але 1340 року Альфонсо ХІ Кастильський розгромив маринідів при Саладо, після чого їхні рейди остаточно припинилися.
До речі, під час однієї з кампаній Альфонсо ХІ проти мусульман відбулася знакова подія, пов'язана із посмертною історією відомого шотландського короля, переможця битви при Баннокберні, Роберта Брюса. Лежачи при на смертному одрі в 1329, Брюс доручив серу Джеймсу Дугласу віднести його серце в Святу землю і понести його в битву проти ворогів Христа, здійснивши таким чином свою прижиттєву мрію побувати у хрестовому поході. До Святої землі серце Брюса так і не дісталося, однак у битві з мусульманами воно всеж побувало. Дорогою до Єрусалиму Дуглас взяв участь у облозі мавританського замку Теба, приставши на прохання короля Альфонсо XI. Описи цих подій сильно відрізняються, але одна з найдостовірніших стверджує, що Дуглас, щоб надихнути своїх людей, закинув срібну скриньку з серцем Брюса у гущавину битви і кинувся слідом, назустріч власної загибелі. Християни перемогли в тій битві, скриньку із серцем було знайдено і доставлено до Шотландії та поховано в абатстві Мелроуз. У центрі села Теба на згадку про цей епізод встановлено пам'ятний монумент із шотландського граніту.
Чорна смерть
Чорна смерть прийшла в Іспанію в 1348 році і безжально спустошила її, за два роки викосивши більше половини жителів Піренейських королівств, скоротивши населення Іберії з 6 до 2,5 мільйонів чоловік. Як і в інших країнах, чума призвела до соціальних, економічних та навіть релігійних потрясінь. Землі були спустошені, а багато сіл — покинуті. Землероби, що вижили, намагаючись захистити себе, об'єднувалися у професійні братства, однак через нестачу робочих рук сільське господарство в деяких регіонах все одно занепадало, натомість йому на заміну приходило вівчарство, що не потребувало великої кількості робітників, а оскільки стада були як правило у власності крупних землевласників, епідемія сприяла ще більшій концентрації в їхніх руках багатства і впливу.
Зросло соціальне напруження. Епідемія припинила громадянську війну в Арагоні, але натомість принесла розгул злочинності та ледь не анархію, яка тривала кілька років. Спалахнула і релігійна ворожнеча, першими жертвами якої стали євреї, а за ними ще й мусульмани. Адже кого ще можна було звинуватити у всіх тих катастрофах, що обрушилися на півострів? Жорстокі погроми в Толедо в 1355 і в Севільї в 1391 призвели до загибелі безлічі людей. Багато євреїв були насильно хрещені і стали називатися т.зв. Конверсос (conversos). Ненависть перекидалася навіть на королів і вищезгаданого Педро І звинувачували, зокрема, у поблажливому ставленні до євреїв. При цьому треба сказати, що на мусульманських землях євреям жилося ненабагато легше.
І як це не парадоксально, приблизно в цей самий час в Іспанії відкривалися університети. 1354 року засновується університет Уески, який стає вже шостим за ліком в Іспаніїї, наряду з університетами Вальядоліду (відкритому вісьмома роками раніше), а також Паленсії, Саламанки, Севільї та Ллейди.
Епідемія призупинила Реконкісту, яка на той момент і без того йшла не досить активно на півострові. Однак за його межами іспанським королівствам вдалося розширити свій вплив. На середину XIV ст. влада Арагону в Середземномор'ї, простягалася аж до Сардинії та Сицилії, що стало можливим завдяки каталонським морехідним традиціям, здатним конкурувати з мореплавцями Генуї та Венеції. Кастильці мали розвинений риболовний флот на півночі, а на півдні на початку XV ст. вони поширили свою експансію на Канарські острови в Атлантичному океані. Захоплення цих островів супроводжувалося підкоренням та продажем в рабство місцевого населення — гуанчів — які майже сто років пручалися загарбникам. Португальці також славилися своїми морськими традиціями, тож Піренеї вже були готові до підкорення Атлантики.
Династія Трастамара
З приходом до влади Енріке ІІ на Кастильському троні затвердилася династія Трастамара, яка правила півтора століття. Правління це було наповнене нестабільністю та міжусобицями. Династії було ніби пороблено, про що свідчить хоча б те, що майже половина її правителів мали прізвиська, на кшталт Енріке ІІІ Хворобливий, Енріке IV Безсильний та Хуана І Безумна. Енріке ІІ ціною величезних зусиль зміг втримати трон, а його синові Хуану І та онукові Енріке ІІІ Хворобливому вдалося втримати ситуацію більш-менш стабільною, але після смерті Енріке ІІІ у віці лише 27 років, на трон зійшов його дворічний син під регентством матері Катерини Ланкастерської та брата короля Фердінанда, який на той момент був правителем Арагону.
Після смерті матері 1418 року Хуан ІІ почав правити самостійно. Вони були двоюрідними братами та одночасно зятями із Альфонсо V Арагонським, адже були одружені на сестрах один одного. Також це робило його зятем т.зв. арагонських інфантів — братів Альфонсо, Хуана та Енріке. Хуану ІІ не вистачало авторитету правителя, і вже за два роки він був викрадений одним з інфантів Енріке, який майже рік правив від імені короля. Але Хуану вдалося втекти з полону, за допомогою свого фаворита Альваро де Луни, який згодом стане конетаблем короля. 1429 року Альфонсо V, разом з наварцями та арагонськими інфантами вже відкрито нападає на Кастилію, але, не здобувши успіху, підписує перемир'я, згідно з яким арагонська гілка Трастамара втрачала претензії на кастильский престол.
Авторитет Хуана ІІ продовжував падати, і зрештою він фактично віддав всю владу до рук Альваро, що призвело до громадянської війни, яка тривала 8 років. Кастильска олігархія відчайдушно боролася за владу, у в цю боротьбу тут же втрутился й арагонці. Де Луна зазнав кількох невдач, а король Хуан ІІ знову був захоплений в полон арагонцями, але врешті решт у битві під Ольмедо 1445 року він здолав об'єднане військо кастильської знаті, Наварри та Арагону. В цій битві, від отриманих поранень, загинув і один з арагонських інфантів - Енріке. Протягом десяти років після цього влада Альфонсо здавалася беззаперечною, але 1453 року, звинувачений у тиранії, чаклунстві та замаху на вбивство, він був схоплений та обезголовлений. Невдовзі після цього помер і сам Хуан ІІ.
Хуана проти Ізабель
Енріке IV Безсилий був не менш непопулярним правителем, ніж його батько. 1462 року його дружина Хуана Португальська народила королю доньку Хуану, однак скоро поповзли чутки, що Хуана була донькою одного з фаворитів Енріке — герцога Альбукеркського Бертрана де ла Куева. Права на престол тут же заявив брат Енріке Альфонсо, якого підтримали південні провінції королівства, яке знову поринуло в чергову громадянську війну. Але після двох років протистояння, Альфонсо помер. В цей же час королева Хуана, що перебувала у якості заручниці в одній зі знатних родин, знову завагітніла, що тільки укріпило чутки про її розпусну поведінку, а претензії на престол її доньки зовсім розтанули. Ця ситуація проклала шлях до кастильського трону для зведеної сестри Енріке, доньки Хуана ІІ Ізабель.
Ті самі заколотники, що проголосили королем Альфонсо, тепер намагалися проголосити королевою Ізабель, однак вона відмовилася порушувати права брата, заключивши з ним мир 1468 року, згідно з яким Енріке зберігав корону, але проголошував Ізабель спадкоємицею. Конфлікт здавалося б був вирішений, однак наступного року Ізабель вийшла заміж за короля Арагону Фернандо ІІ, що дуже не сподобалося Енріке. Не бажаючі об'єднувати корони він знову визнав спадкоємицею свою доньку Хуану і громадянська війна спалахнула з новою силою. Після п'яти років протистояння сторони почали переговори про перемир'я, під час яких Енріке IV помер. Але війна і не думала закінчуватися.
Битва при Торо
Вперше в історії Іспанії у боротьбі за кастильський трон зійшлися дві жінки — вірогідно незаконнонароджена донька Енріке IV Хуана, та його сестра Ізабель. Хуана, яка була зарученою зі своїм дядьком королем Португалії Афонсу V вторглася до Кастилії, де одружилася з Афонсу, який пообіцяв захищати її права на Кастильський престол. Її ставкою стало місто Торо. Юна королева розсилала листи до кастильських міст у пошуках прихильності, але знайшла її менше, ніж сподівалася. Невдовзі, чоловік Ізабель Фернандо ІІ повів своє військо проти Жанни та її чоловіка, і 1 березня 1476 року, відбулася битва при Торо.
Битва відбулася надвечір недалеко від річки Дуеро і через специфіку місцевості, по суті була розділена на дві окремих сутички, які завершилися із прямо протилежним результатом. Правий фланг кастильської армії, який складався в основному з баталій легкої кавалерії, був атакований військом під проводом принца Жуана, спадкоємця португальського престолу. Елітні португальські лицарі, підтримані аркебузерами та метальниками списів, зломили супротив кастильців. Понесши важкі втрати, особливо від вогнепальної зброї, легка кавалерія кастильців розбіглася. Принц Жуан намагався втримати військо він переслідування втікачів, аби зберегти згуртованість і йому це, по великому рахунку, вдалося, однак деякі шевальє все ж не втримались і розпорошилися на відстань до 5 кілометрів від поля бою, через що деякі з них були схоплені, або навіть вбиті.
Побачивши поразку свого війська на правому фланзі Фернандо ІІ полишив поле бою. Португальські хронікери вважають, що Фернандо втік передчуваючи, що така сама поразка станеться і з рештою його армії. Кастильські хронікери виправдовуючи цю втечу стверджували, що король отримав звістку про можливу атаку на своє військо біля міста Замора і поспішив йому на допомогу, передавши командні повноваження кардиналу Мендосі та герцогу Альба.
Та якими б не були причини втечі, Фернандо так і не став свідком рішучої перемоги його війська в центрі та на лівому фланзі битви. Побачивши, що військо вагається в кривавій сутичці, кардинал Мендоса особисто очолив атаку з криком “Зрадники! Ось ваш кардинал!” (Traidores; aquí está el cardenal) і навіть будучі пораненим в бою, продовжив битися з ворогом. Врешті решт, кастильці проломили португальські ряди. Смертельна сутичка спалахнула навколо королівського штандарту. За повідомленнями хроністів, прапороносець португальського короля Дуарте де Альмейда, бився на смерть, і коли руку з прапором було відрубано, він вхопив його іншою. А коли відрубали і її, вчепився в прапор зубами, загинувши під ударами кастильських мечів.
Король Афонсу втік з поля бою, а португальські бійці почали безладний відступ і багато з них втонули у водах річки Дуеро, через паніку та сутінки. В цей час, принц Жуан, зібравши до купи своє військо наблизився до поля головної битви. Він вступив у бій із однією дезорганізованою баталією кастильців, та переміг, однак його військо було занадто малим для атаки основних сил супротивника. Але фортуна все ж посміхнулася принцу — в одній з сутичок були захоплені кілька поважних лицарів, і серед інших трофеїв у них було виявлено захоплений в бою португальський королівський штандарт.
Війська отаборилися одне навпроти одного, сурмлячи у сурми, граючі в барабани та викрикуючи образи на адресу супротивника. Принц Жуан не міг атакувати через малу кількість військ, але кастильські полководці без короля також не могли мотивувати своїх людей на атаку після важкої битви. Вночі розігралася негода і кастильці малими групами почали полишати табір.
Об’єднувачі - Ізабель та Фернандо
Хоча формально поле бою залишилося за португальцями, насправді битва завершилася в нічию, яка стратегічно зіграла на руку іспанцям. Фернандо ІІ встиг розіслати листи до кастильських міст із сповіщенням про власну перемогу, що зменшило і без того невелику підтримку Хуани. Афонсу намагався досягти союзу із французами, але в нього це не вдалося і зрештою, португальці повернулися додому, а вже два роки брак Хуани та Афонсу був анульований через кровозмішувальні стосунки. Саму Хуану змусили зректися всіх претензій на престол, однак до кінця своїх днів вона продовжуватиме підписувати свої листи як La Reina, тобто — королева.
Війна з Португалією тривала до 1479 року та завершилася одразу кількома мирними договорами, згідно з якими Португалія зрікалася будь яких претензій на кастильський престол. В обмін на це Кастилія поступалася претензіями на деякі володіння в Атлантиці, такі як Кабо-Верде, Мадейра та Азорські острови.
Ізабель зійшла на Кастильський престол. Формального закону про жіноче наслідування престолу на той момент ще не існувало, однак будь які проблеми з легітимністю Ізабель вирішивула своєю твердістю та рішучістю. Разом з Фернандо вони вперше де-факто об'єднали корони Кастилії та Арагону. І хоча офіційно Іспанія об'єднається лише за два століття, саме правління Ізабелли та Фернандо вважається народженням об'єднаного іспанського королівства.
ДАЛІ БУДЕ…
Підпишись на Patreon: https://www.patreon.com/HistoriaSimplex
Телеграм канал: https://t.me/historiasimplex
Підтримати автора також можна за реквізитами:
Monobank - 4441 1144 2125 6510
Privat - 4149 4993 7233 4225
Ваша підтримка важлива, як ніколи! Але не забудьте підтримати ЗСУ ;)))
