У мені весь час живе відчуття накопичення.
Я часто ходжу магазинами, де є буквально все, і майже все здається доступним. І, як людина, яка завжди має особливу слабкість до приємних покупок, я ловлю себе на думці, що мені це необхідно.
Напевно, саме так я розважаю себе в декреті. Особливо в ті дні, коли в гаманці ще залишається трохи грошей, які можна без докорів сумління витратити на маленьку радість для себе.
Ця жага не завжди продиктована залежністю чи неконтрольованим бажанням. Найчастіше вона стає спробою відновити свій емоційний стан. Настрій піднімається швидко, але відчуття задоволення триває зовсім недовго.
Зазвичай мені хочеться купити щось корисне для дому. Але не для того дому, в якому прокидається моє тіло і минає моє сьогоднішнє життя, а для мого справжнього дому — того, де живе моя душа.
Там, де речі стоятимуть на своїх місцях, прикрашаючи простір лише своєю присутністю. Мені так хочеться наповнити цей дім предметами, серед яких усе залишається незмінним: стіни, шафа, вікна, дерева за вікном, знайомі вулиці. Де кожна стежка просякнута спогадами та прожитими почуттями.
Я могла б говорити про це нескінченно…
Але головне — зрозуміти саму себе. Для чого мені все це? Навіщо?
Відповідь прийшла несподівано швидко. Вона виявилася водночас простою і сумною.
Отже, продовжимо…
Мій погляд зупинився на красивих келихах. Мені дуже захотілося їх купити. Але з віком я дедалі частіше ставлю собі раціональні запитання: «Чи є в цьому сенс саме зараз?»
Іноді роздуми про необхідність тієї чи іншої покупки приходять не лише тому, що ти подорослішав чи став мудрішим. А ще й тому, що перестаєш жити в ілюзії.
Ти розумієш, що інтерес до речей може поступово втрачатися не тому, що вони стали менш красивими чи непотрібними. А тому, що іноді тобі просто нікуди в них іти. Немає звичних приводів, немає можливості вийти у світ, немає того стану, коли хочеться вбратися лише заради себе.
Моя мама часто каже мені:
«Купуй собі красиві речі й просто в них ходи. Ходи куди завгодно: на вулицю, на дитячий майданчик, у магазин. Носи красиве, поки молода».
І я розумію її слова. Вона має рацію. Але я розумію й те, що зараз у мене, на жаль, немає цього бажання — виглядати краще, старатися для себе.
З маленькими дітьми так часто буває: особисті бажання та потреби ми готові обміняти на кілька годин відпочинку, на можливість поспати або просто побути в тиші.
І все ж повернуся до своєї головної думки.
Ставлячи собі запитання про необхідність чергової побутової дрібнички, я одразу сама собі відповідаю:
«Звісно, є сенс. Якщо ти про це думаєш, якщо ця думка зігріває тобі душу — значить, це важливо. Коли немає можливості здійснити бажання одразу, воно стає мрією. А мрії іноді теж заслуговують на те, щоб збуватися».
У часи мого дитинства в нашому домі не було особливої естетики. Усе було просто, звично й зрозуміло. Звичайна квартира радянського зразка. Меблі, килими, за якими колись стояли в чергах, щоб придбати їх і облаштувати свій дім.
І це зовсім не засмучувало. Так було заведено, так було правильно. Нічого зайвого.
У серванті стояли найрізноманітніші келихи. Від старих наборів залишалося по два-три екземпляри. Колись мама купувала ці набори в ті часи, коли хороший кришталь був справжнім дефіцитом.
Гості приходили нечасто, але дні народження святкували завжди. І я так любила ці свята.
Підготовка, нічні клопоти на кухні, передчуття завтрашнього дня, а потім — гора немитого посуду. Але в усьому цьому було стільки життя, стільки тепла, що навіть зараз ці спогади зігрівають мене.
І тоді я подумала: як було б добре купити цей красивий набір келихів. Поставити його в той самий сервант, поруч із його раритетними побратимами.
І одного дня, коли в домі знову зберуться гості, дістати ці келихи, налити в них напої й раптом відчути, що разом із ними на стіл повернулася маленька частинка моєї дитячої радості.
Можливо, саме тому мені так хочеться купувати речі для того дому.
Не тому, що мені бракує посуду чи меблів. А тому, що мені бракує відчуття дому, в якому час ніби зупинився, а найдорожчі люди все ще поруч.
І, можливо, я купую не самі речі. Я купую маленькі нагадування про те, що колись було наповнене любов’ю, теплом і відчуттям справжнього дому.
Можливо, той дім, який я так намагаюся зберегти, вже давно живе в мені. У моїх спогадах, у моїх звичках, у тому, як я накриваю на стіл, обираю красиві речі й хочу, щоб навколо було затишно.
Бо іноді ми зберігаємо не предмети. Ми зберігаємо почуття.
