Хоча в Танзанії справа Вайолет почала просуватися вперед, у Чехії розгорталася зовсім інша історія. Вайолет — дівчинка з Танзанії, чия доля стала основою документального фільму та привернула міжнародну увагу. Вона виросла в умовах глибокої бідності, без постійного житла і залишилася без доступу до освіти. За її словами, протягом кількох років вона зазнавала сексуального насильства з боку європейського волонтера, Якуба Яхла, який працював у Танзанії. На той час їй було лише 13 років.
Її життя змінилося після того, як вона розповіла свою історію словацьким волонтерам. Саме вони першими вислухали дівчинку, повірили їй і почали шукати юридичну допомогу. Після виходу документального фільму місцева адвокатка взялася за справу Вайолет та відкрила офіційну процедуру подання заяви щодо сексуального насильства над неповнолітньою.
Втім, реакція частини журналістської спільноти виявилася не просто скептичною — вона переросла у відверте перекручування фактів, ігнорування свідчень та використання неперевірених джерел. Для жертв у Танзанії це стало другим ударом — цього разу з боку Європи, де, здавалося б, медіа мали б захищати правду та підтримувати вразливих людей.
Один із волонтерів сказав:
«Ми просто хочемо, щоб весь світ побачив, як погано вчинили з дітьми. У нас є документи. Я сам намагався зв’язатися з журналістами в Чехії, надсилав листи на радіо та в редакції. І не отримав жодної відповіді.»
Це одне речення виявляє проблему, яка стане центральною у всій цій частині історії: чеські журналісти не звернулися до жодного з ключових свідків, хоча ті неодноразово намагалися надати інформацію.
Водночас у чеських статтях продовжували з’являтися твердження про те, що “автори документального фільму не надали перевірених джерел”, хоча свідки не тільки були доступними — вони самі шукали контакт з журналістами.
Коли голос жертви замінюють думкою журналіста
Те, що особливо обурює адвоката Вайолет, — це абсолютне нерозуміння базового принципу роботи з випадками сексуального насильства:
«У таких справах головним доказом є свідчення жертви. Не стаття, не чиясь думка, а показання людини, яка пережила насильство.»
Саме з цієї причини вона так наполегливо домагається, щоб поліція офіційно прийняла свідчення Вайолет і відкрила кримінальну справу.
І саме тому незрозуміло, чому чеські журналісти відмовилися від елементарного — просто поговорити зі свідками.
Розмиття реальності: “передбачувані свідки” проти “європейського студента”
У статтях, опублікованих у Чехії, формується небезпечна та принизлива для жертв риторика. Там, де у фільмі є реальні люди з іменами, обличчями та докладними свідченнями, у статтях їх називають “неперевіреними свідками” або “зацікавленими джерелами”.
Тим часом головний фігурант справи отримує повністю протилежний опис: його називають студентом елітного університету, людиною, яку несправедливо переслідують, цитують його довгі коментарі та подають його слова без критичного аналізу.
Це викликає питання, яке прямо ставлять самі жителі Танзанії:
Чому свідчення десятків африканців мають меншу вагу, ніж слова одного європейця?
Таке представлення подій виглядає не просто непрофесійним — воно формує дискурс, у якому страх білого волонтера важливіший за травму африканської дитини.
Вайолет читає чеську статтю і дізнається, що її словам “не можна довіряти”
Одна з найважчих сцен — це реакція Вайолет на публікації з Чехії. Уявіть: ви розповіли свою історію після років мовчання, показали шрами, знову пережили травму… а журналісти за тисячі кілометрів просто відмовляються визнавати, що ви існуєте.
“Вони ніколи зі мною не говорили. Не бачили мене. Не питали нічого. І кажуть, що мені не можна вірити.” — через перекладача сказала Вайолет.
Для неї ці статті стали не лише образливими — вони були спробою стерти її голос з історії.
І саме це стало причиною, чому адвокатка тепер налаштована ще рішучіше.
Справу, за її словами, не зупинять ані політичні зв’язки, ані гроші, ані расові упередження:
«У Танзанії закон — один для всіх. Ми саджаємо у в’язницю навіть політиків. Колір шкіри чи статус не рятують від правосуддя.»
Журналістські маніпуляції: від неперевірених джерел до фейкових контактів
Один із найбільш резонансних епізодів стосується “директорки дитячого дому”, яку журналіст нібито опитав через WhatsApp. Вона начебто заявила, що жодних інцидентів у закладі не було.
Проблема лише в одному:
з’ясувалося, що Якуб Яхл ніколи не працював у цьому дитячому будинку, і працівники, які там працюють з 2016 року, його взагалі не знають.
Коли ми приїхали в цей заклад особисто, одна з виховательок прямо сказала:
“Якуба? Ніколи не бачила. Він не був частиною нашого центру.”
Виникає два можливі пояснення:
Або журналіст використав контакт, наданий самою фігурантом справи, не перевіривши інформацію.
Або у статті було наведено свідомо недостовірне свідчення, яке створювало враження виправдовування.
У будь-якому разі результат однаковий:
читач був введений в оману.
Такі маніпуляції не лише спотворюють картину, але й ламають життя реальних людей — тих, хто пережив травму і чиї свідчення тепер знецінюють.
Ще одна лінія доказів: старі листування, які стали промовистими тепер
Після публікації нашого першого фільму Тетяна Фенікова, одна з волонтерок, вирішила переглянути старі чат-переписки з Якубом. Як з’ясувалося, там містилися важливі деталі — зокрема, епізод, коли групу волонтерів затримала імміграційна служба Танзанії.
За словами Тетяни, під час затримання місцева влада розпитувала їх про “незаконну діяльність, пропагування сатанізму та гомосексуальності”, а також про можливе насильство над дітьми. У чатах, які вона зберегла, є вирізки розмов, у яких фігурує прохання “переказати гроші”, “вирішити ситуацію”, “уникнути проблем”.
Ці скріни стали ще одним елементом мозаїки, що дозволяє реконструювати контекст тих подій.
Саме завдяки таким документам ми можемо побачити, як виглядали стосунки між волонтерами, на що витрачалися гроші, хто мав доступ до рахунків і як реагували учасники подій.
Це не доказ провини когось із фігурантів, але це — частина історії, яку журналісти зобов’язані були принаймні переглянути, перш ніж публікувати статті.
І ще одне питання: куди зникли гроші?
Ще один важливий епізод стосується фінансів. В переписках згадуються банківські картки, доступ до рахунків і прохання про перекази.
Це твердження потребує окремої юридичної перевірки, але є очевидним одне: волонтери просили журналістів звернути увагу на фінансову сторону діяльності Якуба в Танзанії.
І знову — ніхто їх не почув.
Ці питання нікуди не зникли. І якщо чеські журналісти не готові ставити їх, це зробить танзанійська поліція та суд.
Правду намагаються заглушити
Усе, що ми побачили й почули, дає чітку картину:
свідки в Танзанії доступні й готові говорити;
адвокатка працює над кримінальною справою;
жертва офіційно дала показання;
деякі чеські журналісти уникали контактів з очевидцями;
у статтях з’являлися неперевірені або фейкові свідки;
голоси людей з Танзанії систематично знецінювали;
центр ваги був зміщений з показань жертви на імідж європейця.
Це не просто “медіапомилки”. Це — моральна криза частини журналістської спільноти, яка поставила комфорт одного громадянина ЄС вище за права десятків африканських дітей.
