Мій рідний дім, Донеччино моя,
Земля хліборобів і шахтарів.
Колись ти мирним сонцем розцвітала,
А нині стала рубежем боїв.
Зім'ята, покалічена війною,
Залізною її страшною п'ятою.
Моя земля, що пахла стиглим хлібом,
Тепер вкрита залізом і золою.
О рідний краю, як болить душа,
Коли чужинці топчуть твої ниви.
Де квітли вишні й колосились поля,
Там нині чорні згарища й руїни.
Тринадцятий рік ти стримуєш ворога,
Тринадцятий рік здригається земля.
Світ гуде, тремтить, а ти стоїш,
Моя нескорена Донеччино, моя!
А я сумую за твоїми ранками,
Коли туман лягає на поля.
Коли очерет колишеться над ставом,
І прокидається від сонця вся земля.
Коли над хатою курличуть журавлі,
Вертаючись із вирію додому.
Коли роса виблискує в траві,
А вітер пахне м'ятою й полином.
Я пам'ятаю стежку до порога,
І тихий сад, і шелест споришу.
І навіть як далеко я від дому,
Його тепло у серці бережу.
Мені б хоч раз зустріти там світанок,
Почути, як прокинеться село.
Побачити, як сонце крізь тумани
Торкає ніжно батьківське вікно.
Мені б пройти знайомими стежками,
Де кожен кущ і дерево — свої.
І знов почути в небі журавлине:
«Ми повернулись до землі своєї».
Я знаю, рідна, ти іще воскреснеш,
Зазеленіють випалені поля.
І замість вибухів над тихими ставками
Знов зазвучать пташині голоси.
А я прийду. Торкнуся рідних стін,
Припаду щокою до свого порога.
І прошепочу крізь щасливі сльози:
«Я повернулась, Донеччино моя…»
