Декілька мазків пензлем — і малюнок буде завершено. Картина майже оживала під її руками, зображаючи мальовничу панораму Флоренції з її вежами та мостами, залитими золотим світлом вечірнього сонця. Франческа знайшла віддушину у фарбах і білому аркуші свого тонкого альбому. Малювання допомагало їй сповільнити безперервний потік думок у голові. Вона відтворювала пейзаж Флоренції з найвищої точки міста, яке завжди асоціювалося з художниками та архітекторами. Сидячи за маленьким столиком у вагоні потяга, що прямував до Риму, Франческа мріяла про нове життя, намагаючись втекти від минулого. Чи, можливо, вона тікала від самої себе? Це питання крутилося в її голові, змушуючи її шукати відповіді, яких вона не знала.
Закривши альбом і сховавши його в сумку, Франческа задрімала. Її тіло ще зберігало напругу, а розум блукав поміж тривожними думками, перш ніж зануритися у неспокійний сон. Кошмари минулого, що переслідували її кожного разу, як вона закривала очі, знову повернулися. Прокинувшись із відчуттям, що її наздогнали, вона довго не могла заспокоїтись. Серце шалено калатало, руки тремтіли, а в горлі стояв ком, що не давав дихати. В її уяві знову сплив знайомий запах — перегар і запах травки, яких не було в потязі, але вони міцно відкарбувалися в її пам'яті.
Гучний дзвінок телефону змусив Франческу здригнутись, а з нею й декілька пасажирів поруч. Вона різко підняла голову, ніби вихоплена зі своїх думок, і на секунду відчула, як серце завмерло.
— Привіт, мам, — сказала вона, піднявши слухавку.
— Як дорога? — сухо запитала мати.
— Все добре, скоро буду на місці.
— Набереш завтра, — мати поклала слухавку, не чекаючи відповіді.
Мати Франчески, Амалія Моретті, з самого початку була проти того, щоб її донька покидала дім, хоча сама Франческа не вважала це місце рідним. Амалія хотіла, щоб донька залишилася допомагати по господарству, адже працювала на двох роботах, щоб утримати сім'ю. Рідний батько Франчески, Леонардо Моретті, загинув, коли вона була ще зовсім маленькою — його вбили, коли він повертався додому після зустрічі випускників університету. Поліція так і не знайшла вбивцю. Коли Франчесці було десять, її мати вийшла заміж вдруге. Але Франческа не визнавала нового чоловіка своїм батьком тоді, і не визнає зараз. Вона ненавиділа його і бажала смерті.
Прагнучи втекти від свого минулого, Франческа вирішила вступити до університету, якомога далі від дому. Вона й уявити не могла, що отримає лист від одного з найкращих університетів Італії — Вінтуріо — з пропозицією навчання на грантовій основі. У контракті зазначалося, що навчання і проживання будуть повністю безкоштовними. Вважаючи це жартом, Франческа зателефонувала в приймальну комісію, де підтвердили, що її справді готові взяти на стипендію.
Її щастю не було меж. Незважаючи на постійні істерики матері, Франческа твердо вирішила почати нове життя. Дівчину нічого не могло зупинити на шляху до здійснення маленької мрії, навіть якщо це зруйнує стосунки з єдиною рідною людиною.
Коли Франческа вийшла з потяга, її обличчя вдарило спекотне римське повітря. Хоча на календарі вже була осінь, у Римі було так само гаряче, як у розпал літа — типовий клімат для Італії. Незважаючи на це, на пероні було повно туристів, які безперервно заходили і виходили з вагонів.
Швидко протискаючись крізь натовп, Франческа поспішала до зупинки, щоб встигнути на автобус до Вінтуріо, міста, збудованого спеціально для студентів університету. Там неможливо було орендувати чи купити житло, бо право проживати в місті мали лише студенти. Місто знаходилося на узбережжі, і тим, у кого вікна виходили на Середземне море, надзвичайно пощастило.
На великому годиннику вокзалу було 16:34. Через затримку потяга і натовп туристів, Франческа запізнилася на автобус всього на чотири хвилини, але цього було достатньо, щоб залишитися без можливості дістатися до розподільчого центру університету, де їй мали видати ключі від нового житла. У неї не було запасного плану, і тепер треба було швидко знайти інший спосіб дістатися до міста.
Залишатися на нічних вулицях Риму було небезпечно, як і у Флоренції. Франческа не хотіла повторити долю свого батька, особливо тепер, коли її мрія була так близько. Вона знала, що небезпека може з'явитися в будь-який момент, але відчайдушно трималася за свою нову можливість. Нічні вулиці Риму були небезпечними — бариги, наркомани і грабіжники чатували на кожному кроці. Сльози непомітно котилися її щоками, адже кошмари, що переслідували її напередодні, були ще свіжі в пам’яті.
Несподівано Франческа відчула легкий дотик до плеча, і миттєво напружилась, відскочивши від людини позаду. Її очі розширились, а дихання збилося, ніби вона опинилася на краю прірви. На мить їй здалося, що це він, але не так скоро.
— Вибач. З тобою все добре? — хлопець нахилив голову, його голос звучав м'яко, але з ноткою занепокоєння та підняв руки, показуючи, що не має наміру завдати їй шкоди.
— Так, — сухо промовила Франческа, але на її обличчі все ще проступав страх. Витерши сльози, що вже не раз скотилися по щоках, вона рішуче повернулась і поспішила в інший бік. Франческа боялася близьких стосунків із чоловіками, що було безперечно наслідком відносин з її вітчимом. Вона усвідомлювала проблему й вирішила звернутися до психолога, щойно покине рідний дім. Але раптом почула, як хтось її наздоганяє. "Тільки не це," — подумала вона, — "тільки не він."
— Стривай! Я бачу, що не все добре. Не обманюй мене, кралю. Я здалеку впізнаю заляканих студентів — вони завжди рюмсають на вокзалі, бо не знають, куди йти чи в кого просити допомоги, — зухвало промовив незнайомець, наздогнавши її. Франческа різко зупинилась, і хлопець ледве не врізався в неї.
— По-перше, я не рюмсала, а по-друге, я не потребую допомоги. Відчепись і шукай іншу "кралю", яка буде рада твоїй підтримці, — відповіла вона крізь стиснуті зуби.
— Ну чого ти така зла? Я не часто пропоную допомогу незнайомкам, — сказав хлопець, поглянувши на папку в її руці, і округлив очі. — Ти з університету Вінтуріо?
— Не лізь не в своє діло, — відповіла Франческа холодно. — Забирайся!
— Спокійно, а то здається, ніби ти ось-ось накинешся на мене і перегризеш горло. Але не дратуй мене, бо я теж можу вкусити, — його голос уже звучав менш терпляче. Франческа відчула, що продовжувати сперечатися небезпечно — можливо, це були просто слова, але вона не хотіла перевіряти.
— Тут неподалік моя машина. Можу підвезти, але треба дочекатися мого одногрупника, — запропонував він. Пропозиція була заманливою, якби не страх залишатися наодинці з чоловіками, та ще й з двома.
— Відмовлюсь, — тихо, майже пошепки, відповіла вона.
— Як знаєш, моя справа — запропонувати. Можеш дістатися поїздом до Остії, а звідти — ще кілька десятків кілометрів пішки. Або замовити таксі, — хлопець простягнув візитівку. — Або набери мене, і я заберу тебе звідки завгодно.
Франческа неохоче взяла візитівку. На мінімалістичному білому папері було написано "Матео Де Лука", назва компанії "RomaTech Solution" і номер телефону. Вона подякувала, сховала візитку в задню кишеню джинсів і попрямувала купувати білет на потяг.
***
Під час поїздки Франческа вирішила загуглити компанію, вказану на візитівці. Перший же сайт відкрив статтю:
"RomaTech Solution — Інновації для майбутнього Італії!
RomaTech Solution спеціалізується на розробці технологій для підприємств не лише в Римі, а й по всій країні. Компанія швидко зайняла провідні позиції на ринку, вже через рік відкривши десятки філій по всій Італії."
Франческу зацікавило ім'я засновника — Роберто Де Лука, а також його син Матео, який, за інформацією статті, готується успадкувати компанію. Виявилось, що Матео зараз навчається в університеті Вінтуріо на третьому курсі.
"Майже відправила до біса сина впливової італійської компанії," — подумала Франческа, але вирішила, що більше з ним не перетинатиметься.
Прокрутивши сторінку до фото, Франческа побачила двох чоловіків — Роберто та Матео Де Лука. Матео був дуже схожий на батька: світло-русяве волосся, зеленуваті очі й щира усмішка. Хоча на фото він здавався нижчим за батька, в реальному житті Матео виглядав велетнем, принаймні поруч із Франческою, яка мала зріст 176 см.
Вимкнувши телефон, Франческа продовжувала дорогу в тиші, милуючись пейзажами. Прибувши до Остії, вона відчула різницю в температурі: тут було значно прохолодніше, ніж у спекотному Римі. Біля входу на вокзал стояли таксі, готові підвезти будь-кого за шалені гроші. Франческа знала про це, але вирішила перевірити — проїзд до Вінтуріо коштував понад 100 євро. Порадившись із місцевими, вона вирішила чекати автобус або спробувати доїхати автостопом.
Їй пощастило — перед нею зупинилася новенька "Alfa Romeo". За кермом сиділа молода дівчина з вугільно-чорним волоссям і очима, трохи старша за Франческу.
— Підкинути? До університету автобусу вже не буде, — м’яко промовила вона.
— Дякую! — відповіла Франческа, сідаючи в машину. Вони вирушили в бік міста. По дорозі дівчина, яка представилась як Вітторія, запропонувала Франчесці залишити речі у своїй кімнаті й провести екскурсію по університету. Можливо, це була її перша справжня подруга в новому місті.
Дорога пролягала вздовж узбережжя, відкриваючи краєвиди на синє море, яке тихо пестило берег.
— Отже, ти з Флоренції? — запитала Вітторія, не відриваючи погляду від дороги, але з цікавістю поглядаючи на нову знайому.
— Так, — відповіла Франческа, пригадуючи своє минуле, але намагаючись не заглиблюватися в деталі. — Але давно мріяла переїхати. Тому, коли отримала стипендію у Вінтуріо, це був шанс почати все з чистого аркуша.
— Розумію тебе. Я сама з Неаполя, але Вінтуріо — це як маленький окремий світ. Місце, де все крутиться навколо університету, навчання, але водночас — справжнє студентське життя, свобода, — усміхнулася Вітторія
— А що тебе привело сюди? — поцікавилася Франческа, помітивши, як легко і впевнено Вітторія почувається за кермом.
— Ну, скажімо так, я хотіла втекти від дому. У мене велика сім'я, і всі постійно намагалися контролювати моє життя. Я вирішила, що Вінтуріо — це мій квиток до незалежності. Та ще й стипендію отримала, як і ти, — вона усміхнулася і знизала плечима. — Так що ми з тобою на одній хвилі.
Франческа відчула себе трохи ближчою до Вітторії. Ця дівчина виглядала сильною і впевненою в собі, але всередині, схоже, теж прагнула свободи від минулого.
— А що ти вивчаєш? — запитала Франческа.
— Архітектура. Мені завжди подобалось створювати щось нове і красиве, тому вирішила піти цим шляхом. А ти?
— Мистецтво. Малювання — це моя віддушина, — відповіла Франческа, намагаючись не згадувати, що це також її спосіб забути про минуле.
— О, ми з тобою точно знайдемо спільну мову! — захоплено вигукнула Витторія. — Я часто малюю архітектурні проєкти, а ти, мабуть, більше по живопису?
— Так, я люблю малювати пейзажі та портрети. Це допомагає мені заспокоїтися, зосередитися на чомусь справжньому.
— Ну що ж, тоді готуся. У Вінтуріо не бракуватиме натхнення для малювання. У нас море, історичні будівлі, а ще — безліч цікавих студентів. Думаю, ти швидко адаптуєшся, — підморгнула Вітторія.
Франческа усміхнулася у відповідь, вперше за останні дні відчуваючи, що тут вона може знайти щось справді нове — місце, де зможе бути собою.
Місто Вінтуріо, в яке прибула Франческа, було справжньою перлиною, спроектованою спеціально для студентів. Його вулиці, вимощені бруківкою, поєднували старовинну чарівність із сучасною інфраструктурою створюючи унікальну атмосферу, де історія зустрічалася з інноваціями. Воно розкинулося на узбережжі Середземного моря і поєднувало в собі атмосферу старовинної архітектури та сучасних технологій. Вузькі, бруковані вулиці звивалися поміж старовинних будівель, що нагадували середньовічні міста, але кожен другий будинок був оснащений сонячними панелями та автономними системами енергозабезпечення. Навколо все було доглянуте — зелені клумби, оливкові та кипарисові дерева, що відкидали приємну тінь, та численні кав'ярні, наповнені ароматом свіжозмеленої кави.
В самому центрі Вінтуріо височіла головна будівля університету, нагадуючи палац епохи Ренесансу — із великими колонами, фресками та просторами, що немов створені для навчання і творчості. Студенти з усього світу заповнювали ці вулиці — різноманітні мови зливалися в одне, а обличчя відображали найрізноманітніші культури. Всі тут були зайняті — хтось поспішав на лекції, інші проводили час у бібліотеках або ж на відкритих терасах біля моря.
Франческа не встигла як слід роззирнутися, як їх авто під'їхало до невеликої будівлі з розподільчим центром, де новоприбулим студентам видавали ключі від їхнього тимчасового житла. Вітторія, її нова знайома, допомогла швидко знайти необхідний кабінет. Жіночка за стійкою виявилася привітною, злегка повненькою синьйорою в окулярах, яка одразу заговорила по-італійськи, запитуючи:
— Новенька? Ти Франческа Моретті? Ми вже тебе чекали. Вибач за затримку. Бачу, ти трохи запізнилася, автобус не дочекався, так?
— Так, — відповіла Франческа, киваючи і нервово посміхаючись.
Франческа отримала ключі з легким здивуванням, коли жіночка з розподільчого центру сказала:
— О, так, тебе поселять із Вітторією. Вона вже тут, тому вам буде зручно разом. У вас чудова квартира, прямо на першій лінії моря! — синьйора привітно посміхнулася, простягаючи ключ. — Тобі дуже пощастило, така квартира — це справжній скарб.
Франческа була збентежена, але рада, адже перше знайомство з Вітторією залишило приємне враження.
—Житимемо разом? — здивувалася вона, дивлячись на нову подругу.
— Так, так! — відповіла Вітторія. — Не переживай, це найкраще місце у Вінтуріо! Ми на самій набережній, з вікон видно море. Ти закохаєшся в цю квартиру!
З цими словами вони вийшли з розподільчого центру і попрямували в бік узбережжя. Шлях пролягав через звивисті вулички міста, але чим ближче вони підходили до моря, тим відчутніше ставав запах солоної води і свіжий морський бриз, що освіжав обличчя. Вулички змінювалися широкими набережними, вимощеними мармуром. Тут було значно спокійніше, ніж у центрі міста, лише кілька студентів прогулювалися вздовж пляжу, насолоджуючись вечірнім заходом сонця.
Нарешті вони підійшли до своєї квартири. Будівля, в якій вони жили, була сучасною, з великими вікнами і терасами, що виходили прямо на море. Поруч із будинком знаходився невеликий пляж, де студенти часто збиралися для пікніків чи вечірніх посиденьок.
— Ласкаво просимо до нашого раю! — усміхнулася Вітторія, відчиняючи двері квартири.
Франческа зайшла всередину і була вражена. Простора квартира з високими стелями, світлими стінами та великими вікнами, що відкривали неймовірний краєвид на море, виглядала як справжній італійський оазис. Кожна деталь тут, від м'яких диванів до книжкової полиці, випромінювала тепло та затишок. Вітальня була облаштована з мінімалізмом і смаком: м'які дивани, велика бібліотека з книгами на різні теми і невеликий обідній стіл поруч із кухнею. Головною прикрасою кімнати був величезний балкон, де стояли зручні крісла для вечірнього відпочинку.
— Ти ж бачиш, чому я так люблю це місце? — запитала Вітторія, відкриваючи скляні двері на балкон. — Тут можна годинами дивитися на хвилі, малювати або просто розслаблятися після навчання.
Франческа вийшла на балкон і відчула, як хвилі внизу м'яко шепочуть під її ногами. Сонце повільно сідало за горизонт, фарбуючи небо в рожево-помаранчеві відтінки. Вона не могла повірити, що тепер житиме в такому місці.
