Нульовий пацієнт

Пролог. Неділя

Спочатку було світло.

Не сонячне — біле, рівне, без тіней, наче хтось увімкнув його просто всередині повік. Потім прийшов звук: тихий писк, один і той самий, через однакові проміжки. Пі. Пауза. Пі. Пауза. Так рахують щось важливе, що не має права збитися.

Пахло спиртом і чимось солодкуватим, хімічним, як у басейні, де він колись учився затримувати дихання.

Він спробував поворушити рукою. Рука була далеко, ніби належала комусь іншому.

— …ти мене чуєш? — сказав голос. Жіночий, втомлений, добрий. — Сьогодні неділя. Надворі сонце, уявляєш? Уперше за тиждень.

Хтось торкнувся його плеча. Зашурхотіла фіранка.

— Він скоро прийде, — сказав голос. — Він завжди приходить у неділю.

Марк хотів запитати, хто прийде. Хотів сказати, що він тут, що він усе чує. Слова вишикувалися в горлі, чіткі й готові, як патрони в магазині.

Світло блимнуло.

А потім хтось закричав: «Стій!» — і біле світло розсипалося на лампи денного світла над сірим коридором, і він уже біг.

Розділ 1. Дев'ятий поверх

— Стій! Бюро внутрішньої безпеки!

Голос Дена вдарився об скляні перегородки опенспейсу і повернувся дзвінким відлунням. Хтось скрикнув. Паперовий стаканчик з кавою вислизнув з чиїхось пальців і розбився об ковролін темною зіркою.

Марк Ейвері перестрибнув через кавову калюжу, зачепив плечем стійку з буклетами і навіть не озирнувся, коли та з гуркотом впала. Попереду, метрів за двадцять, миготіла сіра толстовка з капюшоном. Чоловік біг незграбно, трохи боком, притиснувши лівий лікоть до тіла. Так бігають люди, які щось бережуть.

Дев'ятий поверх бізнес-центру «Гарбор-Пойнт» займала логістична компанія. Десятки столів, монітори з картами маршрутів, запах тонера і мокрих курток. За панорамними вікнами листопадовий дощ стирав порт Норвіка до сірих обрисів кранів. На стіні над рецепцією висів годинник. Десята сорок. Марк зафіксував це автоматично, як учили: час, виходи, кількість людей. Сорок? П'ятдесят? Забагато.

— Лягайте! Усі на підлогу! — кричав Ден десь позаду, і люди падали незграбно, зовсім не так, як показують у кіно: хтось навприсідки, хтось заліз під стіл, а хтось просто застиг із телефоном біля вуха.

Ще півгодини тому це було звичайне спостереження.

Три дні тому з Норвіцького аерокосмічного інституту зник технік лабораторії рухових установок. Разом із ним зникли прототип нового боєприпасу під кодовою назвою «Оса» і компактний пусковий пристрій до нього. На брифінгу майорка Ліна Новак, жуючи свою нікотинову жуйку, повторила слова директора інституту Ріхтера: заряд завбільшки з долоню, але від звичайного відрізняється головним. Замість пороху в ньому рідке паливо.

— Рідке? — перепитав тоді Ден. — Як у запальничці?

— Як у супутнику, — відповіла Новак. — Подробиць нам не дали. Спостерігаєте, підтверджуєте, викликаєте групу. Жодного героїзму, Корвіне. Я звертаюся особисто до вас.

Ден приклав руку до серця з виразом глибокої образи. Новак навіть не усміхнулася.

А Марк тоді дивився на фото на екрані. Знімок з перепустки: борода, вузькі окуляри, погляд, спрямований кудись повз об'єктив. Підпис: «Ленц Віктор, 25 років». Прізвище шкрябнуло щось у пам'яті, далеке, як запах із чужого вікна. Ленців у Норвіку було, мабуть, сотні. Він нічого не сказав.

А потім охоронець у фоє «Гарбор-Пойнту» впізнав чоловіка з орієнтування. А чоловік у сірій толстовці впізнав у склі дверей відображення Дена, який надто уважно читав список орендарів. І спостереження скінчилося.

Тепер сіра толстовка ривком звернула між столами до скляних дверей службового коридору. Чоловік вдарив у стулку дверей лівою долонею, і на мить, коли рука розкрилася на склі, Марк побачив її зблизька.

Тильний бік долоні від мізинця до зап'ястя вкривала блискуча рожева шкіра, збирана в дрібні складки. Старий опік. Формою схожий на карту країни, якої не існує.

Марк на секунду збився з кроку.

Країна Вікторія, сказав у голові дитячий голос. Дивись, це столиця, а це гори.

Кленова вулиця. Гараж батька Віктора з іржавими ворітьми, які ніколи не зачинялися до кінця. Дванадцятирічний Віктор, худий, з обгризеними нігтями, змішує цукор із селітрою в старій каструлі й пояснює, що ця ракета підніметься на триста метрів. Дванадцятирічний Марк каже, що каструлю не можна ставити на плитку. Він читав про це. Віктор сміється й каже: «Ти вічно чогось боїшся, Ейвері». А потім — жовтий спалах, сичання, дим, їдкий і солодкий, і крик, який Марк досі чув у снах раз на рік. Він тоді не думав. Він вхопив Віктора за комір і тягнув на вулицю, а той виривався і тримав перед собою ліву руку, на якій горів розплавлений цукор.

Потім, у лікарні, з рукою, замотаною в бинт так, що вона стала схожа на боксерську рукавицю, Віктор сказав йому: «Ти мені життя врятував, Марку. Тепер я тобі винен».

Через два роки сім'я Марка переїхала на інший кінець міста. Вони обіцяли дзвонити. Подзвонили три рази. А потім перестали, як це буває в чотирнадцять, без сварки і без причини.

— Марке! — Ден наздогнав його, червоний, з пістолетом у опущених руках. — Ти чого став?

— Я його знаю.

— Що?

Але Марк уже біг до дверей.

Службовий коридор був вузький, з фарбованими в бежеве стінами і лампами денного світла, що тягнулися над головою одна за одною, як розділова розмітка на нічній трасі. Одна лампа блимала і тихо пищала. Пі. Пауза. Пі.

Віктор був у кінці коридору. Він смикав ручку дверей на сходи, але ті не подавалися: хтось із персоналу закрив пожежний вихід на ключ, щоб курці не бігали на сходи. Заборонено і законом, і здоровим глуздом. Марк навіть встиг подумати, що це треба буде вписати в рапорт.

Віктор обернувся.

Капюшон сповз з голови. Бороди вже не було: свіжа сиза щетина, поріз на підборідді. Очі червоні від безсоння. Але Марк дивився не на обличчя. Він дивився на праву руку Віктора.

У ній була чорна трубка завдовжки з передпліччя, з пістолетною рукояткою знизу і товстим тупим торцем. Вона скидалася на іграшку, на сигнальний пістолет для яхт. Але в торці трубки темніло щось тупоносе, матово-сіре, завбільшки з долоню. Передня частина «Оси».

Трубка піднялася і дивилася просто в груди Марку.

За спиною клацнув запобіжник. Ден став у стійку так само, як на стрільбищі, де він три роки поспіль брав перше місце. Ноги на ширині плечей, лікті м'які, дихання рівне. Вони сиділи за однією партою з першого класу, разом вступили до академії і разом прийшли в Бюро. Ден був найкращим другом, якого Марк мав у житті. Ден умів бути несерйозним цілий день і раптово ставати дуже серйозним рівно на три секунди. Зазвичай цих трьох секунд вистачало.

— Кинь це! — сказав Ден. — Одразу. На підлогу.

Марк виставив ліву руку вбік, не відриваючи очей від трубки.

— Дене. Не стріляй.

— Він цілить у тебе.

— Я бачу. Не стріляй. Я його знаю.

Віктор закліпав. У його очах щось зрушилося, як брижі від вітру на воді. Він дивився на Марка так, ніби там, де мав стояти оперативник у бронежилеті, раптом стояв хлопець із Кленової вулиці, що завжди чогось боявся.

— Ейвері? — хрипло сказав він.

— Привіт, Віку.

Секунду всі троє стояли нерухомо. Лампа над головою пискнула. Десь у тонких стінах гудів вентилятор, а з опенспейсу долинав чийсь придушений плач.

— Віку, послухай, — Марк зробив крок уперед, повільно, показуючи порожні долоні. — Що б там не було, ми це розберемо. Поклади це на підлогу. Ніхто не постраждав. Ти чуєш? Поки що ніхто не постраждав.

— Ти не розумієш, — сказав Віктор. Голос у нього був дивний, рівний і дуже втомлений. — Вони не дадуть мені дійти. І тобі не дадуть.

— Хто «вони»? Дійти куди?

Віктор не відповів. За його спиною, праворуч, була ніша з двома сталевими дверима службових ліфтів. Над лівим світилася цифра: 8. Потім 9. Кабіна їхала вгору. Просто сюди.

Марк зрозумів це за мить до того, як це зрозумів Віктор. Тривогу в будівлі ще ніхто не оголосив, і ліфти працювали як завжди. Хтось із дев'ятого поверху десять хвилин тому викликав службовий ліфт для візка з папером і давно про це забув. А ліфт про це пам'ятав.

Дзенькнуло. Сталеві стулки розсунулися.

Віктор задки втиснувся в кабіну, не опускаючи трубки, і вдарив локтем по панелі. Двері почали зачинятися. Вони рухалися з тією неспішною механічною впевненістю, з якою зачиняються всі двері ліфтів у світі. Чотири секунди. Марк знав це, бо колись рахував, стоячи в ліфті з татом у лікарні. Тато тоді просив не рахувати вголос.

Чотири.

— Марке, ні! — закричав Ден.

Три.

Марк уже стрибав.

Два.

Стулки дверей чиркнули його по плечах, і датчик у них мав би відкрити їх знову, але Марк був уже всередині. Він врізався в задню стінку кабіни так, що в нього клацнули зуби.

Один.

Двері зійшлися. Під ногами смикнулась підлога. Ліфт поїхав.

У кабіні пахло картоном і чужим потом. Лампа під стелею світила білим рівним світлом без тіней. Над панеллю висіла табличка: «Вантажопідйомність 1000 кг. 13 осіб».

Зараз їх було двоє.

Віктор стояв у протилежному куті, півтора метра від нього, і чорний торець трубки дивився Маркові в обличчя.

— Ти завжди чогось боявся, Ейвері, — тихо сказав Віктор. — Чого ж ти зараз заскочив?

Розділ 2. Сорок секунд

— Бо ти не стрілятимеш, — сказав Марк.

Він сам не знав, чи це так. Але це було логічно. Заряд, створений, щоб зупиняти людей і машини, у тісній сталевій коробці вбив би обох. Віктор це знав краще за нього. Віктор завжди знав такі речі краще.

Над дверима повзли цифри. 10.

— Я і не збирався, — Віктор видихнув, і трубка в його руці на мить опустилася. — Ні в кого. Це щоб вийти. Щоб вони побачили і розступилися. Розумієш? Я просто мав вийти.

— Тоді віддай мені. І вийдемо разом.

Віктор засміявся. Це був короткий невеселий звук, схожий на кашель.

— Разом. Ти поїхав на Липневе і подзвонив три рази. Я рахував.

Цифра змінилася: 11.

Віктор відвів очі на панель. Всього на секунду, але Марк чекав саме цієї секунди. Він кинувся вперед, перехопив праве зап'ястя Віктора обома руками і з усієї сили вдавив його в стінку, відводячи торець трубки вгору, у стелю. Залізо загуло під їхніми тілами, кабіна хитнулася. Віктор вдарив його лівим кулаком у вухо, невміло, але сильно. Обпечена рука не стискалася до кінця, і удар прийшовся кістками.

У вусі дзвеніло. Марк не відпустив.

Вони возилися в тісній коробці так, як борються люди, яким ніде розмахнутися. Лікті, коліна, лоби. Віктор був легший, але в ньому була та нервова сила людей, які три дні не спали. Він рвонувся вбік, і його лікоть влучив у панель.

Кабіна смикнулася і стала.

Різко, з брязкотом гальм, від якого у Марка підкосилися ноги. Лампа під стелею блимнула, погасла і засвітилася знову, тепер тьмяніше. Червона грибоподібна кнопка «СТОП», яку в пасажирських ліфтах давно не ставлять, а в старих вантажних ще лишили, була втиснута в панель. Цифра над дверима застигла між 10 і 11, і табло показувало обидві напівпрозорими.

Між поверхами.

Віктор ревнув, як поранений звір, і рвонув трубку до себе. Марк не відпускав трубку. Десь між їхніми пальцями клацнуло, і сірий тупоносий циліндр вискочив із торця, так легко, ніби сидів там на чесному слові. Підстрибнув на підлозі з рифленого алюмінію і покотився до дверей.

«Оса». Дванадцять сантиметрів завдовжки, три в діаметрі. На боці маркування дрібним шрифтом, декілька жовтих смужок на хвостовій частині. Заряд, який можна затиснути в кулаці.

Вони кинулися до нього одночасно. Віктор був ближче. Його пальці вже зімкнулися на циліндрі, і він уже підносив його до торця трубки, коли Марк наступив йому на зап'ястя коліном. Віктор закричав. «Оса» вивалилася.

У голові Марка чітко, як на брифінгу, прозвучав голос Новак: «Ріхтер каже, без палива це просто шматок металу. Уся загроза в хвостовій камері».

Хвостова камера. Жовті смужки.

Він вихопив зі спинної кобури пістолет, перехопив його за ствол і вдарив рукояткою по жовтих смужках. Раз. Метал дзенькнув, але витримав. Два. Корпус вигнувся, і звук став глухим, ніби він бив по сирій гілці. Три.

По вигину пробігла тріщина, тонка, як волосина. З неї виступила крапля. Потім ще одна. Рідина була прозора, трохи масляниста, вона розтікалася рифленою підлогою тонкими струмками, і над ними в тьмяному світлі тремтіло повітря, як над асфальтом у спеку.

А потім долетів запах.

Нашатир. І ще щось солодкувато-риб'яче, запах старого акваріума. Марк уже чув його колись. Другий курс, лабораторія неорганічної хімії, витяжна шафа з дверцятами, опущеними до самого низу. Старий професор Таубе піднімає колбу з безбарвною рідиною.

«Запам'ятайте цей запах, панове, бо він обманливий. Рідина вас не вб'є. Вас вб'ють пари. Як із ртуттю: крапля лежить собі на підлозі, і ніхто її не боїться. А вона тим часом дихає за вас. І ще одне: такі пари легко займаються. Тому ніяких запальничок. Ніяких іскор».

— Не дихай! — крикнув Марк. — Віку, не дихай!

І зрозумів, що на крик витратив повітря. А потім знову вдихнув. Коротко, рефлекторно, перш ніж встиг себе зупинити.

Ніс обпекло зсередини, ніби він вдихнув мелений перець. Очі налилися сльозами.

Він закрив рот. Затиснув ніс пальцями. І почав рахувати.

Один.

Колись у басейні «Дельфін» він тримав дихання дві хвилини сорок секунд. Але тоді він лежав нерухомо на воді, після десяти хвилин підготовки, з серцем, що билося сорок разів на хвилину. Зараз його серце гатило, як після спринту. Кожен м'яз спалював кисень. Адреналін спалював його ще швидше. Реально в нього було секунд сорок. Може, п'ятдесят, якщо не рухатися.

Але рухатися доведеться.

П'ять.

Віктор сидів на підлозі, притиснувши до грудей зап'ястя, на яке наступив Марк. Він дихав часто і глибоко, ротом, і з кожним вдихом тягнув у себе те тремтливе повітря, що підіймалося з підлоги. Він сидів унизу, біля самої калюжі, там, де пари було найбільше.

Марк схопив його за капюшон і ривком поставив на ноги. Віктор хитався. Зіниці в нього були величезні, чорні, а на верхній губі блищали слиз і сльози.

Десять.

Кнопка зв'язку з диспетчером. Жовтий дзвіночок на панелі. Марк вдарив по ньому долонею. Затріщало, і далекий нудний голос сказав: «Диспетчерська ліфтової служби, що у вас сталося?»

Він не міг відповісти. Щоб відповісти, треба було дихати.

— Ало? У вас все гаразд? Кабіна номер два, ви мене чуєте?

Ви мене чуєте. Щось у цих словах болісно кольнуло його, ніби голкою під ніготь, і він не знав чому.

П'ятнадцять.

Він спробував розсунути стулки дверей пальцями. Вони подалися на сантиметр, і там, у щілині, була сіра бетонна стіна шахти із жирними слідами напрямних. Вище, на рівні їхніх грудей, темніла нижня крайка дверей одинадцятого поверху. Стулки заскочили назад. Двері кабіни заблокувалися, як і мали заблокуватися між поверхами. Вони були добре зроблені, ці двері. Вони дбали про те, щоб ніхто не випав у шахту.

Двадцять.

У грудях почало пекти. Це був не брак кисню, це був вуглекислий газ, що накопичувався в крові. Марк знав це, але знання не допомагало. Діафрагма смикнулася раз, потім ще раз, сама, без його дозволу, ніби в ньому сидів хтось інший і стукав у двері.

Віктор раптом засміявся. Він дивився кудись у стелю, на лампу.

— Світло, — сказав він. — Марку, ти бачиш? Воно тепле.

Двадцять п'ять.

Марк стягнув службову куртку і тричі обмотав нею обличчя, залишивши тільки очі. Тканина не зупинить пари, він це розумів. Але краще дихати через куртку зверху, ніж без неї знизу.

Він підняв голову до самої стелі, до вентиляційної решітки, з якої не дуло, бо ліфт стояв, і зробив вдих. Один, неглибокий, обережний, як крадіжка.

Хімічний післясмак. Метал на язиці, ніби він лизнув батарейку.

Тридцять.

Згори щось гупнуло. Потім ще раз. Металевий скрегіт на рівні одинадцятого поверху, і заглушений сталлю голос:

— …рке! Марке, ти там?!

Ден. Ден добіг до головних сходів на протилежному кінці поверху, злетів на два прольоти вгору і тепер стояв перед дверима шахти. Марк уявив це так чітко, ніби бачив: Денове червоне обличчя, телефон у руці, лайка на адресу охорони, яка не може знайти ключ від шахти.

Марк вдарив кулаком у двері. Три удари. Так, як вони стукали в стіну гуртожитку на курсах, коли один з них хотів сказати іншому «я тут».

Тридцять п'ять.

Перед очима почало темнішати по краях. Лампа над головою перетворилася на білу пляму без країв. Він чув свій пульс у вухах, рівний і гучний. Пі. Пауза. Пі.

І ще він відчув запах. Не нашатир. Інший.

Пригорілий хліб.

Ніби десь зовсім поруч, за стінкою ліфта, хтось забув тост у тостері.

Сорок.

Над головою, на рівні одинадцятого поверху, щось клацнуло. Металева стулка дверей шахти зрушила з місця, і в кабіну впала смуга світла, жовта, жива, світла коридору.

У смузі з'явилося обличчя Дена. А поряд, на рівні його вуха, чорний отвір ствола.

Розділ 3. Двері

Кабіна застрягла так, що її підлога була за метр нижче від порога одинадцятого поверху. Ден відчинив зовнішні двері шахти трикутним аварійним ключем, який вирвав із рук охоронця, і тепер лежав на животі на кахлі ліфтового холу, заглядаючи вниз у щілину. Пістолет він тримав на витягнутій руці, і ствол дивився повз Марка, у куток, де стояв Віктор.

— Руки! — гаркнув Ден. — Кинь трубу!

Віктор досі тримав порожній пусковий пристрій. Не цілився, просто тримав, як дитина тримає іграшку уві сні. Але зверху, з вузької щілини, Ден не міг бачити, що вона порожня. Він бачив лише чорний торець, спрямований у бік його напарника. Марк побачив, як палець Дена лягає на спусковий гачок.

І побачив те, чого не бачив Ден: тремтливе повітря над підлогою кабіни. Хмару пари, яка вже піднялася до колін і повільно, невидимо тяглася до свіжого повітря в щілині.

А якщо постріл? Дульне полум'я, гарячі гази пороху, іскра від кулі, що вдариться в металеву стінку.

Ніяких іскор.

Марк видихнув усе, що в нього лишилося, одним словом:

— НЕ!

Ден застиг.

— Не стріляй! — Марк вчепився в поріг шахти обома руками. Слова дерли обпечене горло. — Тут пари… вони горять… Витягни мене!

Ден усе життя спочатку робив, а потім питав. Він не спитав і цього разу. Ударом засунув пістолет у кобуру, схопив Марка обома руками за лямки бронежилета і потягнув. Марк перекинув коліно через поріг, здер шкіру на гомілці і вивалився на кахель поруч з Деном.

Повітря. Холодне, пильне повітря ліфтового холу, яке пахло миючим засобом. Найсмачніше, що він коли-небудь вдихав. Він втягнув його так, що в грудях щось хруснуло, і зайшовся кашлем.

— Віку! — прохрипів він крізь кашель і перехилився через поріг назад, у щілину. — Давай руку! Вилазь!

Віктор стояв у кутку кабіни, притиснувшись спиною до стінки, і дивився на нього знизу. Порожня трубка висіла в його опущеній руці. Пари вже піднялися йому до пояса. Марк бачив, як він дихає: часто, глибоко, ротом.

— Дене, тримай мене.

— Ти здурів? Він щойно…

— Тримай!

Ден вчепився в його пояс. Марк ліг грудьми на кахель і простягнув униз обидві руки. Ще трохи, і він дістане комір толстовки.

— Віку, там отрута. Чуєш? Ще кілька хвилин, і вона тебе вб'є. Давай руку. Я тебе витягну. Як тоді, в гаражі.

Віктор подивився на його руки. Потім на Дена, на пістолет у його кобурі. Потім знову на Марка. І Марк побачив у його очах те, чого потім довго не міг забути. Не злість. Страх. Але не перед отрутою.

— Вони мене не випустять, — тихо сказав Віктор. — Якщо я зараз вилізу, вони мене більше ніколи не випустять. Краще тут.

Він ступив уперед, але не до рук, а до дверей. Уперся долонями в нижню крайку зовнішньої стулки, що нависала над ним на рівні грудей, і щосили штовхнув її вбік.

Стулка поповзла. Марк ледве встиг відсмикнути руки. Клац. Замок спрацював.

Віктор знав, як влаштовані ліфти. Віктор завжди знав, як влаштовані речі. Поки зовнішні двері шахти відчинені, кабіна не зрушить з місця. Зачиниш їх, витягнеш червону кнопку, і ліфт повезе тебе геть звідси.

— Ключ! — крикнув Марк. — Дене, ключ!

Ден устромив трикутний ключ у замок і провернув. Марк уперся в стулку і відсунув її. Знизу знову вдарив нашатирний запах.

— Віку, будь ласка…

Віктор уже стояв біля дверей. Він знову штовхнув стулку. Марк тримав її обома руками, але знизу, з кабіни, упертися було зручніше, і пружина дверей тягнула на бік Віктора. Клац.

Ключ. Відчинили.

— Віку!

Клац.

Ключ. Цього разу Ден не витягав його із замка, і стулка не могла зачинитися до кінця. Марк просунув руку в щілину, намацав рукав толстовки, вхопив.

— Я тримаю! Дене, відчиняй ширше!

Віктор зайшовся кашлем. Він довго кашляв, зігнувшись, а потім випростався і з усієї сили вдарив Марка по пальцях краєм порожньої трубки. Пальці правої руки розтиснулися дивно легко, ніби давно були готові розтиснутися. Рукав вислизнув.

— Пробач, Ейвері, — сказав Віктор знизу. Голос був сиплий і спокійний. — Ти завжди чогось боявся. А я боюся лише одного.

Він натиснув на стулку востаннє. Ден висмикнув ключ, щоб його не зламало. Клац.

Марк лежав на кахлі, притиснувшись щокою до холодних дверей шахти, і слухав. Знизу долинув короткий кашель. Потім тихе клацання: це стала на місце червона кнопка «Стоп». Десь у глибині шахти озвалося реле, і ліфт загудів. Троси задрижали.

Над дверима напівпрозорі цифри зникли, і засвітилася одна, чітка: 11. Кабіна пропливла повз них за зачиненими дверима і не зупинилася. Засвітилося 12.

Дванадцятий був останнім поверхом. Вище тікати було нікуди. Але Віктор, мабуть, і не думав так далеко. Він думав лише про те, щоб двері не відчинилися тут, де на нього чекали.

Ден відкинувся на стіну і довго мовчав.

— Він обрав, — сказав він нарешті.

Марк не відповів. Він дивився на свою праву руку. Пальці досі нічого не відчували. Мабуть, від удару.

У хол вбіг лисий охоронець із рацією в руці. За скляними дверима в кінці холу виднілися столи юридичної фірми і чиїсь голови, що витягувалися з цікавості.

— Виводьте всіх із цього і верхнього поверху, — сказав йому Марк. — Головними сходами. І вимкніть усе, що гріється: кавомашини, чайники.

Щось у його голосі переконало охоронця швидше за посвідчення. Він побіг.

— Сходи! — Марк уже біг.

Головні сходи були в протилежному кінці поверху. Він пробіг крізь офіс юридичної фірми, повз людей, що виходили вервечкою з ноутбуками під пахвою, і дехто з них дивився на його обличчя з таким жахом, що Марк мимоволі торкнувся щоки. Пальці стали мокрі. Сльози текли самі, без жодного відчуття. Пари працювали.

Проліт. Ще проліт. У грудях свистіло. Ден дихав йому в потилицю.

Десь у будівлі завила пожежна сирена. Хтось, мабуть охоронець, нарешті натиснув тривогу. Добре, подумав Марк. Під час пожежної тривоги в ліфтових шахтах відчиняються клапани димовидалення. Повітря з шахти потягне вгору, на дах, у сіре норвіцьке небо.

Дванадцятий поверх ремонтували. Бетонна підлога без покриття, стоси гіпсокартону, риштування і фарба. Усі вікна були відчинені навстіж, щоб вивітрювати запах фарби, і листопадовий вітер із затоки гуляв порожнім простором, лопотів плівкою на риштуванні. Робітників не було. Вівторок. Обідня перерва. Або просто пощастило.

Двері службового ліфта були відчинені.

Марк схопив Дена за рукав і зупинив за десять метрів. Вітер дув збоку, від них до ліфта і далі в шахту. Добре. Він рахував секунди в голові і дивився на прямокутник жовтуватого світла кабіни. У ньому не було нічого, крім пари ніг у сірих кросівках, що торчали назовні. Ноги ледь помітно сіпалися.

Коли він дорахував до ста двадцяти і вітер давно видув усе, що міг, він затримав дихання і підійшов.

Віктор лежав на боці у калюжі власного блювотиння. Очі відкриті. Зіниці такі широкі, що райдужка перетворилася на тонкий сірий обідок. Він дихав. І сміявся. Тихо, беззвучно, ніби хтось усередині розповідав йому найкращий анекдот у світі.

Марк схопив його під пахви і потягнув до вікна. Ден підхопив ноги. Вони поклали його на бетон під відчиненим вікном, і дощ почав стукати в його розпашіле обличчя.

— Рюкзак, — сказав Ден.

Марк розстебнув блискавку. Запасна толстовка. Пляшка води. Пачка сухарів. Технічний зошит у клітинку, писаний дрібним рівним почерком. Другої «Оси» не було.

Жодної.

Він сидів навприсідки і дивився на цей зошит, поки на сходах не затупотіли чоботи групи Новак і двох медиків у синіх комбінезонах.

Старший медик, вусань років сорока, перевірив пульс, посвітив ліхтариком в очі, підніс до губ Віктора кисневу маску.

— Що він вживав?

— Нічого він не вживав, — сказав Марк. Голос був чужий, хриплий. — Це отруєння. Пари палива, він дихав ними в закритій кабіні. Зателефонуйте в токсикологічний центр, вони знають, що робити. І зніміть з нього одяг, він увесь у цій рідині.

Медик подивився на нього так, як дивляться на людей, які забагато знають. Але дістав телефон.

Новак стояла поруч і жувала свою жуйку так, ніби хотіла її вбити.

— Ейвері, — сказала вона. — У тебе очі як у кролика. Сідай. Нехай тебе теж подивляться.

— Я зробив кілька вдихів. Все гаразд.

— Сідай, я сказала.

Він сів на стійку гіпсокартону. Другий медик, дівчина з веснянками, промила йому очі фізрозчином, і світ на хвилину став водяним і м'яким. Коли він проморгався, Ден сидів поруч і дивився на нього.

— Ти сказав, що знаєш його.

— Ми росли в одному дворі. До чотирнадцяти.

Ден помовчав. Він не спитав, чому Марк не сказав про це на брифінгу. Ден умів не ставити питань, відповіді на які завдали б болю обом. Це була його друга суперсила, після стрільби.

— Дене, — сказав Марк. — Ти чуєш цей запах?

Ден принюхався.

— Фарба. І трохи твого ракетного палива, але слабко.

— Ні. Хліб. Пригорілий хліб.

Ден знову принюхався, сумлінно, як робив усе, що його просили.

— Немає тут ніякого хліба, брате. Це в тебе в носі паливо виграє.

За їхніми спинами застугоніли коліщата ношів. Віктора пристебнули ременями, з крапельницею в руці та маскою на обличчі. Коли ноші порівнялися з Марком, Віктор повернув голову. Його зіниці трохи звузилися, і на одну секунду в них з'явився старий, знайомий, цілком притомний Віктор.

Він стягнув маску з губ вільною рукою.

— Ти знову мене витягнув, Ейвері, — прошепотів він. — Але цього разу це була помилка. Це вже невідворотно. Зміни вже почалися…

Медик повернув маску на місце. Ноші викотилися на сходи.

Марк довго дивився їм услід. Потім опустив очі на свою праву руку і стиснув пальці в кулак.

Пальці стиснулися на півсекунди пізніше, ніж він їм наказав.

Розділ 4. Конвой

— Ти знав.

Майорка Новак не запитувала. Вона стверджувала, стоячи біля вікна свого кабінету спиною до нього. Надворі вже стемніло, хоч була лише шоста. У Норвіку в листопаді день тривав стільки, скільки потрібно, щоб засумувати за ним.

— Я не був впевнений, — сказав Марк. — Фото з бородою. Я не бачив його одинадцять років.

— Але ти подумав.

— Подумав.

— І нічого не сказав, бо вирішив, що це неважливо. — Вона нарешті обернулася. У світлі настільної лампи її коротке сиве волосся здавалося майже білим. — Ейвері, в цій роботі немає неважливого. Якби ми знали, що він тебе знає, ти б зайшов до нього у фоє і сказав «привіт». Без погоні. Без ліфта. Без того, щоб твій друг дитинства лежав зараз у токсикології з такими аналізами, що лікарі дзвонять мені вже втретє.

Марк нічого не відповів. Вона мала рацію, і він це знав. Найгірше було те, що він знав це ще вранці, дивлячись на фото на екрані.

— Рапорт до ранку, — сказала Новак. — Усе. Кленова вулиця, гараж, усе, що пам'ятаєш. І ще одне. — Вона помовчала. — Ти добре спрацював там, у ліфті. Якби Корвін вистрілив, ми б зараз рахували обгорілі тіла. Це не скасовує рапорту. Йди.

Ден чекав його в коридорі з двома паперовими стаканчиками чаю. Ден завжди брав два. Навіть коли Марк не просив.

— Ну що? Доживеш?

— Рапорт до ранку.

— Значить, любить, — задоволено кивнув Ден. — Коли Новак не любить, вона нічого не просить. Вона просто переводить у відділ кадрів.

Вони сіли в порожній переговорній. На столі лежав прозорий пакет для речових доказів, а в ньому зошит у клітинку з рюкзака Віктора. Криміналісти вже зняли відбитки і відсканували сторінки. Марк відкрив скани на ноутбуку.

Перші тридцять сторінок були таким Віктором, якого він пам'ятав. Рівні стовпчики формул. Розрахунки тиску в камері згоряння. Кресленик капсули у трьох проекціях зі стрілочками та підписами: «стінка 0,4 мм — замало?», «Р. каже достатньо», «Р. не слухає». Обережні дати в кутку кожної сторінки.

А потім почерк починав змінюватися.

Спочатку потроху: літери трохи більші, рядки трохи скошені. Дати зникли. З'явилися питання, на які не було відповідей. А на сорок другій сторінці, посеред розрахунку витрати палива, стояло одне речення, обведене так сильно, що папір порвався:

ВИБІР ЗАВЖДИ З ДВОХ.

Нижче два стовпчики, розділені вертикальною рискою. Ліворуч: «мовчати», «залишитися», «повірити Р.». Праворуч: «сказати», «піти», «взяти з собою». Лівий стовпчик був перекреслений. Не однією рискою, а десятками, до чорноти.

Далі сторінки були порожні. Окрім останньої. На ній стояло лише:

Марк би зрозумів.

Ден довго дивився на екран через його плече.

— Котрий Марк? — нарешті спитав він.

— Не знаю.

— Ти так думаєш?

Марк закрив ноутбук.

Ріхтер передзвонив о восьмій вечора. Новак ввімкнула гучний зв'язок. Директор аерокосмічного інституту говорив повільно, добираючи слова, як людина, за плечима якої стоїть юрист.

— Ваш оперативник мав рацію щодо палива, — сказав він. — Усе інше засекречено, і вдаватися в деталі я не можу.

— Навіщо він її взяв? — спитав Марк.

Пауза. Секунда, дві, три.

— Віктор був дуже талановитим техніком, — сказав Ріхтер. — Але останнім часом у нього були… проблеми. Ми відсторонили його тиждень тому. На жаль, він сприйняв це особисто.

— Які саме проблеми?

— Це кадрова інформація, пане оперативнику.

— У його зошиті є запис, — сказав Марк. — «Стінка 0,4 міліметра — замало». І поруч: «Р. не слухає».

Цього разу пауза була довшою.

— У мене зараз інша лінія, — сказав Ріхтер, і з'єднання обірвалося.

Новак подивилася на телефон, потім на Марка.

— Завтра поїдеш до нього особисто, — сказала вона. — А зараз додому. Обидва. Це наказ.

Удома Марк не міг заснути.

Він писав рапорт до першої ночі. Писав про каструлю з цукром і селітрою, про жовтий спалах, про бинт у формі боксерської рукавиці. Писав сухо, канцелярською мовою, і від цього все здавалося ще дивнішим: дитинство, перекладене мовою протоколу.

О другій він ліг. О третій встав і випив склянку води. Був тупий головний біль, десь глибоко зліва, над вухом. Він притиснув до скроні холодну склянку і так і стояв на темній кухні, дивлячись на своє відображення в чорному вікні.

Відображення дивилося на нього. Але на секунду йому здалося, що воно лежить. Дивна оптична ілюзія: голова на білій подушці, пластикова трубка під носом. Він кліпнув, і все зникло. Просто чоловік зі склянкою біля скроні.

Пари, сказав він собі. Пари і три чашки кави. І нуль годин сну.

У квартирі пахло пригорілим хлібом. Він перевірив тостер. Тостер був холодний і вимкнений з розетки. Хліба вдома не було вже три дні.

Телефон задзвонив о третій.

— Він втік, — сказала Новак замість привітання. — Машина за тобою вже їде. Корвін уже в ній.

Запис із камер Університетської лікарні Норвіка вони дивилися на планшеті просто в машині, поки водій прорізав порожнє нічне місто з синіми вогнями на даху.

Тюремна палата на четвертому поверсі. Два жорсткі ліжка, грати на вікні, камера під стелею. О другій сорок вісім Віктор починає битися в судомах. Переконливо. Марк бачив справжні судоми, і це виглядало справжнім. Може, це й було справжнє, принаймні спочатку. Лікарі попереджали, що напади можуть повертатися. Конвоїр, молодий поліцейський з тонкою шиєю, відчиняє двері і заходить, щоб перевернути його на бік. Так, як його вчили на курсах першої допомоги. Замість того, щоб викликати медсестру і чекати, як його вчили на курсах конвою.

Судоми припиняються миттєво. Віктор б'є його стійкою від крапельниці, один раз, по скроні, і хлопець осідає на підлогу. Віктор витягує з руки голку від крапельниці, спокійно, без поспіху, і затискає ранку пальцем. Знімає з конвоїра куртку з написом «ПОЛІЦІЯ», перевіряє йому пульс на шиї. Від цього жесту в Марка стиснулося горло. Потім підкладає йому під голову подушку. Бере ключі й виходить.

Камера в коридорі: чоловік у поліцейській куртці поверх лікарняної піжами спускається службовими сходами. Камера приймального відділення: він спокійно проходить повз стійку реєстратури, і медсестра навіть не підводить голови. Хто зупиняє поліцейського в лікарні о третій ночі? Камера на зупинці навпроти: він сідає в нічний автобус.

— Дев'ятий маршрут, — сказав Ден, збільшуючи кадр. — Центр, вокзал, порт. Водій каже, що він вийшов у порту, але не пам'ятає, на якій зупинці. Порт — це десять квадратних кілометрів контейнерів. Можемо шукати до Різдва.

Марк дивився на застиглий кадр: сутула фігура на задньому сидінні автобуса, чолом до скла.

— Не до Різдва, — сказав він. — Сьомий причал. Старий зерновий елеватор.

— Ти це звідки знаєш?

— Його батько там працював. Коли вдома було погано, а вдома в нього часто було погано, Віктор їхав туди. Залазив на верхню галерею і дивився на кораблі. Кілька разів брав мене з собою. Він казав, що це єдине місце в Норвіку, де видно, де закінчується місто.

Ден подивився на нього довгим поглядом.

— Одинадцять років, Марке.

— Я знаю.

— Люди змінюються.

— Місця, де вони ховаються, не змінюються.

Ден зітхнув і торкнувся рації.

— База, це другий. Ми їдемо на сьомий причал. Так, в елеватор. Ні, це не жарт. Так, я відповідаю. Ні, я не знаю, хто відповідатиме, якщо це жарт.

Порт вночі не спав.

Над контейнерним терміналом палали натрієві ліхтарі, і дощ у їхньому світлі здавався помаранчевою стружкою. Десь далеко стогнав кран. Пікав навантажувач, даючи задній хід. А сьомий причал був темний і мертвий. Його закрили років вісім тому, коли зерно перестали возити морем. Елеватор стирчав над ним чорною бетонною стіною, вищою за будь-який будинок на набережній. Вісім силосних веж, що зрослися разом, як труби органа. Нагорі галерея, з неї до моря виступав засклений місток транспортера, що обривався над водою.

Марк пам'ятав цей місток. Віктор сідав на самий край, звісивши ноги над тридцятиметровою порожнечею, а Марк стояв за кілька кроків і тримався за поручні обома руками. Ти вічно чогось боїшся, Ейвері.

Вони залишили машину за сто метрів і пішли пішки вздовж заржавлених залізничних рейок. Друга група була за двадцять хвилин. Дощ лив за комір. Під ногами хлюпали калюжі, і в кожній плавала помаранчева пляма ліхтаря.

Слід вони побачили біля старих воріт елеватора. На іржавій сітці паркану висів клапоть тканини. Синя, з білими літерами «ЛІ». Шматок поліцейської куртки.

Ден висвітив ліхтариком прорізану діру в сітці, а потім подивився на Марка тим поглядом, за який Марк дуже його любив. Не сказав ні слова. Просто кивнув: гаразд, ти мав рацію.

Усередині пахло старим зерном, голубами і сирим бетоном. Ліхтарики вихоплювали з темряви шматки механізмів і сходів, що зигзагами дерлися вгору вздовж стіни. Згори, з темряви, сипалася дрібна бетонна крихта.

Хтось ішов над ними.

Вони піднімалися довго. Сімнадцять прольотів, Марк рахував. На десятому в грудях знову засвистіло, а в лівій скроні з'явилася тупа, віддалена пульсація, ніби там хтось стукав у стіну з сусідньої квартири.

На верхній галереї було світліше. Крізь вибиті вікна сочилося помаранчеве світло порту. Довгий бетонний коридор вів до містка. А на містку, на самому краю, над чорною водою, сиділа людина, звісивши ноги.

Ліхтарик Дена вихопив її спину. Людина не обернулася. Вона щось тримала в руках, щось невелике, що блиснуло металом у промені.

Ден підняв пістолет.

Розділ 5. Обраний

— Руки! — крикнув Ден. — Покажи руки!

Людина на краю містка не ворухнулася. Вітер із затоки шарпав її куртку, і поліцейський напис на спині то з'являвся в промені ліхтарика, то зникав у складках.

— Дене, — тихо сказав Марк. — Не стріляй.

— У нього щось у руках.

— Я бачу.

— Ти вчора теж «бачив». — Ден не опускав пістолета. Голос у нього був рівний, але Марк знав його з першого класу і чув, що під цією рівністю. — Вчора він майже вбив тебе в залізній коробці. Застрелив конвоїра…

— Не застрелив. Вдарив.

— Дуже важливе уточнення, Марке.

Віктор повільно встав. Не обертаючись, не тримаючись за поручні, просто на самому краю, де місток обривався в порожнечу. За його спиною була лише темрява, дощ і тридцять метрів до чорної води.

У Марка підкосилися ноги. Він ніколи не любив цей місток. І висоту не любив. Він взагалі багато чого не любив і жодного разу не дозволив цьому вирішити за нього.

Він зробив крок на місток.

— Марке, стій.

— Не стріляй, Дене. Будь ласка.

Він не знав, навіщо рахує. Мабуть, тому, що рахунок допомагав йому не думати про воду внизу. Два рази в коридорі на дев'ятому поверсі. Раз біля шахти ліфта. І два рази тут. П'ять.

П'ять разів за одну добу він просив найкращого друга не вбивати свого друга дитинства.

Місток дрижав під ногами від вітру. Засклені стіни давно повилітали, і дощ бив у обличчя збоку. Марк ішов повільно, відставивши руки вбік, і дивився лише на спину Віктора.

— Віку.

— Ти пам'ятаєш, — сказав Віктор, не обертаючись. — Я казав, що звідси видно, де закінчується місто.

— Пам'ятаю.

— Я помилявся. Звідси видно, де закінчується все.

Він обернувся. Обличчя в нього було спокійне, майже щасливе. Так виглядають люди, які нарешті доспали після довгої хвороби. Так виглядають люди, які все вирішили.

У руках він тримав алюмінієвий конус, завбільшки з куряче яйце, подряпаний і затертий до блиску. Червона фарба на ньому давно стерлася, але Марк все одно впізнав літери, видряпані цвяхом: «М+В».

Носовий обтічник. Від тієї самої ракети, яка так і не піднялася на триста метрів. Тринадцять років він його беріг.

— Це все, що в нього є, Дене, — сказав Марк, не обертаючись. Горло в нього стиснулося. — Це іграшка.

— Марку, — Віктор зробив крок до нього, і край містка залишився позаду. Марк видихнув. — Ти не розумієш. У ліфті щось сталося. Там було світло. Тепле, як сонце влітку на Кленовій. І в цьому світлі хтось був. Він зі мною говорив.

— Хто, Віку?

— Бог. — Він сказав це просто, без пафосу, як говорять «сусід» або «листоноша». — Він сказав, що я обраний. Що в мене є місія. І що мені не дадуть її виконати, якщо я не втечу. Тому я й прийшов сюди. Тут ближче.

— Ближче до чого?

Віктор подивився на нього з таким співчуттям, ніби це Марк був хворий.

І в цей момент його ноги підкосилися.

Він падав не вперед і не назад, а вбік, до діри в стіні містка, де колись було скло. Марк кинувся вперед без жодної думки, так само, як тоді в гаражі, і вхопив його за комір куртки. За ним тупотіли чоботи. Ден впав на коліна поруч і схопив Віктора за пояс.

Алюмінієвий конус дзенькнув об підлогу, покотився до краю і зник у темряві. Звуку від води ніхто не почув.

Вони витягли його назад, на бетон галереї. Віктор не опирався. Ден замкнув на його зап'ястях наручники, акуратно, обходячи старий опік, і нарешті сховав пістолет. У його руках тремтіли пальці.

Віктор лежав на спині і дивився на Дена. У його очах стояли сльози.

— Дякую, — сказав він.

Ден розгублено кліпнув.

— Ти міг вистрілити, — вів далі Віктор. Голос його тремтів від зворушення. — У ліфті міг. І тут міг. Але не вистрілив. Ти врятував мені життя. Він це бачив. Він тебе запам'ятає, чуєш? Він усіх запам'ятовує.

— Угу, — сказав Ден. — Добре. Ти тільки лежи.

Марк сидів поруч на мокрому бетоні. У грудях щось повільно розтискалося, і на його місце приходило щось інше, несподіване, маленьке й гірке.

— Це я його просив, — сказав він.

Віктор не відривав очей від Дена.

— Віку. П'ять разів. Я п'ять разів просив його не стріляти.

— Дякую, — повторив Віктор Денові, і по його скроні покотилася сльоза. — Дякую. Дякую.

Ден подивився на Марка поверх його голови і знизав плечима: ну що я можу зробити.

— Я, звичайно, теж молодець, — сказав він у порожнечу, щоб хоч щось сказати. — Але не будемо про це.

Марк відвернувся до вибитого вікна. Він не сердився. Він сам собі повторив це кілька разів, і з кожним разом це звучало все менш переконливо. Дивне відчуття: ніби він говорив, а його слова не долітали. Ніби між ним і рештою світу стояло скло.

Вони приїхали раніше за групу Новак.

Два темно-сірі фургони без номерів на дверцятах, без сирен, без мигалок. Люди, що вийшли з них, були в сірих захисних комбінезонах і прозорих щитках. Попереду йшла висока жінка в довгому сірому пальті, без парасольки, і дощ, здавалося, її анітрохи не турбував.

— Рут Келлер, — сказала вона і на секунду показала посвідчення. — Директорат біологічної безпеки. Ми забираємо цього чоловіка.

— У нас наказ… — почав Ден.

— У вас був наказ. — Вона простягнула йому телефон. На екрані було ім'я Новак, і голос Новак у динаміку був такий дивний — стриманий, злий і безсилий одночасно, — що Ден лише сказав «зрозумів» і повернув телефон.

Люди в комбінезонах поклали Віктора на ноші. Він не опирався. Він усміхався їм, як старим знайомим.

Келлер обернулася до них. У неї були світлі, майже безбарвні очі, і вона рідко кліпала.

— Скільки часу ви з ним розмовляли? Усього, вчора і сьогодні.

— Кілька хвилин, — сказав Ден.

— Більше, — сказав Марк. — Я з ним говорив більше.

Келлер довго дивилася на нього. Потім сказала одне слово, так, ніби записувала його в картку:

— Зрозуміло.

— Що з ним? — спитав Марк. — Це отруєння. Воно мине. Чому тут біологічна безпека?

Келлер помовчала, ніби зважувала, скільки їм можна сказати.

— Учора ввечері йому зробили сканування мозку, — сказала вона. — Радіолог надіслав знімки нам о десятій вечора, бо такого він не бачив за тридцять років. У мозку цього чоловіка відбуваються зміни. Не такі, як при отруєнні. Вони не руйнують. Вони… перебудовують. Ми називаємо це мутацією, бо кращого слова поки немає.

— Від парів палива?

— Це єдине, що відрізняло його від усіх інших. — Вона помовчала. — До сьогоднішнього ранку він був такий один.

— Що сталося сьогодні вранці?

— Медсестра з нічної зміни. Вона просиділа біля нього майже годину, він багато говорив. О шостій ранку вона здала зміну, поїхала додому, а о сьомій її чоловік викликав швидку. Сканування показує те саме. Ті самі зміни. А вона не була в ліфті.

Марк відчув, як поруч напружився Ден.

— Це неможливо, — сказав Марк. — Мутація — це зміна в клітинах. Вона не передається через розмову. Так не буває.

Келлер кивнула, ніби цілком з ним погоджувалася.

— Ми теж так думали, — сказала вона.

Вона дістала з кишені дві візитівки і простягнула їм. На білому картоні не було нічого, окрім номера телефону.

— Якщо помітите в собі щось незвичне, дзвоніть. Будь-якої години. Головний біль, слабкість у руці. Запахи, яких не відчувають інші.

Марк взяв візитівку. Пальці правої руки тримали її дивно, невпевнено, ніби це була не картка, а щось слизьке.

Келлер нічого не сказала. Вона просто дивилася на його руку.

Ноші з Віктором завантажили в фургон. Келлер сіла вперед. Коли за нею зачинялися дверцята, з рації в кабіні прорвався жіночий голос, спокійний і діловий, як у диспетчера аеропорту:

«…докторка Вольф чекає на пацієнта. Повторюю, Вольф чекає на пацієнта…»

Дверцята грюкнули. Фургони від'їхали так само тихо, як і з'явилися, і за кілька секунд їхні стоп-сигнали розчинилися в дощі між контейнерами.

Над портом повільно сіріло. Не світанок, а лише те, що в Норвіку в листопаді замінювало світанок.

Ден довго мовчав. Потім дістав телефон і набрав у пошуку два слова.

— Ірена Вольф, — прочитав він. — Професорка Університету Норвіка. Нейробіологія. Сьогодні о десятій сорок у неї лекція.

Марк не відповів. Він дивився на візитівку в своїй руці.

— Марке, — сказав Ден. — Ми з ним розмовляли. Обидва.

— Я знаю.

У повітрі, серед запахів дощу, моря й іржавого заліза, ледь чутно пахло пригорілим хлібом.

Розділ 6. Аудиторія 214

Новак наказала їм їхати додому і спати. Вони поїхали в університет.

У машині ніхто з них не вимовив це вголос. Ден просто проїхав поворот на свою вулицю, а Марк просто нічого не сказав. Так вони домовлялися ще зі шкільних часів: не словами, а тим, що лишалося несказаним.

Старий корпус Університету Норвіка стояв на пагорбі над містом: темна цегла, високі вікна, годинник на вежі. Годинник показував десяту тридцять п'ять. Студенти бігли під дощем із течками над головами, сміялися, лаяли трамвай. Марк дивився на них з дивним відчуттям, ніби на фотографії з чужого життя. Він сам колись бігав цим пагорбом на пари з хімії. Давно. У тому житті, де він ще не вирішив, що хоче ловити людей, а не молекули.

Докторка Вольф чекала їх у коридорі другого поверху, біля дверей із табличкою «214». Саме чекала, це було видно здалеку: жінка років сорока п'яти, з темним волоссям, крізь яке просвічувала широка сива прядка, і з окулярами на ланцюжку. Вона тримала в руці стаканчик з кавою і не пила.

— Ви ті двоє з порту, — сказала вона замість привітання. Голос у неї був низький і теплий, трохи хрипкий, як у людей, які багато говорять. — Келлер дзвонила. Вона сказала, що ви приїдете, хоч вам цього й не радили.

— Вона це сказала? — перепитав Ден.

— Вона сказала: «Вони приїдуть. Такі завжди приїжджають». — Вольф вперше усміхнулася. — У мене зараз лекція. Сідайте в залі, де знайдете місце. Думаю, за годину ви дізнаєтеся більше, ніж за десять хвилин розмови в коридорі. А потім поговоримо.

— Про нього?

— Про вас.

Аудиторія 214 була старою, амфітеатром: дерев'яні лави сходинками піднімалися вгору, до високих вікон, за якими текла сіра вода. Марк чекав побачити пару десятків сонних студентів. Аудиторія була повна. Люди сиділи на сходинках у проходах, стояли вздовж задньої стіни. Студенти, але й не лише вони: літній чоловік у пальті, жінка з дитячим візком біля дверей, двоє чоловіків у робочих куртках.

Вони з Деном втиснулися на край лави в останньому ряду. Дівчина поруч посунулася і усміхнулася Денові. Ден усміхнувся у відповідь, але не так, як зазвичай. Зазвичай Ден після такої усмішки за хвилину знав ім'я дівчини, її факультет і те, чи любить вона тайську кухню. Зараз він просто сів і подивився вниз, на кафедру.

Вольф зачекала, поки зала затихне, і не поспішала.

— У цьому семестрі на курс «Нейропластичність і прийняття рішень» записалося сорок студентів, — сказала вона. — Це звичайна цифра. За останній місяць на мої лекції почало приходити втричі більше людей. Я не знаю ваших імен. Багато хто з вас не студенти. Я спитала декого, чому ви прийшли. Знаєте, що відповідають? «Мені потрібно зрозуміти». Що саме зрозуміти, ніхто не може пояснити.

У залі хтось нервово засміявся. Більше ніхто.

— Сьогодні я розповім вам про пацієнта L., — продовжила Вольф. — Ім’я я не називатиму. Йому двадцять п'ять років. Учора він був звичайною людиною. Сьогодні на скануванні його мозку видно зміни, яких я не бачила за двадцять років роботи.

Вона натиснула кнопку, і на екрані за її спиною з'явився сіро-білий зріз людської голови. Марк побачив це її очима: складки кори, темні шлуночки, вічна симетрія. І щось стиснулося в ньому, десь під диханням, з незрозумілої причини. Ніби він уже бачив такий знімок. Не в підручнику. Десь ближче.

— Щоб зрозуміти, що з ним сталося, треба спочатку зрозуміти одну неприємну річ про вас, — сказала Вольф. — Ваш мозок не бачить світу. У нього немає вікон. Він сидить у темній кістковій коробці і отримує сигнали: трохи від очей, трохи від вух, трохи від шкіри. І з цих обривків він будує світ. Він не сприймає. Він вгадує. Він постійно передбачає, що має бути там, зовні, і показує вам своє передбачення. А факти лише виправляють його, якщо він помилився.

Вона зняла окуляри, і вони повисли на ланцюжку.

— Нам це здається дивним, але це давно відомо. Є пацієнти після інсульту, у яких паралізована рука. Ви просите їх підняти руку. Вони не можуть. Але вони кажуть вам: «Я просто не хочу». Або: «Вже підняв, хіба ви не бачили?» Вони не брешуть. Вони справді так бачать. Мозок не отримав факту, але він не залишив порожнечі. Він дописав. Він завжди дописує.

Марк помітив, що стиснув правою рукою край лави. Пальці відчували дерево тьмяно, здалеку. Він розтиснув їх.

— У здоровому мозку є баланс, — продовжувала Вольф. — Передбачення серед фактів. Ви думаєте, що сходинка є, ступаєте, а її немає, і ви вчитеся. У пацієнта L. цей баланс зник. Скажу простіше. Усе, що ми робимо, це ланцюг виборів. Іти чи стояти. Сказати чи мовчати. Вірити чи не вірити. Зазвичай ми зважуємо. Сумніваємося. Змінюємо думку, коли дізнаємося щось нове.

Вона зробила паузу.

— Мозок L. більше не сумнівається. Коли перед ним вибір з двох, він обирає те, що вважає доцільним. І потім переписує себе під цей вибір. Пам'ять, сприйняття, відчуття. Факти перестають мати значення. Аргументи перестають мати значення. Ви можете показати йому цеглу і сказати, що це цегла. Якщо він вирішив, що доцільніше, щоб це була птаха, він чутиме, як вона співає.

Цього разу ніхто в залі не засміявся.

Хлопець у першому ряду підняв руку.

— А як це відчуває сам пацієнт? Зсередини?

Вольф подивилася на нього з такою теплотою, що Маркові стало не по собі.

— Як абсолютну ясність, — сказала вона. — Як світло. Тепле світло, в якому все нарешті стає зрозумілим.

Воно тепле, сказав Віктор у ліфті, дивлячись на лампу. Марку, ти бачиш?

Марк хотів щось сказати Денові. Про ліфт, про те, що було на стіні біля дверей шахти на одинадцятому поверсі. Червоний балон з раструбом. Він знав це слово. Звичайне, просте слово. Він спробував його вимовити, і слова не було. Була форма, колір, вага в руці, а на місці слова була гладенька біла порожнеча.

Вогнегасник.

Воно повернулося за кілька секунд, саме, як ні в чому не бувало. Але ці кілька секунд він запам'ятав.

Дівчина в середніх рядах підняла руку.

— А це може… передаватися?

Вольф довго мовчала.

— Мозок — це орган, який вчиться в інших мозків, — нарешті сказала вона. — Усе життя. Ми переймаємо мову, жести, страхи, переконання. Дитина боїться собак, бо її мати боїться собак. Це не вірус. Це навчання. А тепер уявіть мозок, який навчає інших так сильно, що після години розмови в них починаються ті самі зміни. Я не знаю, як це можливо. Я лише знаю, що це відбувається.

У залі стало так тихо, що Марк чув, як дощ б'є у високі вікна.

І ще він чув, як поруч дихає Ден.

Рівно. Повільно. Так, як він дихав на стрільбищі, перед тим як натиснути на спуск. Він не ворушився всю лекцію. Ден не вмів сидіти нерухомо. Ден крутив ручку, тупотів ногою, шепотів дурні жарти на нарадах і доводив Новак до тихого сказу. Зараз він сидів, поклавши обидві руки на коліна, і дивився на Вольф не кліпаючи.

— Дене, — шепнув Марк.

Ден не повернув голови.

— Марке, — сказав він тихо, дуже спокійно. — А як зрозуміти, що вибір правильний?

Марк не встиг відповісти.

Ден встав.

Розділ 7. Бінарний вибір

Спочатку ніхто не звернув уваги.

Людина встала посеред лекції. Може, подзвонили. Може, до туалету. Ден спускався сходинками проходу неспішно, обережно переступаючи через студентів, що сиділи на сходах. Одному навіть сказав «вибачте».

Вольф побачила його, коли він був уже біля кафедри. Вона замовкла на півслові і підняла брови. Не злякано. З цікавістю. Так викладачі дивляться на студента, який збирається поставити несподіване питання.

— У вас є щось… — почала вона.

Ден вдарив її в обличчя.

Не замахуючись, без крику, без злості. Коротко, точно, з тією самою економною впевненістю, з якою він робив усе на навчаннях. Вольф відкинуло на екран. Проектор на секунду намалював сірий зріз мозку просто на її спині та руках, а потім вона осіла на підлогу, і зріз знову став цілим. Окуляри на ланцюжку гойдалися на її грудях. Вона піднесла руку до рота, і крізь пальці потекла яскраво-червона кров. На підлогу поруч з нею щось впало з тихим сухим стуком. Два білі зуби.

Тиша тривала рівно стільки, скільки потрібно сотні людей, щоб повірити в те, що вони бачать.

Потім хтось заверещав.

Марк уже біг. Він не пам'ятав, як підвівся. Пам'ятав лише сходинки, що стрибали йому назустріч, чиїсь коліна, чиїсь течки, власний голос, що кричав те саме ім'я знову і знову.

— Дене! ДЕНЕ!

Ден обернувся до нього.

Пізніше, у ті дні, коли Марк уже не знав, що справжнє, а що ні, він часто згадував це обличчя. Не дике. Не скажене люттю. Спокійне і відкрите, майже лагідне. Так виглядають люди, які довго вагалися, а тепер нарешті вирішили. Так виглядав Віктор на краю містка.

— Усе добре, — сказав Ден. — Я зрозумів, брате.

І вдарив Марка.

Марк бачив цей удар заздалегідь. Він сам вчив Дена цьому удару на другому курсі академії, у спортзалі, де пахло гумою і потом. Знав, звідки він прийде і куди. Але тіло не послухалося. Права рука, що мала піднятися і захистити голову, спізнилася на півсекунди. Півсекунди, якої він не мав.

Світ спалахнув білим.

Він лежав на сходинках проходу. Над ним хтось прострибнув, зачепивши його ногу. У роті було солоно і металево. Він спробував підвестися на ліктях і побачив, що відбувається в залі.

Хлопці з першого ряду спробували схопити Дена за руки. Ден розкидав їх без поспіху, одного за одним, і на його обличчі не змінилося нічого. Той, що у першому ряду питав, як це відчувається зсередини, сидів на підлозі і тримався за ніс.

А потім сталося те, чого Марк не міг пояснити ні тоді, ні потім.

Літній чоловік у пальті, який увесь час стояв біля задньої стіни, повернувся до сусіда і просто, без слів, штовхнув його в груди. Той втратив рівновагу, вхопився за дівчину поруч, і вони разом покотилися вниз сходинками. Хтось схопив того чоловіка за комір. Хтось інший вдарив того, хто схопив. Паніка розкотилася залою, як хвиля по стадіону, але паніка була не така, якою її знав Марк. Люди не тікали до дверей. Вони оберталися один до одного.

У залі було понад сотню людей. Сотня людей, які цього місяця раптом вирішили, що їм потрібно щось зрозуміти.

Хтось наступив Маркові на праву руку. Він не відчув болю. Він подивився на руку і побачив на ній слід черевика, але рука була наче не його, далека, за склом.

Вибір завжди з двох, написав Віктор у своєму зошиті.

Марк подумав про ліфт. Про те, як Ден стояв поруч із ним біля дверей шахти, поки Віктор розповідав про тепле світло. Про місток у порту, де Ден клав Віктору на зап'ястя наручники, а Віктор дивився на нього, дякував і дякував, і дякував. Ден слухав його найдовше. Він слухав, а Марк дивився у вікно і ображався.

Ми з ним розмовляли. Обидва.

Ден заражений.

Думка прийшла не як здогад, а як факт, холодний і готовий, ніби він знав це все життя і лише зараз дозволив собі подивитися.

А слідом прийшла друга. Вона була тихіша, і від неї стало холодно в животі.

А я?

Ден стояв посеред зали і роззирався, ніби шукав щось у натовпі. Потім його погляд знайшов Марка. І зупинився.

Він почав підніматися сходинками, переступаючи через тих, хто лежав, так само обережно, як півгодини тому переступав через тих, хто сидів.

Марк спробував підвестися. Ліва рука слухалася. Права ні.

— Дене, — сказав він. Або хотів сказати. Він чув це слово у своїй голові чітко, своїм голосом. Але Ден не зупинився, ніби нічого не почув. — Дене, це не ти. Чуєш? Це не ти вирішив. Це воно вирішило за тебе…

Ден підійшов і став над ним. Дивився довго, уважно, трохи схиливши голову. В його очах не було злості. В них було щось гірше. Жаль.

— Ти вічно чогось боїшся, брате, — сказав Ден чужими словами.

Здалеку, з коридору, долинули сирени. Хтось кричав «поліція!», хтось плакав. Ден навіть не озирнувся.

Марк побачив, як його рука піднімається. Він встиг подумати, що край дерев'яної лави зовсім поруч із його скронею. Лівою скронею. Там, де все це тупо нило вже кілька днів.

А потім була темрява.

І в темряві — звук. Тихий, рівний, через однакові проміжки.

Пі. Пауза. Пі.

— Тримайте йому голову, — сказав хтось дуже здалеку. — Обережно. На раз, два, три…

Розділ 8. Виписка

Стеля була біла.

З квадратних плит, на одній з яких була жовта пляма, схожа на африканський континент. Марк дивився на неї довго, не думаючи ні про що, поки не зрозумів, що він уже дивився на неї. Не сьогодні. Колись. Може, багато разів.

Дивна думка. Він відкинув її.

Боліло все. Голова зліва, тупо і важко, ніби там поклали камінь. Ребра при кожному вдиху. Права рука лежала поверх ковдри в пожовтілих синцях, і коли він спробував стиснути пальці, вони стиснулися. Повільно. Неохоче. Але стиснулися.

За вікном була дорога. Широка сіра об'їзна траса з огорожею посередині, і по ній, не зупиняючись, сунули вантажівки. Білі фури, сині фури. Звуку він не чув: вікно було подвійне.

— О, прокинулись.

Медсестра, невисока жінка років п'ятдесяти, поправила йому подушку так ділово, ніби робила це тисячу разів.

— Струс мозку, два тріснуті ребра і дуже гарний синець, — сказала вона. — Вам пощастило. Там дехто не так легко відбувся.

— Який сьогодні день?

Він чув свій голос. Хрипкий, але свій. Слова виходили правильні.

— Неділя, — сказала медсестра.

Марк намагався порахувати. Бізнес-центр був у вівторок. Порт у ніч на середу. Університет у середу вранці. Значить…

— Яка неділя?

Медсестра подивилася на нього трохи довше, ніж треба.

— Ця, — сказала вона лагідно. — Не хвилюйтеся. Після струсу це нормально. Дні плутаються. Потім минає.

Вона вийшла. Марк лежав і слухав, як десь за стіною пищить чийсь монітор. Рівно, наполегливо. Пі. Пауза. Пі. Настільки знайомо, що від цього ставало моторошно.

Новак прийшла о першій. Вона не сіла. Стояла біля вікна, як у своєму кабінеті, спиною до нього, і дивилася на фури.

— Де Ден? — спитав Марк.

— Як голова?

— Ліно. Де Ден?

Вона вперше за всі роки не виправила його за те, що він назвав її на ім'я.

— Його забрав Директорат. Просто з аудиторії. Він не опирався. Він… — вона помовчала, добираючи слово. — Він дякував їм.

— Куди забрав?

— Я не знаю, Марке. Щиро. Я дзвонила всюди, куди можу дзвонити. Мені кажуть, що це не мій рівень. А ті, чий рівень, не беруть трубку.

Марк дивився на її спину. У неї сиве коротке волосся. Вона жувала свою нікотинову жуйку. Усе було правильно, все було знайоме. Але чомусь йому здавалося, що він дивиться на фотографію Новак, а не на Новак.

— А Вольф?

— Підлатали і відпустили в той же день. Вона не захотіла лишатися.

Вона нарешті обернулася.

— Ти відсторонений, Марке. До закінчення лікування і до закінчення службового розслідування. Це не моє рішення, але я з ним згодна. Лежи. Лікуйся. Не шукай нікого.

Він нічого не відповів. Вона постояла ще трохи, ніби чекала від нього неправди, щоб мати привід їй повірити.

— Ти був його найкращим напарником, — сказала вона біля дверей. — Корвін був готовий віддати за тебе життя. Я це завжди бачила.

Візитівка Келлер була в кишені його закривавленої сорочки, яку хтось склав у пакет і поклав у тумбочку. Він набрав номер лівою рукою. Жіночий голос автовідповідача сказав, що номер не обслуговується. Він набрав ще раз. Те саме.

Він довго сидів на краю ліжка з телефоном у руці.

Потім почав одягатися.

Це зайняло майже двадцять хвилин. Ребра не давали нахилитися, а гудзики сорочки вислизали з пальців правої руки, ніби вони були в товстих зимових рукавицях. Він застебнув їх лівою. Потім подивився в дзеркало над умивальником.

З дзеркала на нього дивився блідий чоловік з фіолетовим синцем від виска до вилиці. Лівий кутик рота трохи не встигав за правим, коли він спробував усміхнутися. Ні. Правий. У дзеркалі все навпаки. У дзеркалі правий стає лівим.

Струс, сказав він собі. Набряк від удару. Це мине.

Лікар чергової зміни, молодий хлопець з кругами під очима, намагався переконати його лишитися. Потім просто дав формуляр відмови від госпіталізації. Марк підписав його лівою рукою. Підпис вийшов схожим на дитячий малюнок.

У таксі пахло пригорілим хлібом.

Водій нічого не відчував, Марк це знав, не питаючи. Він відкрив вікно, і холодне повітря з дощем ударило в обличчя. Запах не зник.

Запахи, яких не відчувають інші.

Університет у неділю був порожнім. Аудиторію 214 опечатали поліцейською стрічкою. У секретаріаті кафедри сиділа самотня лаборантка років двадцяти і сортувала папери на дві купки. Ліворуч. Праворуч. Ліворуч. Праворуч.

— Докторки Вольф немає, — сказала вона, не підводячи очей. — Вона на польовому дослідженні.

— Польовому? Вона нейробіолог.

— Біля об'їзної дороги. За старою заправкою, чотирнадцятий кілометр. — Вона поклала аркуш ліворуч. — Вона казала, ви прийдете.

Марк застиг у дверях.

— Вона це сказала?

— Вона сказала: «Він прийде. Такі завжди приходять». — Лаборантка нарешті підвела на нього очі і усміхнулася тією спокійною, лагідною усмішкою, яку він уже бачив двічі. — У вас на сорочці гудзик не в ту петельку.

Уже на вулиці, під дощем, він зрозумів це на повну силу.

Вольф теж розмовляла з Віктором. Вона вивчала його знімки, може, сиділа біля нього цілий вечір. Вона могла бути такою ж, як Ден. Як лаборантка з її двома купками паперу.

Але вона була єдиною людиною в Норвіку, яка хоч щось розуміла про те, що відбувається з їхніми головами.

І в його голові теж.

Він підняв ліву руку і зупинив таксі.

Розділ 9. Дорога

Стара заправка на чотирнадцятому кілометрі давно не працювала. З навісу звисали клапті пластику, на бетонних острівцях, де колись стояли колонки, росла руда трава. За нею починався пустир: мокрий гравій, бур'ян, лінія стовпів з обірваними дротами. А зліва, за огорожею, безперервно гуділа об'їзна. Фури йшли одна за одною, і кожна тягла за собою хвилю водяного пилу.

Таксист висадив його біля заправки і довго не від'їжджав, дивлячись у дзеркало, як він іде пустиром.

Вольф він побачив здалеку. Білий фургон з відчиненими задніми дверима, дизель-генератор, що метушливо тарахкотів у калюжі, і складаний стіл під білим наметом. На столі стояв пристрій, схожий на акваріум із непрозорими стінками, з тонкими прозорими трубками, по яких пульсувала рожева рідина. Поруч монітор із зеленими кривими. І тихий, рівний писк, який він чув навіть крізь гудіння траси.

Вольф стояла над пристроєм у білому лабораторному халаті поверх пальта, у гумових чоботах і рукавичках. Вона дивилася у вузьке віконце на боці коробки і щось записувала в блокнот.

На столі поруч лежав старий шкіряний нашийник. Собачий, потертий, із металевим жетоном. На жетоні було вибито ім'я: «БРУНО».

— Добрий день, — сказав Марк.

Вона не здивувалася. Вона підвела очі, і її обличчя розкрилося такою теплою усмішкою, ніби вона цілий день чекала саме його. У цій усмішці була темна порожнеча на місці двох передніх зубів. Верхня губа була розсічена і зашита трьома чорними стіжками.

— Марку Ейвері, — сказала вона, і звук «с» у її вимові тепер трохи свистів. — Вибачте за дикцію. Ми з вами обоє сьогодні не найкраще виглядаємо. Підходьте. Тільки не торкайтеся нічого.

Він підійшов. Під наметом пахло спиртом, дизелем і чимось солодкуватим, хімічним, як у басейні.

У вузькому віконці коробки було видно тільки частину того, що всередині. Сіро-рожеву поверхню, збирану в складки. Тонкі судини, схожі на червоні нитки. Все це лежало в слабко рожевій рідині і слабко, майже непомітно тремтіло в такт писку.

Марк відчув, як до горла підступає нудота. Він відвів погляд на нашийник.

— Це… собака?

— Кажуть, люди бачать те, що їм легше побачити, — сказала Вольф і ласкаво поклала долоню в рукавичці на кришку коробки. — Це перфузійна система. Вона підтримує тканину живою певний час після… після того, як все інше зупинилося. Клітини продовжують існувати й обробляти інформацію. Я намагаюся зрозуміти, яку саме.

У ній не було ні тіні зніяковості. Вона говорила про це так само, як говорила в аудиторії: тепло, захоплено, ніби про найцікавішу річ у світі.

Марк перевів подих. Він приїхав сюди не заради цього.

— Докторко Вольф. Ви пам'ятаєте вашу останню лекцію?

— Дуже добре. — Вона торкнулася пальцем зашитої губи і засміялася. — Найкраща лекція в моєму житті.

— Ви сказали, що мозок не бачить світу. Що він його вгадує. — Марк говорив повільно, слідкуючи, щоб кожне слово ставало на своє місце. Деякі слова сьогодні приходили із запізненням. — Я хочу знати одне. Якщо це вже в мені… Якщо мій мозок уже почав себе переписувати… Чи можна якось відрізнити, де справжнє, а де те, що він сам придумав? Хоч якось. Щоб не втратити себе.

Вольф довго дивилася на нього. Усмішка не зникла, але в ній з'явилося щось занадто схоже на жалість.

— Ні, — сказала вона.

Просто. Без «на жаль», без «наскільки нам відомо».

— Зсередини — ніяк, — продовжила вона. — Подумайте самі, Марку. Чим ви будете перевіряти? Тим самим мозком. Він і свідок, і суддя, і підсудний. Якщо він уже вирішив, що небо зелене, він покаже вам зелене небо, а потім покаже вам десять свідків, які підтвердять, що воно зелене. У такий мозок немає дверей назовні. Є лише дзеркала.

Вона зняла рукавички, поклала їх на стіл рівненько, одна біля одної.

— Уявіть собі людину в темній кімнаті. У неї є лише два вимикачі. Лівий і правий. Кожне рішення в її житті — це лівий або правий. Здоровий мозок тисне, дивиться, що сталося, і якщо треба, тисне інший. Мозок з мутацією тисне той, який вважає доцільним, а потім перефарбовує всю кімнату так, щоб цей вибір був правильним. І він не знає, що перефарбував. Він пам'ятає, що кімната завжди була такою.

— А якщо доцільний вибір жахливий? Якщо…

— Доцільний для кого, Марку? — лагідно спитала вона. — Для вас чи для нього? Мозок завжди обирає ту версію, в якій він може жити далі.

За їхніми спинами заревли двигуни.

З об'їзної на пустир завертали фури. Три величезні білі вантажівки з рефрижераторами без жодних написів на бортах. Вони важко перевалювалися по гравію, розбризкуючи калюжі, і фари їхні горіли білим, хоч була середина дня.

Вольф розцвіла.

— О! — сказала вона, як дитина, до якої приїхали гості. — Вибачте. Одну хвилинку.

Вона побігла до фур у своїх гумових чоботах, і халат розвівався в неї за спиною. Стала перед першою вантажівкою і почала показувати водієві, куди стати. Широкими розмашистими рухами обох рук, як регулювальниця на аеродромі. Лівіше. Ще лівіше. Стоп. Вона сміялася і щось наспівувала, і раптом Марк впізнав мелодію. Дитяча лічилка з двору на Кленовій, якої вона не могла знати.

Друга фура задкувала з пронизливим писком. Пі. Пауза. Пі. Вольф стояла просто в неї на шляху, спиною до неї, і керувала третьою. Задній борт насувався на неї сантиметр за сантиметром.

— Обережно! — закричав Марк.

Вона навіть не обернулася. Фура зупинилася за півметра від її спини. Вольф плеснула в долоні і засміялася, ніби все відбулося саме так, як мало.

Марк стояв під наметом, і в нього по спині текла холодна вода, хоч дощ сюди не діставав.

Він зрозумів. Він зрозумів це ще в секретаріаті, але тепер це стояло перед ним у гумових чоботах і білому халаті. Жінка, яка єдина в цьому місті розуміла, що відбувається, вже не була собою. Вона зробила свій вибір. Він не знав який. Не знав, чи взагалі хоче знати.

Водії фур не виходили з кабін. Він бачив лише їхні силуети за тонованим склом. Вони сиділи нерухомо і дивилися прямо перед собою.

Вольф повернулася під намет, витираючи руки об халат. Вона дихала часто, радісно, щоки почервоніли від бігу. Вона глянула на пристрій, потім на нього, і її обличчя стало м'яким, майже ніжним.

— До речі, — сказала вона, ніби тільки що згадала про дрібницю. — Співчуваю вам.

Розділ 10. Сонце

— Чому? — спитав Марк.

Вольф здивовано підняла брови. Ніби він спитав, чому трава зелена.

— Ваш друг. Деніел. — Вона вимовила його повне ім'я так обережно, ніби це була латинська назва. — Ви ж знаєте, що він зробив у мене на лекції. Після цього його забрали. Сканування підтвердило все. Такий самий мозок, як у пацієнта L. Навіть чистіший.

Вона сіла на складаний стілець і жестом запросила його сісти на другий. Він не сів.

— Директорат дуже хотів зрозуміти, як це працює, — продовжила вона. — Разом із тим іншим, пацієнтом L., ваш друг став найціннішою людиною в країні. А з найціннішими людьми не поводяться як з людьми. З ними поводяться як з відповіддю. Аналізи. Безсоння. Тести, від яких кричать. Досліди, які ніхто не назвав би лікуванням. Я була там три дні. Я бачила.

— Три дні? — у Марка пересохло в роті. — Лекція була в середу. Сьогодні неділя.

— Сьогодні завжди неділя, — лагідно сказала Вольф, і це не звучало як жарт. — Він просив лише одного. Увесь час. Коли міг говорити. Він говорив про цю дорогу.

Вона кивнула в бік об'їзної.

— Він сказав, що ви вдвох тут їздили. Швидко. На першій машині вашого друга. З відчиненими вікнами, навіть узимку. Уночі, коли дорога порожня.

Марк пам'ятав. Старий синій хетчбек із відваленим глушником. Ден, який співає гірше за будь-кого в світі. Холодний вітер у вікнах. Відчуття, що життя все ще попереду і йому немає кінця.

— Він сказав: «Я хочу ще раз подихати повітрям. І побачити сонце». У тій будівлі немає вікон, розумієте. Навіть коридори без вікон. — Вона задумливо торкнулася зашитої губи. — Я наполягла. Мені дозволили. Ми привезли його сюди сьогодні вранці, у машині швидкої, з кисневою маскою, з крапельницями. Тут було безлюдно. Відчинили двері. Він довго дивився на небо. А потім, коли хмари розійшлися і вийшло сонце, він сам зняв з себе маску. Неспішно. Акуратно витягнув крапельниці, одну за одною. Подякував нам. І пішов до дороги.

Вона помовчала.

— Ми не встигли. Водій фури теж не встиг.

Гудіння об'їзної раптом стало дуже гучним. Марк чув кожну фуру окремо, свист шин по мокрому асфальту, стукіт на стиках плит. Він дивився на Вольф і чекав, що вона засміється, що це частина її марення, що зараз вона скаже щось несусвітне і все стане неправдою.

Вона не сміялася.

— Тому я тут, — сказала вона просто. — Такий мозок не можна було втратити. У нас було трохи часу. Я забираю його для подальшого дослідження.

І вона ласкаво, майже материнським рухом поклала долоню на кришку непрозорої коробки.

Марк подивився на коробку.

На рожеву рідину в прозорих трубках. На зелені криві на моніторі, які ще рахували. Пі. Пауза. Пі. На вузьке віконце, в якому було видно лише невеличку сіро-рожеву ділянку в складках. Він сам вирішив, що це собака. Бо нашийник. Бо так було легше.

Люди бачать те, що їм легше побачити.

У грудях щось обірвалося. Без звуку, ніби нитка.

Він не впав. Він просто опинився на колінах на мокрому гравії, і гравій врізався в коліна крізь джинси. Він плакав. Зараз це йшло звідкись із глибини, з того місця, де жили всі їхні нічні поїздки, усі дурні жарти, усі два стаканчики чаю, які Ден носив завжди, навіть коли ніхто не просив. Воно трусило його так, що зламані ребра відгукувалися болем, і біль був майже полегшенням.

Привіт, брате.

Вольф терпляче чекала. Вона не торкалася його і не втішала. Вона дивилася на нього з тим самим теплим інтересом, з яким дивилася у віконце коробки.

Коли він зміг говорити, голос був чужий, тонкий.

— Докторко Вольф. Я думаю… — він прокашлявся. — Я думаю, ви теж заражені. І я. І багато людей навколо. Та лаборантка в університеті. Люди в аудиторії. — Він підвів на неї очі. — Чи можна якось це повернути? Відмінити? Або хоча б зупинити? Хоч щось. Хоч будь-що.

Вольф подивилася на нього довго. На секунду в її очах з'явилося щось старе, знайоме. Та жінка, що стояла в коридорі біля аудиторії 214 і тримала в руці каву, яку не пила.

— Ні, — сказала вона. — Це незворотно.

Вона встала. Вимкнула монітор. Писк обірвався на півслові, і тиша після нього була гірша за будь-який звук. Вона відчепила трубки, підняла коробку обома руками, дбайливо, як немовля, і понесла до першої фури.

Дверцята кабіни відчинилися. Водій, чоловік у сірій куртці, мовчки вибрався назовні, взяв у неї коробку, обережно поставив її на пасажирське сидіння і пристебнув ременем безпеки. Потім відійшов убік і пішов уздовж узбіччя, не озираючись, десь у бік міста.

Вольф залізла в кабіну і сіла за кермо. З висоти кабіни вона подивилася на нього вниз, на чоловіка на колінах серед калюж, і усміхнулася своєю новою усмішкою без двох зубів.

— Не бійтеся, Марку, — сказала вона. — Зсередини це зовсім не страшно. Зсередини це світло.

Двигун заревів. Фура важко розвернулася на гравії, обдавши його холодними бризками, і викотилася на об'їзну. Дві інші рушили слідом, одна за одною, як намистини. За хвилину їх уже не можна було відрізнити від усіх інших фур на дорозі.

Марк лишився сам.

Порожній намет. Складаний стіл. Дизель-генератор, що тарахкотів ні для кого. І старий собачий нашийник на столі, який вона забула.

Він не знав, скільки сидів так. Дощ перестав. Потім знову почав. Потім знову перестав.

Він думав про те, що втратить себе. Не сьогодні і, може, не завтра. Але одного дня він прокинеться, зробить вибір і не помітить, що це був не він. І, може, вдарить когось спокійно, без злості, як Ден. Або піде до дороги. І він не знав, що з цим робити. Не знав, кому дзвонити. Не знав, чи той, кому він подзвонить, ще справжній.

Права рука лежала на коліні, і він її вже не відчував. Права нога теж була далеко, ніби чужа. Запах пригорілого хліба став таким густим, що його можна було тримати в руці.

А потім хмари над об'їзною розійшлися.

Знову вийшло сонце. Воно було низьке, листопадове, але надзвичайно яскраве. Він підняв обличчя до нього, як Ден, мабуть, піднімав сьогодні вранці. На цьому самому місці.

Світло було теплим.

А потім воно стало білим. Рівним. Без тіней. Ніби хтось увімкнув його просто всередині повік.

Розділ 11. Лампочка

Стеля була біла.

З квадратних плит, на одній з яких була жовта пляма, схожа на африканський континент.

Пі. Пауза. Пі.

Марк лежав і дивився на пляму. Він знав її. Він дивився на неї вчора, і позавчора, і ще раніше. Він пам'ятав кожну тріщинку на цій плиті краще, ніж обличчя батька.

Він спробував повернути голову. Голова повернулася, але дуже повільно, ніби крізь воду. За вікном була дорога. Широка сіра об'їзна з огорожею посередині. Білі фури, сині фури. Раз на кілька хвилин величезна біла фура-рефрижератор без написів.

На сусідньому ліжку хтось спав, прикритий ковдрою до підборіддя. Старий чоловік із білою щетиною і тонкими руками поверх ковдри. На табличці в головах його ліжка було написано ім'я, і Марк прочитав його за один погляд, не думаючи. «ВІКТОР».

Щось не сходилося. Він не знав що.

Двері палати відчинилися. Зайшли двоє чоловіків у білих халатах. Один старший, сивий, з окулярами на кінчику носа і планшетом у руці. Другий молодий, з кругами під очима. Той самий, що давав йому підписати відмову від госпіталізації.

Він мене пам'ятає, подумав Марк. Він скаже, що я пішов сам.

Молодий лікар подивився на нього і нічого не сказав. Він дивився на Марка так, як дивляться на погоду за вікном.

— Марк Ейвері, вісімдесят років, — сказав молодий, дивлячись у планшет. — Контрольне сканування з контрастом, докторе Грант. Вчорашнє.

Старший кивнув і став біля монітора на стіні.

Марк зрозумів, що це його шанс. Може, єдиний. Він повинен сказати їм. Про Віктора, про пари палива, про те, що це передається. Про те, що він заражений і що їм треба бути обережними, бо вони з ним розмовляють. Він зібрав усе в одне коротке речення. У голові воно було чітким, кожне слово на місці, як патрони в магазині.

У мене вірус у мозку. Перевірте.

Він відкрив рот.

— У… ме… — сказав він.

Звук був чужий. Глухий, розмазаний, занадто гучний на першому складі і занадто тихий на другому. Язик був важкий і неслухняний, ніби після стоматолога. Правий кутик рота не рухався зовсім.

Він спробував ще раз.

— Ві… ві… вір…

Слово застрягло. Воно було там, він бачив його, ціле, кругле, зрозуміле. Але між ним і ротом стояло щось, що не пропускало. Як скло. Як двері ліфта, які зачиняються щоразу, щойно ти їх відчинив.

— Вір… ус. — Він виштовхнув це з себе цілим тілом, і ліва рука стиснула ковдру. — Мо… моз… Пе… пере…

Молодий лікар підвів голову.

— Докторе Грант, — сказав він тихо. — Він знову говорить.

— Угу, — сказав Грант, не обертаючись. — Він часто це робить у цей час. Запиши.

Він торкнувся екрана, і на моніторі з'явився сіро-білий зріз людської голови.

Марк бачив його з ліжка, краєм ока. Складки кори. Темні шлуночки. Вічна симетрія. Той самий знімок, що світився на екрані в аудиторії 214. Лише з однією відмінністю.

Зліва, трохи нижче середини, серед сірих складок світилося кільце. Яскраве, біле, з темним центром. Ніби хтось увімкнув там світло.

Грант посунув окуляри на лоб, нахилився до екрана і тихо свиснув.

— О, — сказав він. — Та в нього лампочка в голові. Все ясно, бідолага.

У палаті стало дуже тихо. Лише писк. Пі. Пауза. Пі.

— Рецидив? — тихо спитав молодий.

— Рецидив. — Грант обвів пальцем біле кільце на екрані. — Бачиш, як світиться на контрасті? Кільцеве накопичення, некротичний центр. Класична гліобластома. Ліва скронева частка, там само, де й у березні. Ми видалили все, що можна було видалити, але ці пухлини завжди лишають паростки. Завжди.

Він зняв окуляри і потер перенісся.

— Вісімдесят років, — сказав він, і це були єдині слова, сказані не як лікар. — Колись оперативник Бюро, потім тридцять років експерт-криміналіст. У березні, у сімдесят дев'ять, раптовий судомний напад просто в ліфті власного будинку. А до цього цілий рік головні болі, на які ніхто не звернув уваги. Мовляв, вік. І запах пригорілого хліба, про який він казав другу. Друг думав, що це жарт.

Молодий лікар мовчав.

— Операція в квітні, — продовжував Грант рівним голосом, ніби читав з аркуша. — Післяопераційний крововилив на другу добу. З того часу вісім місяців тут. Правобічний параліч, мови немає. Очі відкриває, дихає сам, ковтає. Реагує на біль. На все інше ні. Усі обстеження влітку показали те саме.

— Але він… — молодий лікар глянув на Марка. — Він зараз дивиться на нас.

— Він дивиться в наш бік, Лукасе. Це різні речі. Стовбур тримає дихання і ритм сну, а решта… — Грант показав на біле кільце на екрані. — Решту поступово забирає ось це. Поговори з родиною щодо паліативного догляду. Донька буває по суботах. І ще друг у неділю. Корвін, здається. Колишній напарник.

Вони вийшли. Молодий обернувся в дверях, на секунду, ніби хотів щось сказати. Потім двері зачинилися.

Лампочка.

Марк лежав і дивився на жовту пляму на стелі.

Вісім місяців.

Слова падали в нього одне за одним, як камінці в глибоку воду, і він довго чекав, поки кожен дістане дна.

Вісім місяців тут.

Не було бізнес-центру. Не було ліфта, порту, аудиторії 214. Не було парів, мутації, зараження. Була біла куля світла в лівій скроні, яка тихо і терпляче забирала в нього світ по шматочку. Спочатку слова. Потім праву руку. Потім все інше. А він увесь цей час лежав під цією жовтою плямою і будував собі світ, у якому він ще бігав. Відчиняв двері. Рятував друзів.

Він подивився на свою ліву руку поверх ковдри. Тонка, суха, з коричневими плямами і набряклими венами. Рука старого чоловіка.

Йому не було двадцяти п'яти. Йому було вісімдесят. Двадцять п'ять йому було давно, півстоліття тому, коли вони з Деном ще бігали поверхами в одній команді і в них було все життя попереду. Потім він перевівся в криміналісти, до своїх пробірок і реактивів, а Ден до самої пенсії бігав сам. Але мозок вибрав саме той рік. Рік, у якому вони були разом.

Мозок завжди обирає ту версію, в якій він може жити далі.

Хто це сказав? Вольф. Але Вольф не існувала. Значить, це сказав він сам. Значить, він знав це завжди. Він сам собі це сказав, чужим голосом, бо своїм було занадто страшно.

А Ден?

Думка спалахнула в ньому, гаряча, така сильна, що серце на моніторі прискорилося. Пі-пі-пі.

І ще друг у неділю. Корвін, здається.

Ден живий.

Ден живий, і приходить сюди щонеділі. А він, Марк, лежить і дивиться в його бік, і не може сказати йому ні слова.

Радість і жах прийшли разом, і він не міг розділити їх, як не можна розділити два кольори в одній калюжі.

За вікном по об'їзній проїхала біла фура.

На сусідньому ліжку старий Віктор заворушився уві сні і чітко, радісно, ні до кого не звертаючись, сказав:

— Я обраний. Він мене обрав.

І знову заснув.

Марк дивився на нього. А потім на жовту пляму на стелі. А потім на монітор, на якому зелена лінія веде свій рахунок.

І нарешті зрозумів, що саме рахує цей писк.

Розділ 12. День бабака

Лукас Берг працював у нейроонкологічному відділенні Університетської лікарні Норвіка третій місяць і вже знав його розклад краще за власний.

О сьомій ранку передача зміни. О восьмій обхід із доктором Грантом. О десятій сорок відчиняються двері для відвідувачів. Щовівторка ліфт везе лежачих пацієнтів вниз, у відділення діагностики, і двері на дев'ятому поверсі завжди зачиняються з третьої спроби, бо датчик давно треба поміняти. Кожної ночі пан Віктор із палати чотириста дванадцять, сімдесят вісім років, деменція, прокидається між третьою і четвертою та спокійно повідомляє темряві, що він обраний.

І кожного ранку медсестра Ірена першою заходить до Марка Ейвері.

Вона була найстаршою медсестрою у відділенні: сорок шість років, темне волосся з широкою сивою прядкою, окуляри на ланцюжку. Вона розмовляла з пацієнтами, які не могли відповісти, так само, як з усіма іншими. Хтось із молодих медсестер спитав її, навіщо. Ірена сказала, що слух зникає останнім. Що це написано в кожному підручнику. І що вона воліє розмовляти з людиною, яка не чує, ніж мовчати поруч з людиною, яка чує.

Лукас часто чув її з коридору.

— Добрий ранок, Марку. Надворі знову дощ, уявляєш. А Бруно вже не встає. Ветеринар каже, залишилось недовго. Чотирнадцять років, це для вівчарки дуже багато… До речі, в нашому ліфті знову застрягли двері. Три рази відчинялися, три рази зачинялися. Я вже думала, що ми з тобою там і залишимось…

Марка Ейвері перевели в це відділення до того, як сюди прийшов Лукас. У його історії хвороби все було написано сухим медичним скороченим почерком, і Лукас прочитав її цілком лише один раз, у нічне чергування, коли не міг заснути.

Вісімдесят років. Колишній оперативник Бюро внутрішньої безпеки, потім тридцять років експерт-криміналіст: хімічна освіта зрештою знадобилася. Давно на пенсії. Протягом року головні болі зліва, періодичні напади дивного запаху, про які він нікому, крім друга, не розповідав. У березні, у сімдесят дев'ять років, раптовий судомний напад у ліфті власного будинку. Друг, який саме приїхав у гості, витягнув його з кабіни і двадцять хвилин тримав йому голову, поки їхала швидка. Сканування. Гліобластома лівої скроневої частки. Операція. На другу добу крововилив. Кома. Потім очі відкрилися, але більше нічого не повернулося. Вісім місяців того самого дня.

У графі «контакти» було два імені. Донька. І Деніел Корвін, друг. Поруч хтось дописав ручкою: «колишній напарник, знайомі з шести років».

Ден Корвін, такий самий старий, як і Марк, приходив щонеділі, спираючись на ціпок.

О десятій сорок, щойно відчинялися двері для відвідувачів. Він приносив два паперові стаканчики чаю з автомата на першому поверсі, ставив один на тумбочку біля Марка, пив свій і говорив. Другий стаканчик до кінця візиту холонув, і Ден виливав його в раковину, а стаканчик акуратно зминав і викидав.

Він розповідав Маркові про їхню роботу. Про старі справи, які вони вели разом півстоліття тому, ще молодими. Детально, з усіма запахами і звуками, як колись у школі переказував йому фільми, які Марку забороняли дивитися. Лукас чув це кілька разів, проходячи повз відчинені двері.

Минулої неділі Ден розповідав про техніка з аерокосмічного інституту, якого вони вдвох доганяли по всьому бізнес-центру, коли їм було по двадцять п'ять. Про те, як той заскочив у ліфт, і як вони ледве витягли його звідти живим. А потім замовк і довго сидів мовчки.

— Пам'ятаєш, у нього в руці була така штука? — сказав він нарешті. — Здалеку схожа на зброю. Я міг вистрілити. А ти кричав: «Дене, не стріляй». Як ти завжди кричав. І я не стріляв. Виявилося, що це був термос. Уявляєш? Термос. Потім усі казали, що в мене залізні нерви. Дякували мені, навіть медаль дали. А це був ти, брате. Це завжди був ти.

Лукас тоді тихо відійшов від дверей. Йому здалося, що він підслухав щось, чого не мав чути.

У суботу ввечері Ден подзвонив у відділення. Трубку взяв Лукас.

— Я завтра приїду, — сказав Ден. Голос у нього був втомлений. — Як завжди. Але донька кличе мене переїхати до неї. В інше місто, далеко. Я хотів спитати… — він замовк. — Скільки в нього часу? Чесно.

Лукас подивився на скляні двері палати чотириста дванадцять.

— Я не можу це обговорювати телефоном, — сказав він. — Вибачте. Поговоріть завтра з доктором Грантом.

На тому кінці довго мовчали.

— У вівторок йому робили сканування, так? — спитав Ден. — Ірена казала. Що показало?

Лукас нічого не відповів. Мовчання сказало все саме.

— Зрозумів, — тихо сказав Ден. — До завтра.

Потім, коли відділення затихло, Лукас пішов до Гранта, який ще сидів у своєму кабінеті над виписками.

— Докторе Грант. Щодо Ейвері.

Грант підвів очі з виразом людини, яка знає, що зараз почує.

— Я читав дослідження, — швидко сказав Лукас. — Пацієнтів, яких вважали несвідомими, клали в томограф і просили уявити, що вони грають у теніс. І в деяких світилися ті самі зони мозку, що й у здорових людей. Вони чули. Вони розуміли. А ми роками думали, що там нікого немає.

— Я читав те саме дослідження, Лукасе. Двадцять років тому.

— Він говорить, коли ми заходимо. Завжди, коли заходимо. Не випадково. І він стежить за тим, хто говорить. Я перевіряв. Якщо зробити функціональне сканування…

Грант зняв окуляри і довго тер перенісся.

— І що далі? — спитав він тихо, без злості. — Припустимо, ми побачимо, що там хтось є. Рецидив росте. У нього, може, два місяці. Може, три. Ти підеш до його доньки і скажеш: ми не знаємо, чи ваш батько вісім місяців лежав тут і чув кожне слово, але, схоже, чув. Відчував кожен день. І нічого не міг сказати. І нічого ми з цим не зробимо. Ти це їй скажеш? А його другу?

Лукас не відповів.

— Іди спати, Лукасе, — сказав Грант і знову надягнув окуляри. — У тебе завтра зміна.

Лукас не пішов спати.

Він зайшов у палату чотириста дванадцяту і сів на стілець біля ліжка. Пан Віктор спав, тихо посвистуючи. За вікном по об'їзній плили нічні фури, витягуючи за собою червоні хвости стоп-сигналів.

Марк Ейвері лежав з відкритими очима і дивився в стелю. На жовту пляму, схожу на Африку.

— Марку, — сказав Лукас дуже тихо, і відчув себе дурнем. — Я не знаю, чи ти мене чуєш. Ніхто не знає. Але якщо чуєш…

Він замовк. Що тут скажеш? У підручниках про це не писали.

— Завтра неділя, — сказав він нарешті. — Він прийде. Твій друг. Він завжди приходить.

На моніторі зелена лінія підскочила трохи частіше. На кілька ударів. А потім знову вирівнялася.

Пі. Пауза. Пі.

Лукас довго дивився на монітор. Може, випадковість. Може, ні.

Зсередини, подумав він, ніхто ніколи не дізнається. А зовні ми не вміємо стукати.

Епілог. Неділя

Спочатку було світло.

Не сонячне — біле, рівне, без тіней, наче хтось увімкнув його просто всередині повік. Потім прийшов звук: тихий писк, один і той самий, через однакові проміжки. Пі. Пауза. Пі. Пауза. Так рахують щось важливе, що не має права збитися.

Пахло спиртом і чимось солодкуватим, хімічним, як у басейні, де він колись учився затримувати дихання.

Він спробував поворушити рукою. Рука була далеко, ніби належала комусь іншому.

— …ти мене чуєш? — сказав голос. Жіночий, втомлений, добрий. — Сьогодні неділя. Надворі сонце, уявляєш? Уперше за тиждень.

Хтось торкнувся його плеча. Зашурхотіла фіранка.

— Він скоро прийде, — сказав голос. — Він завжди приходить у неділю.

Марк хотів запитати, хто прийде. Хотів сказати, що він тут, що він усе чує. Слова вишикувалися в горлі, чіткі й готові, як патрони в магазині.

Світло блимнуло.

Але цього разу ніхто не закричав «Стій!». Світло не розсипалося на лампи сірого коридору. Воно лишилося тим, чим було: стелею з квадратних плит і жовтою плямою, схожою на Африку.

І Марк уперше не побіг.

Він лежав і слухав. Як медсестра Ірена поправляє йому ковдру і тихо розповідає, що вчора ввечері Бруно заснув у неї на колінах і більше не прокинувся, і що це було дуже спокійно, і що вона не знає, навіщо це йому каже. Як вона шморгає носом і виходить. Як за вікном гуде об'їзна. Як на сусідньому ліжку старий Віктор щось бурмоче сам до себе.

О десятій сорок двері відчинилися.

Запахло дощем, вулицею і чаєм з автомата. Хтось поставив паперовий стаканчик на тумбочку, скрипнув стільцем, підсуваючи його ближче до ліжка, і тяжко сів.

— Привіт, брате, — сказав Ден.

І Марк уперше за вісім місяців знав, що це справжнє. Не тому, що це можна було перевірити. А тому, що це було надто дрібне, надто незграбне, надто схоже на Дена, щоб його можна було вигадати. Хрипкий старечий голос. Шурхіт мокрої куртки. Стукіт ціпка об ніжку стільця.

— Слухай, — сказав Ден і помовчав. — Донька знову кличе мене до себе. Далеко. Море, онуки, все таке. Я вчора відмовився. — Він засміявся, трохи нервово. — Вона на мене дивилася, як на дурня. Але хто тобі тоді розповідатиме, чим все скінчилося? Не Ірена ж зі своїм собакою.

Він відпив чаю.

— Так. На чому ми зупинилися… А, ліфт.

У дверях палати стояв Лукас Берг. Він прийшов сюди без жодної службової причини і тепер не знав, чи заходити. Ден сидів спиною до нього, нахилившись до ліжка, і розповідав, розмахуючи рукою, ніби переказував фільм.

— …і отже, дев'ятий поверх. Десята сорок. Дощ ллє як скажений. І тут я кричу…

Лукас дивився не на Дена. Він дивився на обличчя Марка Ейвері. На нерухомі, розплющені очі, що дивилися кудись у стелю.

З лівого ока повільно, повз скроню, покотилася сльоза.

Ден її не побачив. Він саме дійшов до найцікавішого місця.

Лукас зробив крок у палату, відкрив рот, щоб щось сказати, і зупинився. Перед ним було два варіанти. Сказати. Або мовчати.

Вибір завжди з двох.

— …«Стій! Бюро внутрішньої безпеки!» — сказав Ден.

І біле світло розсипалося на лампи денного світла над сірим коридором, і Марк уже біг.

Кінець