Розділ 1 (Частина 1)
У кожної людини є точка, в якій її звичний світ руйнується до самої основи. Моя точка настала, коли в моє рідне квітуче приморське місто і в усяку нашу країну прийшла велика катастрофа.
До тих страшних подій у мене було все, щоб моя сім'я почувалася в безпеці: стабільна робота, чітке розуміння майбутнього і свій маленький, але вже цілком прибутковий бізнес. Я нарешті намацав цю солодку підприємницьку незалежність і міг забезпечувати близьких, не озираючись на всі боки. Ми будували плани, вкладали душу та ресурси у свою справу. Але в один день усе це перетворилося на попіл і залишилося позаду.
Місто миттєво занурилося в хаос. Магазини закрилися, продовольство зникло повністю, зв'язок обірвався. До цього додался моторошний, пронизливий холод. Щоб розпалити вогонь і зігрітися, спочатку доводилося використовувати взагалі все, що потрапляло под руку. З часом ми адаптувалися — згуртувалися всім під'їздом, стали єдиним цілем. Робили запаси дров разом, стягували і складали все в під'їзді, щоб дерево не намокло. Хтось знаходив старі меблі, хтось прилавки, дерев'яні ящики — ламали, збирали і берегли кожну тріску, здатну горіти. Воду носили прямо з річки. Саме життя перемістилося у двір: ми були змушені готувати їжу на відкритому багатті прямо на вулиці, під безперервними вибухами, кожної секунди ризикуючи не встигнути добігти до рятівних стін будинку.
Але найстрашніше починалося вночі. У темряві, под гуркіт снарядів, час ніби зупинявся. Саме тоді мій маленький син тихо запитував: «Коли все це закінчиться і ми нарешті ляжемо спати?». І в цей час, задихаючись від внутрішнього безсилля, ми всі дружно починали голосно співати пісні — співали з усіх сил, щоб хоч якось відвернути дитину від того кошмару, який відбувався зовні. А ще страшніше було чути від нього: «Тату, я так хочу бутерброд...» — до сліз, а ти розумієш, що абсолютно знесилений і фізично не можеш дістати для нього навіть шматок ковбаси. Якщо вибухи підбиралися зовсім близько, мы хватали сина і бігли в глухий бетонний під'їзд. Уранці ми знову виходили на вулицю, разводили багаття, щоб заварити чайник і хоч трохи зігрітися. У ці хвилини ми щиро раділи простому факту — ніч минула, ми живі. І кожен раз усередині теплилася шалена надія, що ось-ось це все закінчиться. І так повторялося щоночі...
Далі буде...
У наступній частині я чесно розповім про те, як ми виїжджали з цього пекла на свій страх і ризик з пустим баком, про диво в чужому селі та про те, чому фінансове питання в Києві змусило мене тимчасово підкоритися системі.
