Ми заходимо в невеличку кімнату з прапором бригади, де за столом сидять хлопці, щойно з чергування. Хоча їх форма трохи пом’ята, бійці виглядають бадьорими та весело обмінюються жартами, смакуючи піцу. Їх троє, усі молоді, кожен – частина злагодженого розвідувального екіпажу БпЛА.
Володимир “Кіт”, 28 років, командир екіпажу, представляється першим.
- До війни мав свою справу, займався орендою авто і таксі. В армію потрапив не одразу, шлях був тернистий. 28 лютого 2022 у військкоматі сказали, що без досвіду люди не потрібні. Після цього я пішов в “Українську добровольчу армію”, але з ними на фронт так і не поїхав. Я мав на меті воювати, і почав шукати інші варіанти. 27 липня 2022 підписав контракт з 45. Мені її рекомендували як дуже професійну бригаду. Ось так я “влився” у війну.
Олег “Вуж”, 27 років, дивиться на побратима і, зустрівши мій погляд, починає розповідати свою історію.
- Я айтівець за фахом. З Володимиром познайомився в тому добровольчому формуванні, бо мене теж військкомат без досвіду не взяв. Контракт підписувати не хотів, бо тоді багато хто думав, що це скоро закінчиться. У складі “Української добровольчої армії” без документів у липні я поїхав на Херсонський напрямок, як пілот Мавіка. До початку контрнаступу на Херсон я пробув там, а потім повернувся у Львів. Мене трохи поплавило, і з добровольчого руху я пішов. Повернувся в цивільне життя, багато волонтерив. Але в січні 2024 я підписав контракт і прийшов у 45 бригаду. Володя сказав, що тут добре. Не зміг висидіти вдома, коротше кажучи.
Останній з трійці, Ярослав “Ярополк”, 26 років, дивиться на Кота.
- Я товаришую з Володимиром вже давно. Ми разом ходили штурмувати військкомат у лютому 2022. Нам сказали, що ви не потрібні, вам зателефонують. Я працював в Епіцентрі, загруз в роботі, а потім, коли Володимир вже був в 45 бригаді, він запросив до себе, і в листопаді 2023 я підписав контракт і теж пішов служити.
- Тобто в усьому винен Володимир? - з усмішкою питаю я.
Хлопці сміються.
- Мені обіцяли, що як приведу п’ятьох, відпустять додому, – жартує Кіт.
Чи ви одразу потрапили на пілотів?
- Взагалі коли я прийшов, то хотів бути артилеристом, хотів стрілять, – каже Кіт. – Нас спочатку поставили на посади в дивізіон артилерійської розвідки, але обіцяли, що з часом ми потрапимо на гармату. Але через два тижні я поїхав на навчання на БпАК “Лелека-100”, і тоді зрозумів, що артилеристом вже не стану.
- А ми одразу потрапили в екіпаж Володимира, бо прийшли по відношенню, – каже Вуж про себе і Ярополка.
Чи складно було вивчитись на пілота?
- Взагалі ні, – впевнено відповідає Кіт, – Дуже допомогли комп’ютерні ігри, я бавився свого часу в авіасимулятори, тому навчитись літати на дроні було взагалі не важко. Найважче було навчитись орієнтуватись на місцевості, визначати орієнтири, але саме практичну частину вивчити було не важко.
- Мені, як айтішнику, було теж не складно, – додає Вуж. – У мене вся цивільна робота пов’язана з комп’ютерами, тому влитись в екіпаж було не важко.
- Я взагалі вважаю, що будь-яка людина до 35 років, молода, яка грала в комп’ютерні ігри, може запросто навчитись керувати дроном, – каже Ярополк.
Як екіпаж ви працюєте вже давно разом. Чи є якісь проблеми у вас між собою?
- Виключно побутові дрібниці, – каже Ярополк.
- У плані роботи кожен знає, що має робити, ми взаємозамінні, – каже Кіт. – Так як ми були знайомі ще до того, то в нас одразу стосунки склалися хороші. Ми добре розуміли одне одного, і в плані роботи у нас проблем не було ніколи.
Що зараз найважче в роботі пілота?
-Добиратись до позицій, - каже Вуж, і хлопці сміються. - Зараз через ворожі дрони багато шляхів недоступні, потрібно їхати обхідними, поганими дорогами, і це може бути дві години в одну сторону.
-Але якщо серйозно, то найважче - це сидіти біля монітору по десять-дванадцять годин безперервно, - каже Кіт. - Знайти ціль не легко, ворог постійно маскується, знайти його можна, зазвичай, лише в русі. Але коли ти нарешті знаходиш щось, то втома зникає.
-Коли ціль, яку ти шукав годинами, знищують, ти почуваєшся піднесено, бадьоро, - додає Ярополк, - Не важливо, скільки годин до цього ми працювали, коли є результат, то і на душі легше. Це дуже приємно.
Що найбільше заважає в вашій роботі?
-Союзне ППО! - в один голос кажуть хлопці і сміються.
-Погода, якщо серйозно, - після паузи каже Ярополк. - Сильний вітер, дощ, снігопад, туман або висока хмарність - і все, ми вже не можемо працювати.
-І тут ані навички, ані технологічність борта ніяк на це не повпливають, - каже Кіт.
Якою знищеною ціллю ви пишаєтесь найбільше?
- Треба знати, що стояло в тому гаражі, який ми підсвічували, – задумливо потирає підборіддя Вуж, і хлопці знову сміються.
- Напевно найбільше, чим ми пишаємось, це знищені ворожі пілоти БпЛА “Орлан”, – каже Кіт. – Ми побачили їх на точці зльоту, як вони збирали “Орлан”, скорегували дружній підрозділ, і в результаті знищили одного пілота і сам засіб.
- А так були і “Буки”, і “Тори”, склади з БК, – каже Вуж. – Мотоциклістів теж багато, але то таке, сємочки. Це, до речі, було дуже смішно, бо мотоциклісти возили на собі БК, і коли FPV влітало в них, то був великий “бум”, і вони як сірники запалювались.
Що б ви могли порадити молодим пілотам, які тільки починають свій шлях? А також тим людям, які ще вагаються, чи йти в армію на пілота?
- Молодим пілотам я б порадив не боятися комунікувати з союзниками, – каже Вуж. – Спілкуватись з іншими пілотами, налагоджувати взаємодію з тими ж засобами РЕБ, з гарматами.
- Я би ще додав, що не панікувати ніколи, – каже Ярополк. – Втратити борт це нормально, це війна, таке буває. Але паніку треба звести до мінімуму. Вона може наробити багато біди.
- А тим, хто ще вагається, чи йти в армію на пілота, можу сказати не вагайтесь, – закінчує Кіт. – Бути пілотом - це можливість принести реально багато користі. І ти це бачиш постійно, коли знищують цілі, які ти знайшов, або коли ти сам керуєш дроном і знищуєш противника. Бути пілотом зараз – це бути найефективнішим засобом ведення війни в армії.
Ми тиснемо одне одному руки, і хлопці виходять з приміщення. Йдуть відпочивати, щоб потім знову здійнятись у небо, знаходити противника і бити його усюди, де можливо.
