ОПОВІДКИ ПАНА ОРЕСТА

ОПОВІДКА ПЕРША

В’язні камери номер сімнадцять дивилися у заґратоване віконце, де панував кращий, вільний світ, а Мирон, як провідник у той світ, розпочав свою оповідку, оповідку, яку почув від пана Ореста.

– Потяг мчав поміж зелених гір, котрі називались Карпати…

– Овва! Та ми знаємо, що Карпати! - хтось із молодих, нетерплячих перебив Мирона.

– Ану, не перебивай! - піднялися голоси.

– Ти кудись поспішаєш?

– Сидиш? То слухай! Буде чим думку розважити!

Мирон попередив:

– Якщо хтось ще раз переб’є… сам буде розповідати!

– Та, Мироне, не звертай увагу!

– Тиша!

Потяг мчав поміж зелених гір, котрі називались Карпати. Скрізь в газетах тільки й писали, що про право націй на самовизначення, і батько Ореста, пан Ярослав, адвокат з ім’ям на всю Австро-Угорщину, розумів, що це право буде на руку лише шляхетським націям, котрі відразу ж розпочнуть гнобити селянські нації: угорці – словаків, італійці – хорватів, поляки – українців. Тому він, українець, їхав на зустріч з людиною, котра у сеймі могла переконати більшість внести правки до майбутнього закону і убезпечити реальні права народів бути володарями на своїй, Богом даній землі.

– Ти до котрої партії належиш? - з підозрою запитав хтось із арештантів.

– До жодної, - відповів Мирон.

– Та, тихо! Дай послухати! - решта в’язнів стали зацитькувати того, хто перебив.

– Ще раз! - попередив Мирон.

– Не звертай увагу!

– Продовжуй!

Мирон продовжив.

Оруньо. Дід і баба називали його Оруньо.

Малий Оруньо був щасливий, що їхня служниця захворіла і батько змушений був узяти його з собою у подорож. Цілу дорогу він дивився у вікно, намагаючись нічим не перешкоджати батькові, котрий сидів навпроти, розклавши на столику папери зі своєї шкіряної течки. Він читав газети, робив помітки і щось записував – то там, то там.

Через прохід за два пасажирських відсіки від них сидів хлопчик приблизно такого ж віку, як Орест. Коли вони з татусем сідали до вагону, хлопчик уже був на своєму місці. Навпроти нього сидів спортивного типу молодий мужчина: гарний, ретельно виголений і акуратно підстрижений. Він з великою повагою ставився до дитини, ходив для нього до сусіднього вагону, де знаходився ресторан. Спершу по булочку з маслом і креманкою джему, потім по сік, згодом вони обидва пішли обідати, підійшовши до Орестового батька і попрохавши його німецькою мовою:

– Чи не були б ви настільки люб’язні, щоб приглянути за нашими валізами, доки ми обідатимемо в ресторації?

На це пан Ярослав ввічливо відповів:

– Так, так, не турбуйтесь, ми з сином доглянемо ваші валізи.

Вони, як виявилось згодом, їхали до Ворохти. Орест з батьком також їхали туди, але…

Десь за дві години перед Ворохтою на якійсь станції до вагону увійшло двоє жандармів. Вони попросили усіх присутніх приготувати документи для перевірки. Коли пасажири дістали папери, вони рушили проходом. Тих, хто простягав квитки, вони ввічливо, зі стриманою дратівливістю просили показувати паспорти.

Орест помітив, що хлопчик навпроти нього заліз під сидіння, а мужчина зверху поставив валізи, кинувши на них плащ і звісивши його так, щоб дитину зовсім не було видно.

Коли підійшла перевірка, мужчина простягнув паспорт і квиток.

– Прямуєте до… Ворохти? - перший жандарм вивчав документи і запитував, другий слідкував за реакцією людини, котрій ставили запитання.

– Так.

– З якою метою подорожуєте?

– На відпочинок: гори, цілюще повітря!.. - всміхаючись, відповів чоловік.

Другий жандарм, дивлячись на мужчину, показав своєму колезі фотографію.

– Щось не так? - на обличчі пасажира попри посмішку з’явилось занепокоєння.

– Щасливої дороги, - жандарм повернув документи і вони обидва рушили далі.

– Схожий, - прошепотів один до другого по-польськи.

– Може дитина десь сховалась?

– Де?.. Туалети перевірили.

– Добре. Але його слід запам’ятати.

Жандарми оглянули документи ще у двох людей, тоді підійшли до Ореста і його батька.

– Це ви? - жандарм раптом з глибокою повагою звернувся до Ореста.

Орест почав здогадуватись, що поліціанти шукають того хлопчика, котрий заховався під сидінням.

– Я, - відповів малий, поглянувши на мужчину за два відсіки від себе. Той поглядом і легким кивком голови прохав не відкривати його таємницю.

– В чому справа? - втрутився батько, простягаючи паспорт. Йому не сподобалось те, що роздивляються його сина.

Жандарми взяли паспорт, довго перечитували його.

– Це ваш син? - запитали вони, показуючи на Ореста.

– Так, звичайно. В чому справа, можете пояснити?.. Я адвокат.

– Не можемо. Це державна таємниця.

– Ось ваші документи. Щасливої дороги.

– То ви з жандармерії, чи з таємної служби? - прискіпливо поглянув на них пан Ярослав.

– Нехай ваше запитання залишиться поки що без відповіді, - з холодною ввічливістю відповів жандарм і вони рушили далі.

– Що це було? - здивовано запитав батько.

Малий знизив плечима, а коли жандарми вийшли з вагону, він торкнув батька рукою і вказав на хлопчика, котрий вилазив з-під сидіння. Пан Ярослав озирнувся.

Він також, як і Орест, був білявий з блакитними очима. Мужчина, котрий його супроводжував, підвівся, підійшов до Орестового батька і німецькою мовою подякував йому за те, що той не відкрив їхній секрет. Пан Ярослав відповів, що він нічого не помітив, тому дякувати потрібно не йому. А ось Орест, – він бачив, як хлопчик ховався.

Тоді мужчина запитав дозволу почастувати Ореста морозивом, на що батько, всміхнувшись, відповів:

– Запитайте у нього, раптом він не захоче.

Орест, звичайно ж, радісно закивав головою і мужчина відразу пішов до вагона-ресторану.

Хлопчика звали Вернер, він сказав, що ховався від поліцаїв, бо вони хочуть доправити його до батьків, а він хоче мандрувати зі своїм братом. Запитав якою мовою їм краще спілкуватись: німецькою, польською, чи українською?

– Німецькою! - відповів Орест, вмощуючись поруч з новим знайомим.

– А можна ми розмовлятимемо українською? - чемно попрохав Вернер. Слово «українською» він вимовив якось по-особливому тепло.

Орест закивав головою і діти взялись за кришталеві креманки, наповнені білими і рожевими кульками, які якраз на срібному підносі приніс офіціант. Вони з задоволенням уминали морозиво, мотаючи під столом ногами.

Вернер добре розмовляв українською, він сказав, що дуже хоче побачити гуцулів, бо читав пригодницькі книжки про опришків і зараз вони з його старшим братом Бартошем мчать на зустріч з цими дикими войовничими людьми. До того ж вони чули, що між ними є мольфари – особи, котрі володіють надприродними здібностями розганяти хмари, пророкувати майбутнє. А зараз там, куди вони прямують, є нащадок того знаменитого мольфара Ворохти, іменем якого й названо селище.

Орест чув про мольфарів, про опришків, але не мав таких знань і захоплень ними, як цей його новий товариш, тому, в основному, слухав і дивувався.

– Звідки ти це знаєш? - час від часу запитував він.

– Прочитав у книжці, - щоразу відповідав Вернер. Він багато читав, також няня йому дещо розповідала, а вона була гуцулкою. - Вже померла… - з сумом промовив Вернер і перехрестився. - Я щодня засинав під оповіді про опришків і мольфара Ворохту.

Бартош сидів навпроти і відсторонено споглядав присутніх. Складалось враження, що він охоронець, котрий перебуває на чатах.

– Діти погляньте у вікно, - промовив він німецькою, - це один з найдовших кам’яних мостів Європи.

Орест і Вернер визирнули у віконце – далеко перед ними з’явився високий аркоподібний міст. Його було видно збоку. За мить всі пасажири у вагоні також припали до вікон, споглядаючи цей витвір архітектури. Колія плавно звертала на міст, за хвилину його не стало видно, а стукіт коліс дещо змінився, бо потяг вже рухався цим кам’яним віадуком. Машиніст зменшив швидкість, щоб пасажири могли насолодитися краєвидом та глибиною прірви, над якою вони проїжджали.

Час спливав, батько Ореста дописував папери, потяг наближався до Ворохти.

Коли за вікнами з’явились перші смерекові хати, Бартош підійшов до пана Ярослава, котрий підвівся, знімаючи валізи з багажної полиці, і спитав, чи можна, щоб Вернер вийшов з вагону поруч з Орестом, тоді, як сам Бартош зробить вигляд, ніби він їх не знає і вийде окремо.

Батько Ореста зберігав спокій. У нього був великий досвід роботи адвокатом, він був в курсі багатьох кримінальних проваджень імперії, але така незрозуміла поведінка стосовно жандармів, а тепер ще й дивне прохання викликали підозру та безліч питань. Однак, те, що він спостерігав власними очима, розвіювало тривогу: хлопчина Вернер був щасливий, не було ознак того, що його викрали, чи, можливо, він перебуває під впливом якихось речовин. До того ж, фактично, дитина командувала своїм старшим братом.

– Добре, - ввічливо всміхнувшись, погодився він, - нехай йдуть поруч.

«Хто ж це такі?». Ось єдине запитання, яке залишилось в думках у пана Ярослава.

Бартош з вдячністю приклав руку до серця і повернувся на своє місце.

Потяг засичав, випускаючи пару, спинився. Пасажири познімали валізи, помалу рушили на вихід. Діти взялись за руки і, як двійнята, безтурботно пішли вперед.

– Обережно на сходах! - гукнув навздогін пан Ярослав.

Орест вже не чув, його поглинули історії про опришків, які продовжував розповідати новий товариш. Натомість Вернер озирнувся і слухняно кивнув Орестовому батькові.

На пероні, біля кожного вагону стояли жандарми, десь один, десь двоє. Вони прискіпливо приглядались до пасажирів, котрі виходили з потягу. Уздовж перону тинялись фірмани, вигукуючи: «Бричка!» «Кого тре підвезти бричкою!» «До пансіонату на кабріволєтті!»

– Нам до пансіонату «Чорногірський Дворек», - сказав пан Ярослав.

– Так, прошу, прошу за мною! - старий гуцул радісно підхопив їхні дві валізи і поніс вперед, обминаючи фірманів-конкурентів та жандармів.

Вони пройшли крізь приміщення двірця, вийшли на осяяний сонцем майдан і зупинились біля однієї брички, схожої на десяток інших, що стояли поруч. Несподівано, немов фокусник, з’явився Бартош з валізами в руках і після слів вдячності промовив:

– Ми з Вернером зупинимося в «Чорногірському Двореку». Запрошуємо вас у гості.

– Овва! - відповів пан Ярослав. - Ми також їдемо туди.

Тож усі четверо сіли до однієї брички і рушили вздовж мальовничих краєвидів старовинного гірського селища Ворохта.

На порозі пансіонату вже стояв його власник, вбраний, як на парад, – мав на собі ордени, відзнаки. Він став виявляти новоприбулим гостям такі надзвичайні почесті, що Бартош вимушений був відвести його набік і шепнути:

– Ми тут інкогніто. Просимо притримуватися цієї легенди і не виявляти нас вашими, достойними всілякої похвали, проявами поваги.

Бартош говорив так, щоб і батько Ореста це почув.

– Так, так, - відповів власник пансіонату у глибокому поклоні.

«Овва! - подумав пан Ярослав. - То хто ж це врешті-решт такі?»

– Бала́нда! - почулося з-за дверей у тюремному коридорі, повертаючи в’язнів із щасливого вільного світу до похмурих казематів реальності.

– Потім продовжу, - Мирон, зітхнувши, опустив голову.

Арештанти попідводились, пішли до своїх ліжок.

Раз за разом в коридорі брязкали залізні засуви, скрипіли ковані двері. За якийсь час і їхню камеру відчинили, увійшов наглядач, з байдужим виразом обличчя зупинився біля дверей. В коридорі з’явився в’язень, котрий роздавав їжу, підкотив возик з великим засмальцьованим баняком.

Мирон, як і решта арештантів, дістав з тумбочки алюмінієву миску, ложку і став у чергу по баланду. Перед внутрішнім зором ув’язнених все ще стояли яскраві картини зелених Карпат, залитих сонячним промінням, і потяг, що мчав поміж ними назустріч новим незвіданим відкриттям та пригодам.

Коли всі закінчили їсти, помили у раковині посуд, посідали півколом, – хто на ліжко, хто на прикручену до підлоги лаву, а хто й на підлогу, – Мирон продовжив розповідати.

Наступного дня, після розкішного спільного сніданку у ресторації пансіонату, Бартош і Вернер стали просити пана Ярослава, щоб він відпустив сина з ними на полонину.

– Так, таточку, відпустіть мене, я хочу побувати на полонині! - почав проситися Орест. - Ми з Вернером будемо слухатися Бартоша.

– Не Бартоша, а пана Бартоша, - поправив пан Ярослав.

– Так! Пана Бартоша! Я буду слухатися пана Бартоша! Відпустите?

Бартош аргументував прохання:

– Дітям удвох буде веселіше.

Орестів батько, на хвильку замислившись, погодився: він мав багато праці, навіщо малому нудьгувати самому в незнайомому місці, нехай розвіється, поспілкується з однолітком, подивиться, як живуть люди високо в горах.

– Гаразд, - відповів він. - Але якщо мені пан Бартош хоч півсловом на тебе поскаржиться, я тебе ніколи більше з собою не візьму.

– Таточку, ні! Я буду слухняний, він не буде скаржитись! - Оруньо підскакував на місці від радості.

Під вечір того дня до пансіонату прибули нарядно вбрані чоловіки. Такого діти ще ніколи не бачили. Перед очима мерехкотіли орнаменти одні кращі інших. Гуцули мали на собі короткі сардаки з сукна, хутряні камізельки-кептарики, широкі шкіряні ремені з трьома-чотирма пряжками, яскраво прикрашені капелюхи, що звалися крисані, на ногах – постоли, обв’язані шкіряними шнурками. В руках кожен тримав топірець, – бартку, дехто курив файку. Це була кінна бандерія, ескорт від представників тієї громади, куди завтра вранці мали вирушати діти у супроводі Бартоша.

– Бартош дуже сильний! - схвильовано прошепотів Вернер на вухо Орестові. - Він може сам без зброї покласти багато озброєних людей! То, якщо на нас нападуть опришки, – він нас захистить!

– А я би хотів, щоб на нас напали опришки! - сказав Орест, він уже цілковито перейнявся захопленням свого нового товариша.

– І я би хотів! - підтримав Вернер. - Я б їм сказав, що ми їх поважаємо і що ми за них!

– Так!

– А може ці люди також опришки? - сказав Вернер, киваючи на гуцулів.

– Так! - захоплено сказав Орест. - Подібні!

– Вони думають, - Вернер змінив тон на змовницький, - що Бартош тут головний, бо він їм гроші привіз, щоб вони собі збудували молочарню.

– А головний ти?

– Так! Я головний.

– І я! Бо я твій товариш!

– Так!

Бартош закликав гостей до холу. Гуцули були різного віку і лише чоловіки. Усі мали довге волосся, вуса, у кількох за плечима висіла фузія, у більшості за поясом пістолі і мисливські ножі.

Вернер вирішив запитати Бартоша:

– Чому вони озброєні? - сказав він німецькою. - На них можуть напасти опришки?

Бартош запросив усіх сісти у м’які фотелі.

– Тут діти запитують чому ви озброєні? - сказав він. - Невже у горах досі ходять опришки?

Чоловіки засміялись.

– Та ні, то від хижаків: ведмеді, вовки, - відповів гуцул середніх років, він виглядав найсильнішим серед них, тому, мабуть, верховодив, на нього всі казали: «Ватаг!»

– А ви бачили опришків? - українською сказав Вернер.

Гостям дуже сподобалось те, що малий розмовляє українською.

– Вевека видів! - сміючись відповів ватаг, показуючи на старого діда, єдиного в хутряній шапці з піднятими догори вухами.

– Та не лиш видів, а й сам опришкував, - сміючись, загомоніли інші чоловіки.

Ватаг підвищив голос, бо старий, мабуть, недочував:

– А хто тогди у вас за ватага був?

– Йой! Не займайся дурницями! - зиркаючи з-під лоба, відповів старигань. - Мов по справі.

Діти з захопленням розглядали справжнього опришка, тоді як Бартош розпочав спілкуватися з гостями про дорослі справи.

– Я б хотів стати їхнім королем! - тихо сказав Орест. - Я б зробив тоді так, щоб вони ніколи не сумували!

– А хіба ти можеш стати королем? - запитав Вернер.

– Та ніби, буцім! Як бавимося: у короля, у лицарів, у турків і козаків…

– Я читав про козаків. Шкода, що їх вже немає.

– Шкода.

– Діти не знали, що прийде ще час, коли вони зустрінуться зі справжніми козаками, - замріяно промовив Мирон. - В житті цього хлопчини і в житті Ореста настануть дні, сповнені героїчних, звитяжних і трагічних подій.

– Та хто такий цей Орест, що ти так його все цитуєш? - запитав хтось із в’язнів.

Мирон раптом немов закам’янів. Здавалось, він не дихає.

– Орест? - нарешті ворухнувся він. - Це… простий український хлопчина, котрому судилося стати…

– Ким?..

Мирон всміхнувся своїм думкам а співв’язням лиш сповістив:

– Він став моїм наставником у житті.

Наступного ранку всі гуцули посідали на коней. Окрім старого Вевеки, того, котрий колись опришкував, – він сів на місце фірмана у замаєний яскравими стрічками і сосновим віттям фаетон. Коней для брички надав власник пансіонату, – це була двійка прекрасних гнідих зі світлими гривами. Позаду на м’яких подушках з телячої шкіри безперестанку щебетали діти під наглядом Бартоша і того гуцула, котрий верховодив. Вевека цьвохнув батогом, теж прикрашеним червоною стрічкою, екіпаж рушив. Позаду брички граційно задріботів вороний кінь ватага. Ватаг і Бартош, сидячи навпроти дітей, також безупинно розмовляли польською мовою про щось доросле.

День знову обіцяв бути сонячним, в долинах між горами повільно ворушились хмарки туману, танучи під променями сонця, діти з захопленням оглядали мальовничі ландшафти, вбирали в себе звуки і пахощі предвічних лісів. Вернер без зупину розповідав українською мовою історії, одну за одною, немов бажаючи звільнити місце для нових, пережитих особисто.

Ореста найбільше вразила розповідь про мольфара, який вмів перекидати свою тінь: коли хтось приходив до нього за чимось, чого той не хотів дати, то відвідувач міг сам те відібрати, наступивши на тінь мольфара. Однак, як би людина не намагалась наступити на його тінь – нічого не виходило, бо тінь сама чудесним способом перекидалась на інший бік!

– Послухайте!.. - пролунало в темряві камери. - Мольфари, то не є Божі люди! То є чарівники, а чарівництво ще у книгах Старого Завіту було суворо заборонене Всевишнім! - в’язень піднявся зі свого місця і став ходити попід стіною. Це був священник, він сидів за патріотичну проповідь на могилі Січових Стрільців.

– Отченьку, тихенько, - прогудів низьким голосом здоровило Охрім Нетреб’як, котрий зі своїм братом удвох так відлупили п’ятьох поліцаїв, що троє з них померли. - Можете не слухати.

– Я вам, отче, не перечу, - відповів Мирон. - Але, як каже наш Божественний Спаситель: «По ділах їхніх пізнаєте їх!»

– То так, як в кожній прохвесії є добрі робі́тники, а є лихі, – так і серед мольфарів є Божі діти, а є заблудші душі, - промовив якийсь дивний, немов ехо, голос з дальнього кута камери. - Мольфари – то є Мелхиседеки наших часів!..

Всі озирнулись туди, звідки це прозвучало, але жоден в’язень не признавсь, що це сказав він.

– Чий то голос був?..

Всі мовчали, поглядаючи одні на одних.

– То що, ніхто не має сміливості признатися до сказаних слів? - запитав священник.

– Та-а-а, то та ге жіночий голос був…

– Та, - здивовано підтримали в’язні.

– Продовжуй, Миронцю! - іронічно прогудів Охрім.

Мирон дуже серйозно сприйняв той голос, його обличчя набрало урочистого вигляду.

– Отче! - сказав він. - Як серед священиків затесуються Юди, так і серед мольфарів їх доста є.

Отець сів на своє місце, він не сприймав жодних позитивних тверджень щодо мольфарів, хоча й визнавав, що керувати природою, знати майбутнє – це богоподібні риси, притаманні людині. Однак втрачені нею через гріх.

Мирон продовжив розповідь.

Навесні, лиш зазеленіє трава, гуцули-вівчарі підіймаються на високі полонини і ціле літо випасають там овець. Всі запаси провізії везуть з собою фірами і майже ніколи не спускаються в долину до села. Аж доки не беруться перші заморозки, – отоді вже женуть отари назад. Під час перебування на полонинах вони харчуються тим, що дають вівці – молоко, сир, м’ясо. Також варять крупи, які привозять з собою, з борошна печуть хліб. Як споночіє – випивають «мало-мало палєнки». А собак тримають виключно світлої масті, щоб уночі не сплутати їх із вовком.

Ввечері того дня, коли потомлені гості прибули на полонину, дітей раптом попросили вистрелити з фузій у вовка, який, ігноруючи гавкіт псів, тинявся десь попри овець за огорожею. Вочевидь, ні Вернер, ні Орест у вовка не попали, бо й темно було, щоб розгледіти, та й рушниці були важкі, і стріляли вони вгору. Однак діти були на сьомому небі від щастя, – вони ходили поміж вівцями, гладили їх, а ті радісно махали своїми хвостиками і помекували.

Постріли було сприйнято, як сигнал до початку святкування: прибули поважні гості, зачиналась гойра! Звідкілясь з’явилися троїсті музики зі скрипкою, бубном, цимбалами і враз по пострілах так вдарили по струнах, що аж мороз пройшов по тілу, а луна прокотилась далеко між горами.

Вернер, віддаючи фузію, прошепотів німецькою:

– Бартоше, спитай коли прийде мольфар.

– Мольфар вже тут, - відповів Бартош, приймаючи фузію і від Ореста.

– А хто це, хто це? - Орест розглядав силуети, котрі пританцьовували довкола багаття.

Ватаг, виявляється, також розумів німецьку.

– А он хто! - він показав на яскраво освітлену ватрою фігуру жінки в кептарі, з хустиною на голові, яка поралась по той бік вогнища.

Жінок не брали на полонину, але ця жінка була мольфар, вона сама ходила, куди хотіла, і нині прийшла, зачувши, що гості здалека хочуть її побачити.

Вернер і Орест були вражені тим, що мольфаром виявилась жінка. Навіть трохи розчаровані. Але атмосфера свята не залишала жодного шансу для смутку. Жінці було близько сорока, вона мала дуже добрі, якісь такі іскристі очі і весь час лагідно всміхалась.

Святочна вечеря відбувалась побіч ватри, поруч з великою хижею, яку називали «ґражда». Гуцули дружно вмостилися півколом на траві, на самотканих веретах і, п’ючи «палєнку» з одного великого глиняного кухля, промовляли: «П’ю до тебе!», пили і передавали тому, до кого пили, а той відповідав: «Пий здоров!», брав кухоль і говорив до когось іншого: «П’ю до тебе!» відпивав і передавав наступному. Тож жінка, пригубивши, віддала кухоль Бартошу, підійшла до дітей, котрі зачудовано дивилися на все це, і присіла перед ними.

– Це для тебе! - вона простягнула Орестові невелику пасочку. - Такою буде твоя доля.

Малий взяв паску, вона чудесно пахла чимсь солодким, була рум’яною, мала зверху квітки і пташку з тіста.

– Будеш жити, як ця пташина серед квітів, поки не з’їси паску, – тоді настане пустка. Старайся, щоб буханець був довше з тобою.

Орест нюхав паску, йому страшенно кортіло відкусити від неї шматочок, але сказане жінкою насторожувало його.

– А тобі я маю щось повісти! - вона взяла Вернера своїми спрацьованими руками вище ліктя і пильно поглянула йому у вічі. - Ти таки будеш королем. Тебе страшенно любитиме твій народ, вони життя віддаватимуть за тебе… Але королівства, на жаль, ти не матимеш ніколи.

Вона встала, пішла по свою тайстру, вийняла з неї вишиту сорочку і, повернувшись, вручила її Вернерові.

– Це тобі подарунок.

Вернер з вдячністю прийняв вишиванку і, обернувши її так, щоб вона була освітлена вогнищем, став уважно розглядати візерунки. Вони нагадували гори, ріки, деякі були схожі на смереки, хрести, ще інші на ангельські крила. Полум’я ватри, заворожуючи, палахкотіло на вишиванці. Йому захотілось поцілувати її, як святиню, але всі погляди довкола були спрямовані на нього.

Бартош тихо промовив, що ці символи вишивають хрестиком і на кожен з них щоразу промовляють молитву.

Тоді Вернер рвучко притиснув вишиванку до грудей, нахилився, а потім таки поцілував її. Орест помітив, що його очі заблищали. Гуцули відразу почали щось радісно вигукувати своїм діалектом! У гурті активніше взялись до «палєнки».

Ватаг підвівся і помахами рук щось продиригував музикам. Вони на «ай-цвай-драй!»заграли веселішої. Він присів біля дітей і пояснив, що всі дуже схвильовані тим, що Вернер прихильно ставиться до українців!

Вернер кивнув і поглядом пошукав жінку-мольфара. Однак вона вже кудись відійшла.

Потім був ще «аркан» – танець, коли всі клали руки один одному на плечі і рухались особливими кроками довкола ватри. Далі Бартош вклав потомлених Вернера і Ореста на ліжники у ґражді, вкрив їх веретами, а сам пішов до гуцулів продовжувати «гойру».

Діти, потомлені від вражень сьогоднішнього дня, відразу заснули. А троїсті музики ще довго лунали поміж горами доки не зійшло сонце.

Ледь прокинувшись, Вернер вибіг з гражди і став випитувати у вівчарів де знайти жінку-мольфара. Її ніхто не бачив. І навіть не знав куди вона зникла.

– Куди вона подалася? - питав малий, виглядаючи її всюди. - Ми ж їй не віддячили за подарунки!

– Мольфари грошей не беруть, - втрутився ватаг. - Вона з роду мольфара Ворохти. Ці гори – її рідний дім. Вона ще вчора перейшла з однієї кімнати дому до іншої!..

Десь перед обідом на полонину піднявся загін жандармерії, близько двадцяти осіб. Вони позіскакували з коней, повклякали на одне коліно перед Орестом,  і стали благати Його цісарсько-королівську високість ерцгерцога Вільгельма, повернутись до дому.

Орест аж рота відкрив від здивування, а тоді озирнувся на Вернера, – той стояв біля дверей ґражди, вбраний у вишиванку, і, прикриваючи долонею уста, намагався стриматись, щоб не розреготатись.

Підійшов Бартош і спробував переконати жандармів, що вони помилились, що жодного ерцгерцога тут немає. Однак жандарми не підводились з колін.

Вернер підбіг до Ореста і шепнув йому:

– Скажи їм, що ти за два дні повернешся, а зараз хай дадуть тобі спокій.

Орест кивнув і грубим голосом промовив:

– Зараз же повставайте з колін! Я за два дні повернусь, а зараз дайте мені спокій!

Жандарми з похиленими головами слухняно підвелися.

– Скажи їм, - знову прошепотів Вернер, - Viribus unitis!

– Як-як?

– Vi-ri-bus u-ni-tis! - по складах прошепотів Вернер.

Орест знову зробив дорослий голос і скомандував:

– Ві-ві-бус у-ні-тіз!

Жандарми виструнчились і тричі одноголосно прокричали:

– Viribus unitis! Viribus unitis! Viribus unitis!

Вернер затулив рота обома руками і побіг до ґражди. Кілька вівчарів вже стояли при дверях і сміялись з цієї ситуації.

Орест поважно обернувся і пішов за Вернером.

– Можете йти! - кинув він через плече.

– Так Оруньо зрозумів, що познайомився з малим ерцгерцогом Вільгельмом фон Габсбургом. І, хоча той наполягав, що він простий австрійський хлопчик Вернер, Орест все зрозумів і сповнився ще більшою повагою до свого однолітка – той не тільки багато знав, але й був особою королівського роду.

– Що означає Viribus unitis? - запитав здоровило Охрім.

Священник, котрий стояв поруч, відповів:

– Це девіз Франца Йосифа: «Сила в єдності»! Але цікаво, хто видав жандармам, що ерцгерцог приїхав до Ворохти?

Мирон задумався і за мить відповів:

– Пан Орест казав, що всі газети рясніли повідомленнями про те, що Вільгельм фон Габсбург зник і що він може подорожувати інкогніто під іменем «Граф Живецький». Було призначено винагороду за будь-яку інформацію... Можливо, фірман котрий віз їх з двірця, бачив, як господар пансіонату виявляв почесті його пасажирам, а, прочитавши газету, зрозумів кого підвозив… а, може, хтось інший.

– Розказуй далі! - залунали голоси.

– Вільгельма фон Габсбурга змалечку навчали розмовляти різними мовами – італійською, бо це мова його мами, тосканської архикнягині; звісно ж німецькою, французькою і англійською, бо всі правителі Європи спілкувались ними. Ну, то й польською, бо сім’я перебралась мешкати до родинного маєтку у Живці. Пиво «Живець» – пиво Габсбургів!.. Також малий самостійно вивчив українську, якої його навчила нянька.

– Та розказуй далі, це все загальновідомо!

За кілька днів урочиста кінна бандерія поверталася з полонини до Ворохти. Діти весело балакали, сидячи у бричці поруч з колишнім опришком Вевекою. За час подорожі вони його таки розговорили і він дещо їм розповів по секрету, однак, ці «секрети» вже давно були описані в книжках. Сказав кілька слів про Довбуша, про Марусяка і про останнього ватага опришків Бордюка.

Малий ерцгерцог не хотів піддаватись розчаруванню, що нічого нового про опришків не довідався, він і надалі хотів дізнаватися ще і ще про гуцулів, про їх життя, звичаї, вірування.

– І ми таки побачили справжнього опришка! - по-німецьки сказав він, впритул розглядаючи орнаменти на одязі Вевеки, його волохату шапку, зашкарублі руки.

– Так! - підтримав Орест.

– Який у нього погляд!..

– Трохи страшний.

– А мені не страшно, я не злякався.

– І я! Я теж не злякався!

Вевека байдуже правив кіньми, його важко було розгадати: розумів він німецьку, чи ні? Бо часом здавалось, що він реагує на сказане дітьми, міг всміхнутись. Хоча, може й, всміхався своїм думкам. Погано чув? Але часом чув і тихо сказане кимось! Тобто залишалась загадка: він прикидається, чи ні?

Вернер вирішив перевірити Вевеку, підморгнув Орестові і неголосно вигукнув по-німецьки:

– Дивись, дивись який орел кружляє!

– Де? - підхопив Оруньо.

Вевека й бровою не повів. Він почухав неголене підборіддя, знову дістав з-за пояса файку, вщипнув у шкіряному кисеті дрібку тютюну, натоптав у люльку і, хоч мав при кисеті старовинне кресало, однак вийняв з-під кептаря картонні сірники і лиш одним розпалив файку.

Бартош з ватагом сиділи позаду дітей на подушках, обговорювали полювання, зброю, коней, політику.

У Ворохті, в пансіонаті, Бартош наново перепредставився Орестовому батькові, але той вже був в курсі хто він, і хто такий Вернер, і що там на полонині відбулося.

– Відтак, я не зможу тепер повернутись, - промовив Бартош. Він переодягся в одяг для подорожей, взяв до рук саквояж. - Мене, скоріш за все, покарають, бо потурав дитині. Однак, я виконав свій прямий обов’язок – припильнував і убезпечив ерцгерцога.

Потім, за мить, він стишив голос і таємниче промовив:

– Пропоную вам, щоби ваш син став двійником ерцгерцога.

Пан Ярослав здивувався, а потім категорично відмовився.

– Що ж, прощавайте. Якщо передумаєте – надішліть на головпошту у Відні листа на ім’я Бартоша. Було приємно провести з вами час. З Їх цісарсько-королівською високістю я не прощатимусь, щоб малий не плакав і не вмовляв мене. За годину за ним прибуде спеціальний потяг.

Чоловіки потисли одне одному руки. Бартош вбрав чорні окуляри, по-військовому крутнувся на каблуках і швидко попрямував коридором пансіонату до службового виходу в сторону гір.

А діти сиділи спереду, на ганку. Вільгельм, визнавши нарешті своє справжнє ім’я, тихо сказав до Ореста:

– Знаєш, від Карла Великого з’явилося слово «король». А я візьму собі грецьке ім’я на букву «В» – Василь, воно означає «цісар»! Воно популярне серед українців. Буду цісарем Василем, вбиратиму вишиванку…

Потім він задумався над тим, про що йому говорила мольфарка, що всі його дуже любитимуть і життя кластимуть за нього, але цісарства у нього ніколи не буде. На його очах з’явилися сльози і він пристрасно промовив, але так, щоб ніхто, крім Ореста, не міг почути. Кілька разів тремтячими вустами прошепотів ці слова:

– А я все одно зроблю моїх українців щасливими! Все одно!

– Отак він полюбив нас ще з дитинства. До сліз… Казав: за суворий спосіб життя, за вірність цісареві... Адже він скрізь бачив портрети Франца Йосифа – в пансіонатах, кав’ярнях, театрах. Вони, як і ікони, завжди були на чільному місці, прикрашені вишитими рушниками, квітами… Але, мабуть, найголовніше, що вплинуло на його любов до нас – це українські колискові його няні.