Розділ 18
Звук дверей, що грюкнули, змусив Аліну прокинутися. Насилу піднявши важку голову, до якої, здавалося, щось намертво прилипло, дівчина ледве сфокусувала погляд на двох чоловіках. Чомусь відвідувачі їй одразу ж не сподобалися.
Віддерши від обличчя прилиплий аркуш паперу, Аліна обвела кабінет каламутним поглядом, намагаючись зрозуміти, де взагалі перебуває. У голові гуло так, ніби хтось усю ніч методично гамселив по ній молотком. Останнім більш-менш чітким спогадом був бар, потім якісь розмови, поїздки, незнайомі обличчя... а далі пам’ять перетворювалася на суцільну сіру кашу.
Однак часу на роздуми їй не залишили. Той гість, що був нижчий на зріст і в дорогому костюмі, різко ступив уперед, безцеремонно витягнув вказівний палець і патетично вигукнув, повернувшись до супутника:
— Ні, ну ви тільки уявіть?! Він ще й якихось молодих баб до себе в кабінет тягає! Ще й повій нам тут не вистачало!
— Валерію Борисовичу... — застережливо промовив вищий відвідувач, але Аліна його вже не слухала.
Усередині неї миттєво спалахнула гаряча, майже неконтрольована образа через слово «повія». Дівчина мовчки підвелася, рішуче вийшла з-за столу й за два кроки наблизилася до хамуватого чиновника. Не встиг Валерій Борисович навіть оком змигнути, як Аліна з усього розмаху вліпила йому дзвінкого, соковитого ляпаса.
Поклавши руку на серце, бити вона не хотіла...
Але інстинкт виявився сильнішим.
Причому двічі.
Другий різкий удар змусив голову району кумедно цокнути зубами й похитнутися.
Ярослав Едуардович мимоволі кліпнув. За роки роботи йому доводилося бачити всяке: скандали, затримання, гучні розслідування і навіть бійки між чиновниками. Але щоб якась скуйовджена дівчина відважила голові району два ляпаси поспіль просто в нього на очах — такого в його практиці ще не траплялося.
І саме в цей драматичний момент масивні дерев’яні двері знову розчинилися. До кабінету мера швидким кроком увійшли двоє: начальник місцевої поліції та чоловік кремезної статури в повному тактичному спорядженні, який супроводжував його, — найімовірніше, командир спецпідрозділу КОРД.
Побачивши довгоочікуваний порятунок і законну силу, Валерій Борисович, притискаючи долоню до палаючої щоки, негайно ткнув пальцем у дівчину, що стояла перед ним, і голосом, який зірвався майже на фальцет, закричав:
— Негайно затримайте її! Хуліганка! Вона ще й б’ється! Напад на посадову особу під час виконання службових обов’язків!
Але наказ із якоїсь незрозумілої причини не спрацював. Начальник поліції навіть не ворухнувся. Ба більше, він зміряв голову району таким крижаним, випалюючим поглядом, що у Валерія Борисовича слова застрягли в горлі.
Після цього головний поліцейський міста перевів погляд на скуйовджену дівчину з бланком у руці, витягнувся по стійці струнко й чітким, відпрацьованим рухом віддав їй честь.
Командир спецпризначенців позаду нього мовчки повторив жест.
Ярослав Едуардович Вершинін, який до цього лише спостерігав за сценою збоку, побачивши таку картину, повільно опустив планшет. Його брови злетіли вгору, а в очах технократа промайнуло запізніле, але дуже чітке усвідомлення того, в яку саме глуху й безпросвітну яму щойно з розгону стрибнув його супутник.
Серце Валерія Борисовича пропустило тепер уже не один, а одразу два потужні удари. Земля пішла в нього з-під ніг, у роті миттєво пересохло, і він лише нервово ковтнув зі свистом, відчуваючи, як комір сорочки раптом перетворився на зашморг.
У пам’яті одна за одною спалахували останні хвилини розмови. Кожна вимовлена ним фраза несподівано набувала зовсім іншого змісту. Особливо слово «повія», яке тепер здавалося початком власного політичного некролога.
— Аліно Миколаївно, операція із затримання наркоторговців пройшла успішно. Втрат серед особового складу немає, — чітко доповів полковник.
Аліна кілька секунд дивилася на нього так, ніби той заговорив давньогрецькою мовою.
— Чудово... — нарешті сонно озвалася дівчина й знову потерла лоба, намагаючись остаточно прокинутися.
Валерій Борисович був готовий присягнутися, що дівчина, яка стояла перед ним, узагалі не має жодного уявлення про те, про яку саме операцію зараз ідеться. Але внутрішнє чуття буквально волало: «Не лізь!»
Те саме наполегливо радив і інстинкт самозбереження, до якого голова району звик прислухатися беззастережно.
Тому він лише важко ковтнув і розсудливо промовчав.
— Оголошую подяку всім, хто брав участь в операції, — Аліна спробувала надати обличчю суворого виразу. — Подробицями... поділитеся?
— Звичайно! — розплився в широкій усмішці начальник поліції й поступився місцем офіцерові, який його супроводжував.
«Точно, вона взагалі не в курсі!» — знову промайнуло в голові Валерія Борисовича, але момент для викриття був безповоротно втрачений.
Офіцер КОРДу коротко окреслив перебіг операції та її результати.
І саме в цю мить масивні двері кабінету відчинилися втретє, і до приміщення швидким кроком увійшов мер — Тарас Григорович Лиховцев...
***
Тарас Григорович на секунду завмер на порозі, здивовано піднявши брову при вигляді такої кількості відвідувачів у власному кабінеті. Однак він нічого не сказав — лише повернув голову в бік Аліни й зустрівся з нею поглядом.
І цього миттєвого контакту виявилося цілком достатньо.
Щойно дівчина побачила обличчя та очі мера, як пам’ять послужливо підсунула їй яскраві, лякаюче чіткі спогади з недавнього минулого.
Нічний бар.
Відвідувач, який підсів до неї за столик і співчутливо розпитував про подробиці її сварки з Арсеном.
Саме він тоді порадив їй поїздку до місцевого екопарку...
Нова картина в свідомості: той самий персонаж захоплено розповідає їй про корупцію в лавах місцевої поліції, а вона сама, розчервоніла й напідпитку, самовпевнено пропонує рішення:
«Та які проблеми, усе вирішимо! Ходімо, представиш мене їм як представницю Офісу Президента...»
«Господи!» — жахнулася Аліна.
І відразу спливла ще одна зустріч...
Одразу після бару, де якийсь тип підозрілої зовнішності запропонував їй купити наркотики й «розслабитися»...
— Ти... — лише й змогла вимовити приголомшена дівчина, відчуваючи, як щоки заливає фарба сорому.
— Добрий день, Аліно Миколаївно, — із м’якою, ледь помітною усмішкою промовив Тарас Григорович і спокійно підійшов до свого робочого столу. — Гадаю, у нас із вами ще буде можливість поговорити. А зараз, якщо ви не заперечуєте, я хотів би...
Мер перевів погляд на Ярослава Едуардовича.
Столичний перевіряльник дивився на Лиховцева якось дивно — з глибокою професійною повагою.
— А знаєте, Валерію Борисовичу, — раптом неголосно промовив столичний гість, повертаючись до голови району. — А ви ж маєте рацію. Ця людина справді перебуває не на своєму місці.
Після цих слів душа Валерія Борисовича миттєво заспівала.
Він переможно випростався, готовий почути вердикт про звільнення норовливого мера.
— Мені здається, — продовжив Вершинін крижаним, вагомим тоном, — йому значно більше пасуватиме крісло голови вашого району.
— Цілком із вами згоден... — машинально пробурмотів Валерій Борисович і лише за секунду до його свідомості дійшло, чию саме посаду щойно назвав київський гість.
Земля пішла в нього з-під ніг.
— Але... Але як же?! Це ж...
— Йому це місце підходить значно більше, повірте мені, — відрізав Вершинін, повністю ігноруючи блідого як смерть чиновника.
Після чого повернувся до Лиховцева й уже зовсім іншим, діловим тоном запитав:
— Тарасе Григоровичу, чи маєте ви на прикметі гідного кандидата на посаду виконувача обов’язків мера Лебедівки?
Тарас Григорович замислився лише на частку секунди.
Його погляд на мить ковзнув по завмерлій Аліні, в очах якої зараз читалася ціла гама почуттів — від паніки до приреченості, — і мер ледь помітно всміхнувся.
— Є! — твердо відповів Лиховцев.
Епілог
Один рік і один місяць потому
Троє представників великої столичної компанії «Авалон» на чолі з головою правління впевнено піднімалися сходами мерії Лебедівки.
— На цей момент це курортне місто розвивається найшвидше в усьому регіоні, — на ходу інструктував підлеглих голова правління, поправляючи краватку. — Потік туристів зріс утричі, інфраструктура — ідеальна. Ми просто зобов’язані домогтися дозволу відкрити тут наше офіційне представництво. Усім усе зрозуміло?
— Та все зрозуміло, — озвався один із менеджерів, який ішов трохи позаду. — Не хвилюйтеся, шефе. Ми вміємо знаходити підхід до провінційних чиновників. Вирішимо питання.
— Сподіваюся, — сухо кинув голова.
Трійця піднялася на другий поверх, дійшла до потрібних дверей і ввічливо постукала. Почувши зсередини впевнене:
— Заходьте!
Чоловіки один за одним переступили поріг.
Кабінет мера змінився до невпізнання. Тут було світло, просторо й незвично затишно через велику кількість живих квітів. Молода дівчина, яка стояла біля вікна, саме закінчувала поливати один із пишних вазонів.
— Проходьте, сідайте, — спокійно промовила вона, відкладаючи лійку.
Голос здався двом менеджерам смутно знайомим.
Дівчина повільно обернулася.
І тієї ж миті двоє з трьох столичних візитерів завмерли на місці, наче наштовхнулися на невидиму стіну. А на обличчі дівчини повільно розпливлася дуже зрозуміла, передчутлива й украй недобра усмішка.
— Ви?! — хором вирвалося в чоловіків.
— Я, — лаконічно відповіла Аліна, схрестивши руки на грудях і з явним задоволенням розглядаючи своє колишнє керівництво.
Двоє відвідувачів синхронно й дуже нервово ковтнули. Серця в них пішли в п’яти. Про крутий характер нового мера Лебедівки у столиці вже ходили справжні легенди, але вони й гадки не мали, про кого саме йдеться.
Рік тому вони власноруч підписували наказ про її звільнення.
Тепер же стояли перед людиною, від якої залежало майбутнє багатомільйонного проєкту.
Чого варта була хоча б історія з готелем «Палас де Мар», який місцеві жителі вже через місяць після вступу Аліни на посаду геть перестали називати «Палас де Мор». Навіть закоренілий скнара Арсен під пильним і дуже суворим керівництвом нового мера раптом навчився працювати чесно.
Готель перетворився: запрацювали повноцінні екскурсії, сервіс «усе включено» перестав означати продавлений диван і зручності надворі, перетворившись на справжній європейський комфорт.
Ба більше, на задньому подвір’ї заповзятливий господар уже щосили копав величезний котлован під басейн.
Причому копав переважно власноруч.
Після пам’ятної розмови з Аліною Миколаївною Арсен чомусь почав вважати фізичну працю значно менш страшним покаранням, ніж чергову особисту зустріч із мером.
Тепер «Палас де Мар» гордо носив свою законну назву, і ніхто в районі більше не наважувався з нього кепкувати.
Аліна подивилася на приголомшених колишніх начальників.
Рік тому вони виставили її за двері, навіть не підозрюючи, що роблять їй найкращий подарунок у житті.
Якби тоді хтось сказав, що вона стане мером найуспішнішого курорту регіону, Аліна першою розсміялася б цій людині в обличчя.
Але життя іноді любить жартувати.
Причому дуже якісно.
Вона неспішно підійшла до робочого столу, відчинила нижню шухляду і під гробову тишу гостей дістала пляшку горілки та одну-єдину чарку.
Наповнила її до країв.
Голова правління раптом відчув, як по спині пробіг неприємний холодок.
Решта мовчали.
Уперше за довгі роки їм зовсім нічого було сказати.
А от їй — було.
Аліна підняла чарку вгору, салютуючи зблідлим топменеджерам, і з усмішкою промовила:
— Прощавай, розуме, завтра зустрінемося!
І од
ним ковтком випила чарку.
Після чого поставила її на стіл і широко усміхнулася.
— Ну що ж, панове. Я вас уважно слухаю...
https://booknet.ua/book/palas-de-mor-abo-all-inclusive-po-nashomu-b455162
