Лицар ночі - 1 глава

— Який твій головний страх, скажи?... Він очевидний?... Він... мм... тривіальний?

— Можливо...

— Він прийшов тобі на думку, відразу, як тільки ти почув питання?...

— В голові каша.

— Ти знаєш його? Взагалі був в твоєму житті момент, бажано не в дитинстві, коли ти просто встав, і серйозно подумав: "А який мій головний страх?"... Бо ж... це так очевидно, визначити те що цілком серйозно може бути твоєю життєвою чи особистісною проблемою. Щось що може вказувати на те, що тобі в житті не вистачає чогось, про що ти навіть не замислювався, хоча воно тобі дійсно потрібне... Це ж очевидно: щоб жити краще, треба дізнатись проблему, і вирішувати її... Або не допускати її.

— Продовжуй...

— Як багато взагалі в нашому житті цих моментів... Точніше, як багато їх нема, хоча могло б бути. Моментів, коли ти міг би просто зупинитись, і задуматись про щось важливе... Про щось не очевидне, хоча здавалось би таке ключове і просте...

— Все, стій. Ця демагогія уходить в дебрі. Це зовсім зайве. Це робить лише гірше... В цьому твоя проблема, інколи ти просто не можеш вчасно зупинити думки... А так інколи потрібно просто зупинитись... і спокійно зітхнути... і не думати... Або дати думкам самим литись, про дурне, про безтурботне, про неважливе...

— Відсутність спокою, як цікаво... Це якось пов'язано з твоїм головним страхом? Боїшся більше ніколи не відчути спокою?

— Ні. Боюсь... Боюсь смерті...

— Як тривіально.

— Ну так, в цьому і суть...

— Впевнений, що смерті?... А не того що буде перед нею.

Велика червона крапля, віддавшись довгою сильною луною, упала в маленьке криваве озерце. Темно-червона густа рідина розпливлась в маленьких кільцях, що ще більше спотворювали і без того не чіткі чорні силуети над водоймою.

— Перед нею? А що буде перед смертю?... Останні секунди... Усвідомлення провини, ти про це?... Всіх провин, від малої до великої... Останнє фінальне розчарування. Декілька жахливих секунд апофеозу чисто людської... ммм... щоб без зайвого пафосу, невпевненості в собі... — тривала пауза — Я ж не помру спокійно, так? Звичайно ні, я це знаю. Обидва знаємо... Ми не так живемо, щоб померти спокійно. Одне з іншим не в'яжеться. Мої життєві вибори, і моя майбутня кончина, коли б там вона не прийшла, а прийде невідворотно... Все надто не так, надто не те.

— Але ти сам обрав цей шлях.

— Сам. І правильно обрав... Це не жаль, це просто... меланхолійне прийняття... Наслідків... Необхідної ціни.

— За що?

— За... За... За те що, за свого життя впевнений в правильності своїх рішень, в недаремності початку кожного нового дня.

— Як пафосно.

— Так. Сподіваюсь навіть моя майбутня смерть, якимось чином принесе благо іншим... Це вже ніяк не потішить моє его, але я ж все-таки дійсно вірю в свої ідеали, чи не так?

— То значить твій головний страх це смерть, так?

Раптово зіскочивши з свого місця, десь на висоті, один безлікий чорний шматок від скелі, один з десятків тисяч ідентичних шматків, з жахливим гуркотом та шаленою луною, покатився по крутому схилу вниз. Відбиваючись від інших шматків, він стрімко нісся вниз, чудом не розбиваючись на уламки. Долетівши до підніжжя скелі, шматок на чистій інерції прострибав ще купу метрів, по поверхні абсолютно ідентичній горі, складеній з нескінченної кількості одноманітних шматків.

Повільно зупинився він лиш біля самого червоного озерця, лягши на бік... Це був твердий чорний як вугілля череп, що сумно приліг там де тепер мав провести ще років сто, чи більше... Чорні скули, чорні зуби. Чорні очниці без очей. І всередині чернюща тьма.

— Ні... Страх перед тим чого не можеш спинити, настільки всепоглинаюче жахливий, що просто не має сенсу... Смерть це величезна чорна пляма. Непомірна, настільки велика, що окрім неї більше нічого немає... Тобто, це навіть не пляма, це "Все" – "Omnia"... І це буквальне ніщо, яке поглинає будь-який сенс... Тобто, це не загроза як-от хижий звір, чи ворожа армія... Це одна з фундаментальних основ буття, частина природи, даність.

— Без пафосу так без пафосу.

— Замовкни. Я веду до того, що жахливість смерті, в екзистенційному дискурсі надто перебільшена... Смерть жахлива в моменті. Біль і відчай коли тебе покидає життя. Горе твоїх близьких протягом днів, місяців, чи років... Смерть це головний фактор, в розумінні, чому саме погані війна, мор та голод... Але сама смерть, це не меч, не чума і навіть не мить останнього відключення мозку, останній кольоровий фрагмент в очах, і думка в розумі... Ні, смерть це більше як ось ця комічна, ми таке десь бачили, в архівах про померлий світ, "старуха з косою"... Такий собі всесильний скелет, який приходить коли людина вмирає, щоб забрати її душу, на той світ, чи кудись там... Помічаєш ключову деталь?

— Яку?

— Вона приходить не вбити, а забрати душу... Постфактум... — знову тривала пауза — І саме цей образ, найкраще символізує смерть. Смерть це не вбивство, не старість і не нещасний випадок. Смерть це стихія... Це призначення... Це п'ята фундаментальна взаємодія всесвіту. Шестерня, що вбудована в тканину світобудови, і допомогає їй працювати... Ти зараз здивуєшся, але...

— А-ну!

— Смерть... – ... рухає життя! — навмисна і цілком свідома драматична пауза.

— Який посаж! — він навіть поплескав — Як закрутив, як завертів! Ах ти!... Ах ти!... Сарказм чи ні, думай сам, але Браво!

— Знаю, що одночасно і так і ні.

— Знаєш, плут.

— Так... Смерть забирає не тільки розумних істот і тварин... Забирає рослини, забирає харчі, будь-яку органіку. Забирає всі тверді матерії, рано чи пізно... Не забирає енергію, але при цьому забирає цілі міста, цивілізації, епохи.

— Бо все у всесвіті знаходиться в постійному русі, безперервно, так?

— Так.

— Що для нас життя чи епоха, для всесвіту мить.

— Так... І що повстало з праху...

— В прах і повернеться.

— Так... Так... Саме так...

Завив вітер. Протяжно і гнівно. Мрачно і загадково, немов попереджаючи про сильну зливу, хоча зливи в цьому місці бували неабияк рідко, майже ніколи... Одначе, простого дощу не бувало взагалі. Якщо й лило, то лило в повну силу

І на небі навіть не виднілось хмар. Ніколи... Лише гігантська червона пелина. Інколи хмари віддалено нагадували зовсім прозорі трошки рожеві субстанції, схожі на волокна, і чесно, схожі вже більше на далекі космічні галактики, аніж на хмари.

Інколи червоне небо було настільки щільне, що вже і не градієнт, і не сполука відтінків, а просто абсолютне червоне полотно, таке червоне, що ріже око.

Інколи, трохи під іншим кутом на нього подивишся, і небо, що начебто має бути просто пустотою, в якій десь там, містичним чином формується його колір: здається зовсім і не відкритим простором, а навпаки, цілим об'єктом, титанічним, масштабним, випуклим, що нависає над тобою, і може не те, що розчавити, а не залишити і трухи від кісток...

І лише інколи, по суцільно червоному небу, пролітали майже непомітні дрібні вихори з якихось чорних крихт... Це вітер ніс залишки черепків та кісточок, які все ж настільки довго складали цей грунт, що почали вже сипатись... Навіть в цьому місці, час не щадить, і все підвласне змінам... А втім, вітер бував тут рідко. Здебільшого абсолютний штиль.

— Боятись смерті – не варто... Боятись померти – немає сенсу. Неможливо цього зовсім не боятись, але неможливо і відвернути це. Цей страх як вроджена фобія... Страх померти, це немов страх перед насуванням на тебе якогось величезного, неймовірного левіафана... Жахливого звіра до самих небес! Океанічного змія довжиною в місто!... Це як страх раптом опинитись абсолютно самому, на глибині океану, там куди вже не сягає сонячне світло... Чи посеред відкритого космосу, де поряд немає навіть, не знаю, якоїсь станції... Навколо нічого немає, але ти при цьому ще якийсь час живий, і знаходишся десь, в чомусь... Лякаючий бездонний вакуум. Ніщо, що поглинає тебе...

— Мене поки поглинають лише твої бездонні монологи.

— Дякую за ліричну паузу, вона була мені необхідна... Такий він, страх померти. Страх настільки очевидний, перед чимось, що не може не лякати, але і не має властивості зникати при опорі, що страх просто беззмістовний і контрпродуктивний. В решті-решт, стільки слів, а момент вмирання, це буквально одна коротка мить в житті. Інколи звісно місяці чи тижні, якщо це хвороба чи час перед стратою. Але здебільшого хвилини, а то і взагалі секунди. Так часто, ти навіть не здогадуєшся, що помреш, за якихось пару хвилин до цього... І навіть це не є приводом для страху, бо це просто немає сенсу. Хід нашого життя, залежить від нашої волі, рівно настільки ж, наскільки від випадковостей. А щоб збільшити свій вплив на випадковості, хоча б з нуля до одного відсотка, потрібно не те що в абсолютності контролювати самого себе... потрібно добре контролювати і багато кого ще, вже не кажучи про інші об'єктивні фактори, такі як сили природи... А це дуже важко... — він глибоко замислився.

— Цікаво... Хіба не цим, ти і намагаєшся займатись останні роки?... Контролювати інших, заради себе, точніше, заради вищого блага!

Безмовно, але від того ще більш жахаюче, світило сонце. Пекельним жаром опалювало кожен закуток, не потрапляючи хіба що всередину окремих черепів, та глибоко під їх масив.

Полум'яне кільце, ісполінського розміру, вогняні язики, що ніколи не згасали, лишень по черзі ставали то більше то менше, в своєму безперервному хвилюванні посеред червоного неба, без жодного вітру. Кільце оточувало монументальний чорний шар, що висів в небі, наче далеко, а наче і нависав прямо над тобою, зовсім близько... підступно близько.

І якщо до спеки ти рано чи пізно звикав, ти ніколи не міг звикнути до ока. Тебе кидало в холодний піт щоразу, як величезне, божевільне, червоно-помаранчеве око, з чорним зрачком, дивилось в твій бік з поверхні кулі... Воно було вузьке і не займало навіть чверті шару в ширину. Але було довгим, і зверху-вниз, проходило через все небесне тіло.

Око було схожим на портал у пекло, що відкрився через чорну планету.

Інколи здавалось, що воно зовсім непорушне, і завжди направлене в одну точку. Але ні. Око рухається дуже повільно. Воно змінює напрямок рідко. Обирає за власним невідомим законом. І взагалі ніколи не кліпає... А планета тим часом непорушна, вона завжди на небі, в одній точці... І око завжди дивиться.

Ще трохи подумавши, він відповів — Так, саме так... Контроль, найбільша сила. І найбільший прояв людської волі. Коли твоє власне вміння володіти собою і своїм розумом, поширюється на рішення інших, і ти корегуєш їх якнайкраще.

— Якнайкраще для тебе, звісно.

— Просто якнайкраще. Істинно... У істини немає обличчя, ані мого, ані будь-якого ще.

— І знову месіанство…

— Найвищий прояв людського добродетеля. Найвища ціль для того, хто повністю навчився контролювати свою волю. Направити її во благо.

— А ти навчився?... Повністю контролювати.

— Чи я навчився? — впевнено — Чи я навчився?... — впевненість пригаснула.

— Сумніви свідчать про негативну відповідь.

— Чи навчився, покаже практика. Але в будь-якому випадку треба вчитись далі.

— Ти як штучний інтелект, постійно саморозвиваєшся, так?

— Радше в постійному пошуку... і нерозумінні... Бо пізнаю одне, і відразу думаю вже про інше, що ще не розумію... Можливо інколи, треба просто зупинитись, заспокоїтись, і трохи поваритись в тому, в чому вже стовідсотково впевнений... Наприклад в тому...

— В чому?

— В тому, що я лицар ночі... І я маю далі йти свій шлях. Вбивати, вмирати, і щодня відроджуватись... Ще сильнішим!

— Добре сказано...

— Так, добре... Красиво... Як в книжці.

Загадковий демагог поглянув в очі не менш загадкового співрозмовника. Широку іронічну посмішку на його обличчі було не видно, через цільнометалевий чорний шолом, що покривав все обличчя єдиною округлою пластиною. Хитрі прищурені очі теж було не видно через червоні кристалічні лінзи в шоломі, які блякло світились, нагадуючи два малих рубіни.

У відповідь дивились два ідентичних рубіни, які чудом було видно, у темно-червоному відзеркалені маленького кривавого озерця, над яким, весь цей час, меланхолійно сидів лицар, спілкуючись зі своїм відображенням в мутній рідині.

Озерце було настільки малим, що його навіть можна було обізвати величезною калюжею. Дна, так само складеного з чорних кісток і черепів, було не видно лиш через густоту рідини.

Не встаючи, не висовуючи з калюжі свої агатові сабатони, він опустив туди таку саме чорну латну руку. Занурив прямо в відображення власного обличчя, і дістав з дна чорну черепушку. Дістав, і тримаючи перед собою, дивлячись в пусті мертві очниці сказав:

— Бідний Морфей, говориш тут з самим собою, зовсім один... Не боїшся зійти з глузду, остаточно?... Чи остаточно втратити людяність?... А втім, Я найкращий і найгірший співрозмовник одночасно... Ідеальний баланс.

Морфей витягнув ноги з крові, і твердо встав в повний зріст, водночас із міцною двометровою статурою, розправивши розкішний вишневий плащ. Червоне лезо довгого одноручного меча брязнуло по нозі.

Не відпускаючи череп, лицар трохи роздивися місцевість навколо себе, і швидко піймавши оком, підібрав другою рукою довжелезну, товстезну, міцну чорну кістку, що явно належала не людині, а якомусь огру, золотому ельфу, чи може великому антропоніту, наприклад ведмежого виду. Втім, він з легкістю підняв її, взяв міцніше, після чого добряче замахнувся черепом і... Підкинувши його якнайвище у червоне небо, ще сильніше замахнувся кісткою, та вдарив по ньому як по м'ячу.

Череп полетів на добрий такий кілометр вдаль червоно-чорного краю, від нелюдської сили лицаря, добре поставленого удару, та особливостей місцевості...

— Який кричущий цинізм! — іронічно прокоментував він власні дії, і прикриваючи рукою очі прослідкував за траекторією снаряду.

Почувши здалеку удар, і приглушену луну від нього, викинув кістку, та повільно пішов вперед. Не зважаючи на кров пройшов через озерце, та рушив далі, досить впевнено ступаючи на зовсім нерівномірну поверхню, з чорних залишків сотень тисяч померших. Він вже повністю звик до цієї поверхні. Як і до пекельної спеки, та ріжучого око неба. Як і до відсутності будь-яких запахів, та майже будь-яких звуків... Не звик лише до гучної кричущої самотності.

Чорна поверхня, величезне пустельне поле, дуже рідко розбавлене одинокими скалами і горбами, в усі чотири сторони, в усі видимі кілометри, було нескінченно чорним. В усі сторони було з кісток і черепів. Більше нічого.

Це, певно навіть, мільйони мертвих тіл! І було страшно подумати, яка ця поверхня, не вдалину, а в глибину... Скільки кісток і черепів там, внизу? Яка товща поверхні?

Сам Морфей, зараз був якраз таки на пагорбі, до краю якого нарешті дійшов, і на хвилинку спинився, щоб вкотре розгледіти на горизонті його – “Обитель” – монументальний чорний замок... Цілковито чорний. Абсолютно чорний... Але не з кісток і черепів, а з цілковито чорного каменю.

На фоні контрастуючого червоного неба, Обитель був немов тінь, лише силует. Але ні, це була дійсна, наскільки це можливо тут – фізична – структура, далеко звідси.

Морфей часто зупинявся, щоб розгледіти його здалека. Щоби проникливо созерцати його. Щоб вкотре здивуватись його страшній величі, та всепоглинаючому мороку... Мороку, який кожним своїм міліметром, випромінювала ця божевільна зла будівля. Такою він її вважав...

— Смерть мимольотна і невідворотня — Спокійно сказав він — Її боятись може кожен, з будь-якими проблемами... Мій головний страх, здатен переслідувати і терзати все життя, навіть уві сні... — він трохи помовчав — Страх – втратити контроль.

І тоді, він неспішно продовжив свій шлях, обережно спускаючись з схилу, інколи проламуючи сабатонами вже зовсім хрупкі черепки...

Він йшов десять хвилин... Пів години... Годину? Думки в голові заважали відчути час. До того ж час тут був занадто абстрактним, а відстань іще абстрактніше. Тож, до Обителі він міг наблизитись настільки швидко, наче той був зовсім поряд. Але при цьому, прокрутити в голові стільки думок, що шлях би відчувався довгою подорожжю.

Найвищі вежі Обителя, накриті гострими дахами, височили до самого неба, здавалось, дістаючи аж до чорного сонця. Тим не менш, в жодну з сторін світу, ця будівля не відкидала жодних тіней. Причому, на ній самій – тіні були. Сторона будівлі до якої наближався Морфей, через ці тіні, була ще темніше і без того суцільно чорної структури, де чорними були каміння, черепиця, сталь та дерево.

Ближче стало видно, що кожним своїм міліметром, замок випромінює мрачну зловісну ауру. Було фізично видно її абстрактні хвилясті клуби. Чорні енергетичні вогники, які сочились з абстрактної, метафізичної структури цього незрозумілого об'єкту.

Чим ближче він підходив до будівлі, тим більше психічна енергія, яку та випромінювала, гнітила розум, та заковувала мозок, немов поміщаючи його в залізну клітку, що постійно зменшується. І окрім цього, створюючи в тілі ще ряд, незрозумілих, але до болю дратуючих психосоматичних відчуттів.

Врешті-решт... все ближче і ближче... було чутно голоси... Протяжні, тихі... лякаючі...

Тривожні такі, навіть радше встривожені, кимось чи чимось...

Трохи безумні, протяжонні. Всі немов виття старої помираючої бабці, що все ніяк не перестає те виття, хоча судячи з нього, вже зовсім немає сил, навіть відкрити рота.

Це голоса помираючих... Вічно помираючих, чия фізична смерть давно сталась, але психічна, розтягнута навічно, на сторіччя.

Це болісний зловіщій вихор, одвічна мука і тортура, у вигляді незліченної кількості мертвих душ, такої ж кількості скільки тут кісток і черепів. Незліченні міріади палаючих і страждаючих.

І вони всі нависли зараз над його розумом. Він чув кожну, благо не окремо, а в єдиному потоці, втім, однаково жахливому. Гнітючому, депресивному, нестерпно болісному потоці. Якому ні за що не можна піддатись, якому не можна дати затягнути розум за собою, у вихор болю, який відправив ці душі сюди, який отруїв їх, який породив їх мертве одвічне небуття, що стало навіть не "Нічим", як промовляв Морфей про смерть. Стало кліткою, на віки!... Шеолом...

Його чорна латна руковиця сперлась на чорну кам'яну стіну...

Тіло боліло, тіло, під керасою, обливалось солоним потом. Ниття м'язів, нудота, жахливий головний біль.

І він навіть не міг зняти броню. Тільки не в цьому місці...

Важка віддишка, і він сумно підняв голову вверх, щоб востаннє подивитись на Обитель ззовні, перш ніж увійти через маленькі дерев'яні двері... А тоді він увійшов...

Скрипіння віддалось тихою луною, по всій пустуючій долині…

З виду замок був цілковито закинутим. Кожна тріщина в камні, кожне вікно чи бійниця, поламана черепиця та розірвані гобелени вказували на це.

Чорне павутиння та побиті меблі всередині створювали ідентичну картину запустіння. Якогось стихійного лиха, або нищивного нападу, що стався тут, причому явно вже давно... Але де це "тут"?... Що є Обитель? Що є – це все?...

Всередині замку спека різко зникла, змінившись пронизуючим крижаним холодом, не менш пекучим для шкіри. Торкаючись голого тіла, сталь обладунку, що миттєво охолола – тепер жалила морозом.

А вий душ в голові... З одного боку в Обителі був лише сильніше. А з іншого, тут, Морфею було легше зосередитись на своїх думках, і це допомагало відволікатись від безумних бідолаг.

Коли ж розум раптом пронизував різкий божевільний визг, настільки низький і ще й протяжний, що можна було впасти в паніку... Вже звиклий Морфей, лишень інколи таки зупинявся на ньому, і рефлекторно, з опаскою, дивився в кімнату біля якої проходив, піднімаючись довгими чорними сходами, на самий верх...

Якби він не навчив себе зберігати спокій, не боятись. Якби плекав параною, страх перед невідомим, та тим, що не може пояснити чисто науково, виходячи з своїх познань про надзвичайно складні і хаотичні, але все ж точні психічні енергії... Тоді б він вже давно зійшов з глузду.

Одначе, волі вистачало, щоб перебуваючи в цьому місці, майже завжди зберігати відносний спокій. І не дати безодні себе поглинути.

Абсолютно трансцендентне... Абсолютно метафоричне місце і енергії, які його складають... Принаймні такою була його суть, неймовірним трудом оформлена в таку от форму.

Морфей завжди лишався при здоровому глузді, бо завдяки своєму холодному розуму і знанням, зберігав раціональний зв'язок з суттю, що лежала в основі Виміру снів...

Цією ж основою він сам і керував. Якою б хаотичною і стихійною не була психічна енергія, особливо в такій божевільній кількості як тут, він керував... Він контролював...

Він зробив все, щоб мати таку змогу. Він мав дуже конкретні і практичні інструменти, ключовим з яких був – Менеджер, колись відомий під іншим, забороненим Морфеєм іменем, та значущим в психічному вимірі титулом, який той же Морфей звів нанівець, після довгої переможної битви. Для того, щоб Менеджер служив йому, і допомогав тримати Вимір снів, його суть, під повним контролем. Настільки, наскільки це можливо, з таким великим масивом енергії, і з такою кількістю душ.

Якби не Менеджер, та інші задіяні Морфеєм інструменти, мозок Морфея б вже давно розірвало на шматки... Його розум зазнав би такої нищівної і стрімкої фрагментації, що для всього однієї істоти – це еквівалентно ядерному вибуху для цілого міста.

Але Менеджер служив Морфею, і робив все, що той скаже. Бо не мав іншого виходу.

Морфей контролював Менеджера, а Менеджер Вимір снів... По правді, сам Морфей в першу чергу, контролював Вимір снів, і відповідно Менеджера, як його мешканця. А вже Менеджер, всередині виміру, полегшував Морфею роботу, беручи на себе все інше, в ручному порядку. Далеко не ідеальна техніка, але цілком робоча.

... Менеджер... Зловісний психічний дух... Істота, сила якої, сама по собі могла б звести з розуму навіть дуже вольову людину.

Морфей зійшов наверх. Не на найвищу вежу, але на таку, де замість даху була вільна простора площадка, оточена зубцями.

Тепер, чорне сонце дійсно здавалось надзвичайно близьким, а його жар був ще нестерпнішим.

На фоні неба височив він... Вільно левітуючи в просторі, могутній дух, схрестивши руки за спиною, вдумливо дивився в небо, всім своїм видом випромінюючи чистий театральний пафос, який не ніс жодного практичного сенсу, окрім як робив багатолітній багатостраждальний полон – трохи цікавіше.

В цьому вимірі, дух, для зручності, мав цілком гуманоїдну форму, пропорціями тіла нагадуючи просту людину, але дуже високу.

Він мав довгий чорний плащ, нижче колін, з високим воротом. Так як плащ, як і він сам, був з чистої психічної енергії, то на краях плащ тим же чорним кольором палав. А на спині його світився величезний червоний символ, у вигляді стрілки направленої вверх – це був "Тейваз", древня скандинавська руна, що означала військову справу, процес боротьби, подолання всього, що стає на твоєму шляху.

На ногах були високі чорні черевики, та вузькі чорні брюки з зображеннями чорних черепів на колінах, та таким же чорним черепом в якості пряжки на чорному ремені.

Під пальто була чорна сорочка, а навколо шиї зав'язана вузька червона краватка, з зображеними на ній чорними черепами.

Він мав чорну як смоль шкіру, що була наче у щільній їдкій сажі. Суцільно чорними були і його очні яблука. Але при цьому, зіниці, були дуже яскравими, червоними, завжди трохи сяючими.

Вуха були гострі, гостріше ніж у ельфів.

На лоб спадали чорні вороні локони об'ємного але не довгого волосся.

На лобі, як і на спині, красувався червоний сяючий тейваз...

Відчувши прихід господаря, дух розплився в широкій злобній усмішці, оголивши яскраво червоні гострі зуби, що світились ще сильніше за зіниці, але за ними все одно мрачно зяяла абсолютно чорна як безодня гортань, яка нагадувала прохід у якийсь темний-темний вимір.

В демонічних очах дивовижним чином поєднувались тривога та веселощі. Передчуття чогось жахливо... цікавого.

Демон заговорив, досить високим виразним голосом:

— Чи можливо слугувати одночасно і Богу, і Дияволу? — питання було яскраво вираженим знущанням.

— Я не слуга, і не раб — грубо відповів Морфей — І ідолів не обираю.

— Ти лише робиш те, що маєш. Так, я вже чув це — саркастично відмовив Менеджер, задравши голову, та схрестивши руки вже на грудях — Це дуже зручно, чи не так? Завжди вважати, що робиш те що маєш, навіть якщо не хочеш... Але ж ти хочеш, визнай це!

Морфей повільно оглянувся, подивившись на безкраї поля черепів, під замком. Після чого видав тихе — Ні.

Якщо Морфей дивився вниз з щирою похмурою меланхолією, то Менеджер, здавалось, глядів удаль, на лани смерті, з чистою відвертою насолодою — По такій логіці, і вони страждають, тому що мають... Так? — оскалився ще сильніше.

Морфей знову відповів не відразу... — Тому що я так обрав... Тому що так вирішив.

— Тому що ти прирік їх на одвічне страждання, так?

— Так...

— Ну ладно, яке одвічне? Не будемо драматизувати! — Менеджер різко розвернувся до нього всім тілом, розвівши руки в сторони — Напевно, поки ти не помреш. А я не думаю що це станеться так вже не скоро! Твоє "те що маю", за дивним збігом обставин, завжди так чи інакше пов'язане з смертю.

— Ха — щиро, але не гучно посміхнувся Морфей і сам повернувся до демона спиною — Спускайся, пора працювати! — наказав.

— Давно не працювали. Я якраз чому такий єхидний?

— Бо ти єбанутий на голову — раптом перебив Морфей, і почав спускатись назад у вежу, так що Менеджеру довелось повільно левітувати за ним, як прив’язаному.

— Був час подумати: вкотре, десь в десятий раз переосмислити своє тщетне буття. Потім звісно те який же ти мразотний сволочний виблядок, якого я всім серцем ненавиджу, і до блядства якого мені самому було далеко навіть тоді коли я натравлював одне на одного цілі народи, так що їх землі вмивались кров'ю тисяч невинних...

— Дякую, це взаємно — саркастично, але не без іронії вставив Морфей, поки вони обидва досить швидко спускались по кільцевим сходам.

— Ну і в решті-решт, був час на мистецтво, на самовираження. Поскладав театральні монологи!... Багато забракував, але є і добротні! Ось там зверху була розминочка. Ну, це я до того, що я тебе тепер ще довго буду зайобувати, у мене матеріалу багато. Ну й давно не бачились, скучив все-таки!

— Годі нукати.

— Чого?... Ах так! "“Ну” на початку речення, переважно свідчить про невпевненість людини в собі, та її моральну слабкість". Як я міг забути... Ну, благо, мені все одно, та й я чортів дух без низовинних людських зайобів про самооцінку!... До речі, про твою низьку самооцінку, особливо після того прикрого інциденту, яким ти славно завершив свою переможну компанію під Херсонесом, і відважно, сповнившись героїчної лицарської романтики, рушив блукати світом, забувши про моє існування! — дух ні на секунду не закінчував розмовляти з такою манерою, що абсолютно в кожному виданому ним звуці був чистий концентрований сарказм, і одночасно люта ненависть та глибокий відчай — Я якраз мав про неї цікаву розмову з твоїм добрим другом Міносом!

Лишень почувши це ім'я, Морфей різко пригвоздив ефімерне тіло Менеджера до найближчої кам'яної стіни, причому так вдавив, що та стрімко тріснула.

— Я змушу тебе страждати! — з грізним пекучим гнівном промовив Морфей, нелюдським демонічним голосом, так що червоні очі в шоломі запалали.

— Куди вже більше? — засміявся дух.

— Ти знаєш, що зможу!

— Знаю! — вперше прозвучав не сарказм, а чистий гнів, і такий, що голос Менеджера теж прозвучав якось астрально — Десятки років чистого страждання! Ненависть, що була моєю силою, тепер замкнена в мені самому! І я буду вивергати її на тебе, в тій мірі якій захочу!

— Лише стільки, скільки я дозволю! — ще більше вдавлюючи в стіну, ще більш грізно, навіть не сказав, а проричав Морфей, голосом нагадуючи розгніваного мінотавра.

— АААА! — раптом божевільно закричав від болю дух, коли його тіло почало вдавлюватись не просто в стіну, а в якийсь яскраво-червоний енергетичний прошарок за нею, і в якому з виду, так і вирувала якась шалена хаотична сила. В цей момент, напряму торкаючись потоків чистої оголеної енергії, Менеджер відчував біль, еквівалентний тисячам маленьких лез, які щомиті пролітають через твою плоть — ГОДІ! — його крик прозвучав ще страшніше.

Морфею цього вистачило, і він відпустив духа. Той відринув від стіни, а червона енергія з кінцями зникла...

— Ах!... БОЖЕ!!! — досі фізично і морально страждав дух, тримаючись за стіну навпроти.

— Що, увірував?

— Я НЕНАВИДЖУ ТЕБЕ!

— Дякую, це взаємно... Пішли далі. Ніч закінчується...

— Ммммхххх... Тааак... — досі відходив дух, який і не помітив, як з стану польоту опустився на ноги... Так він і пішов далі, пішки — У нас з тобою дуже токсичні стосунки.

— І де ти таких слів набрався?

— Багато читав про минуле... Але так, — тут таки, Менеджер за секунду змінився в обличчі та інтонації, ставши таким же саркастичним яким був, так немов нічого і не сталось — під Херсонесом нічого не сталось. І ніяких людей чиє ім'я починається на "М" не було. Чи не так? Так!... І все-таки, поки був час, ми з "Райдером" багато говорили за тебе. Прийшли до багатьох цікавих висновків!

— Як добре, що вони мене не хвилюють — Морфей закінчив спускатись сходами, і відкривши двері, рушив довгим мрачним коридором, де крізь маленькі вікна у вигляді хрестів, пробивалось спекотне червонувате світло.

— Наприклад, ми думаємо, що саме низька самооцінка є причиною всіх твоїх сумнівних моральних виборів в житті. З одного боку ти прагнеш абсолютного ідеалістичного героїзму, бо вважаєш себе морально неякісним, і вважаєш, що геройство може це виправити чи хоча б виправдати... З іншого боку, ти не віриш, що тобі вистачить сили, робити добро, не прибігаючи при цьому до зла... Ось таке от кумедне порочне коло. Я вгадав? — самовдоволено, саркастично запитав Менеджер.

Морфей різко зупинився, спокійно сказав, — Саме так — і розкрив перед собою широкі чорні двері.

Двері вели до найбільшої вежі замку. Вона була найширша, і найвища. Вона вся була пуста всередині. Вона уходила глибоко під землю, на десяток кілометрів... В вежі було надзвичайно просторо. Широкі круглі сходи, огибали її, при цьому не маючи жодних перил і перегородок, що захищали б від падіння у безмежну безодню.

Усюди було видно червоні промені, від вікон та тріщин в стінах. По всьому простору вежі літали чорні примари, з поплившими стражденними гримасами, які застигли тоді, коли кожна з них вперше відчула всю біль вічного мовчазного забуття, в цьому місці... Це були мертві душі.

Вежа була охоплена безперестанним воєм.

Увійшовши, Морфей з Менеджером якийсь час дивились на вир із душ.

— Як вони? — з жалем спитав лицар.

— Як завжди, страждають — з байдужістю відповів дух.

— Так...

Ще трохи постоявши, Морфей покрокував вниз. Але йшов він не довго, вже скоро зупинившись біля двері, на якій кров'ю було зображено римське число "ІІ".

— Давно ми не працювали! — по бойовому вигукнув лицар — Пора знову заводити механізм!... Колесо мук!... — довша пауза — Нехай мертві знову послужать добрій справі! Нехай мертві захистять і дадуть сил!... Вони вмирали не задарма! Їх душі стануть паливом машини війни, що збудує новий кращий світ! — він торкнувся дверей, лиш трохи привідкривши їх, що супроводилось різким неприємним скрипом — Мені буде потрібно багато сили. Запусти вир. Потім приклич Шаїту... А я поки прикличу Райдера.

— Як скажеш — посміхаючись відповів дух — Вони теж скучили... І душі скучили... Всі скучили за стражданнями... Навіть ти!

Морфей відкрив двері повністю... За ними була темрява, настільки щільна, що нагадувала твердий об'єкт... І все ж Морфей увійшов в неї, та розчинився в суцільному мороку.

В цей час Менеджер знову підлетівши, завис прямо над прірвою, в центрі вежі. Різко взмахнувши обома руками і стиснувши кулаки, він пустив по всій вежі червоні енергетичні імпульси, що силовими хвилями попливли вверх та вниз, на мить підсвічуючи кожну з тисяч душ, змушуючи їх видати короткий болісний писк. В вежі почало темнішати через концентрацію душ. Вой привидів посилився, переходячи в ще більш щільний давлячий на мозок гул. Гул, як від рою комах, але гул від виру замучених розумів, кожен з яких, окрім простого звуку, випромінював собою потоки психічної енергії. Потоки слабкі, але потоків були тисячі.

— ХА-ХА-ХА! — театрально розсміявся Менеджер, оскаливши зуби, що сяяли — СЛУГУВАТИ БЛАГУ МОЖУТЬ НАВІТЬ МЕРТВІ!

Його очі налились червоним сяйвом, навіть чорні яблука. На вугільній шкірі, раптом виступили вени, що сяяли так само.

Дух розвів руками, і навколо нього виросла величезна енергетична пентаграма, що немов мембрана, горизонтально розділила вежу.

Це було величезне коло та восьмикутна зірка, в центрі якої красувався тейваз, а в гранях зірки і між ними: інші, більш та менш відомі, більш та менш древні символи, що відігравали кожен свою ключову роль в консолідації і структуризації правильного, математично точного, складного, потужного психічного закляття.

З активацією зірки духи завили ще сильніше, інколи переходячи в крик. Вмить, темрява побіля Менеджера розсіялась, так як духи відчайдушно намагались улетіти подалі від кола. Це було марно, так само марно як противитись смерті.

Тоді Менеджер закричав:

— ТИСЯЧІ МЕРТВИХ ДУШ, СОТЕНЬ ЗГУБНИХ ВІЙН! Я ПРИКЛИКАЮ ВАС ДО БОЮ, НА СВЯЩЕННУ ВІЙНУ, СЛУГУВАТИ ПОВЕЛИТЕЛЮ СНІВ!... НЕХАЙ ВАШЕ СТРАЖДАННЯ, ДАРУЄ МИР СВІТУ ЖИВИХ!... НЕХАЙ СМЕРТЬ –... НАРОДИТЬ ЖИТТЯ!

В цю мить, якийсь могутній силовий магнит, як чорна діра, потягнув душі до себе. Поки ще не всі, але вже величезну кількість зверху, і навіть знизу, притягуючи все більше, так як душами була повна вся вежа, на десяток кілометрів вниз. Їх були міріади. Але поки було достатньо і пари тисяч.

Пентаграма затягувала душі в своє кільце, поки Менеджер все більше сяял: його очі стали двома червоними маяками, а тейваз на його спині і лобі, відсвічували свої силуети на стінах.

В кільці пентаграми, душі почали літати по колу, перманентно пришвидшуючись, відчуваючи лютий біль в потоках чистого астралу, що торкався ефімерних тіл, як струм тіла реального. Кричучи, волаючи, молячись. Колесо мук запрацювало на повну, витискаючи з тисяч душ їх ненависть, що немов чиста кінетична енергія, заряджала ще сильнішими червоними хвилями, всю вежу... Весь замок... Весь вимір снів...

Червоне небо, зассяяло ще сильніше, і це можна було зрозуміти по тому, що все те чорне, що було під ним, стало різко світлішати...

Світло почало проникати навіть всередину схованих за товщиною кісток черепів.

Пломінь сонця виріс вдвічі, а око розширилось...

Замок і сам, замість темряви, починав випромінювати червоне світло...

Менеджер обережно покинув свою позицію, і загалом межі пентаграми, так щоб не торкатись кружляючих духів. Замість себе він залишив червоне енергетичне око, що постійно утримувало закляття в силі. Сам він дико посміхався дивлячись на це чисте концентроване страждання. Нездорова усмішка, нездоровий запал в очах: свідчили про те, що усвідомлення ще більшого страждання інших, полегшувало його власний біль.

— Ви відчуваєте це так само сильно як я?... Цю ненависть, що сповнює вас?... З якою насолодою можна порівняти цю чисту несамовиту лють? Цю ненависть до всього живого, мертвого, і того, що ще навіть не народилось на цей чорний повний болю світ?... Страждали за життя, щоб тепер вічно страждати після смерті!... І це не Пекло! Це мій Рай!... Страждайте! Я не маю жодного бажання вас звільняти! А він... для нього ви лише паливо!

Менеджер закінчив, і тоді спустився на сходи, що були навпроти дверей куди увійшов Морфей. Там були ще одні двері, але на них вже кров'ю зображувались контури дивної квітки, всередині якої виднілось кругле ядро, а навколо нього декілька крапок.

Заради жарту дух постукав, і не почувши відповіді, відчинивши увійшов…

Суцільна темрява дивовижним чином очистила розум... Навіть не бачивши жодного міліметра світла, він міг ступати цілком впевнено, бо точно знав куди йде, і навіщо. Знав, що не оступиться... Але так же легко думати він не міг. Думати без обережності... без страху...

Навіть в вимірі, контрольованим ним, він був цілком вразливий. Навіть проти духу якого контролював, мав слабкості...

Червоні очі Морфея, єдине що тут світилось. Але він сам не бачив світла. Тут, ще більше ніж в усьому цьому метафоричному вимірі, він був лише тінню, лише думкою, абстрактним потоком ментальності...

Десь здалеку почулось протяжне смачне позіхання, явно після довгого глибокого сну.

Морфей озирнувся, що втім, було більш рефлекторним, і не мало практичного сенсу. Будь-яка відстань була ілюзією. Будь-який звук оманою. Всі органи чуття працювали лише номінально. А все що могло б збрехати – брехало.

І навіть крокування вежами та коридорами було лише примхою творця замку, заради певної сумнівної практичності.

— Райдер! — грізно промовив він.

— Почекай, я сплю... — прозвучало луною.

— Пора працювати!

— Не хочу...

— Маєш!

Різко, прямо в голові, — Невже?!... — той самий голос, що звучав луною... дуже низький підлий голос. Це була лише гра на публіку, якою був Морфей, та він сам... Духи були чистими емоціями, без фізичних відчуттів. Вони не відчували більшість того, що відчуває жива істота... Але вони все одно були здатні відчувати самі емоції — Я тобі такий потрібний? А твоєї власної хитрості тобі вже не вистачає? — єхидно.

— Не вийожуйся. Будеш підказувати, будеш допомогати... Будеш робити те, що завжди робив, будувати інтриги.

— Одна голова добре, а дві краще, так? — тонкий єхидний сміх.

— Ти не голова, ти йобаний демон на моєму плечі. Генератор зловіщих ідей. Благо, в тобі достатньо і розуму, а не тільки гною.

— Маю для тебе загадку! — раптом весело вигукнув Райдер — З підвохом!... — єхидний сміх.

— Чому сьогодні всі так хочуть мене позадрачувати?... — посміхнувся Морфей — Кажи!

— Кров'ю обливається... У вогні горить... В воді захлинається... Але навіть не тремтить!... — останнє дух промовив особливо драматично.

Навіть не тримаючи паузи, Морфей промовив, не зацікавлений відповідати правильно — Людина з сталевою волею.

Тепер вже не в голові, тепер вже прямо на вухо, трохи просвистіли, прошипіли, і в решті-решт тихо промовили... Промовила витягнута кістяна щелепа, з великими гострими зубами, і з м'ясним лобом, без жодної шкіри, але все одно з двома великими очами без повік... Двома жовтими божевільними очима.

— Мрець!... — тихо промовив Райдер, і піна з його щелепи полилась на плече Морфея, змусивши того з суворим поглядом озернутись на жахливу пику…

А під білим ранковим сяйвом, що проникало в залу через велике скляне вікно у вигляді хреста, сиділа на троні княгиня... Сяйво з вікна було єдиним джерелом світла в приміщенні. Княгиня ж сиділа не на простому троні. На троні з суцільного металу, вигини якого, що зображували пелюстки суворого металевого лотосу, відбивали сонячні промені, покриваючи їх і без того скромною кількістю, ще принаймні пару найближчих до трона метри кам'яної підлоги...

Цього світла ледь вистачало, щоб було видно її, її трон, і підступи до нього.

Вона була бліда як кварц. Закриті очі ховались за примарними попільними локонами. За ними ж виднілась рівна чорна крапка на лобі.

На мертвецькі блідому оголеному тілі, яке покривали великі шрами, маленькі груди якого, навіть поверх сосків, покривали великі шрами, було до біса тонке сіре плаття, до самих п'ят, що тут і там розвивалось, на не існуючому холодному повітрі... Як і волосся...

На голові ж була чи то срібна, чи то сталева, висока корона, з гострющими як ікла зубцями, і восьмикутною зеленою зіркою по центру.

Не дивлячись на пошарпаний власний вигляд, вона з усім можливим благородством сиділа на троні, занурена в свої думки.

До вельможної пані повільно підійшов Менеджер... На що вона, не відкриваючи очі, підняла до нього худу кістляву долонь.

— Цілуй руку — одночасно спокійно і ствердно промовив хриплий дівочий голос.

Менеджер ігриво повинувався, і схиливши корпус, обережно взяв, та поцілував бліду ручку.

Він піднявся, але вона тим часом витягнула до нього з-під плаття таку ж худу, замурзану босу ніжку.

— Цілуй ногу.

Менеджер єхидно оскалив зуби — Ти знаєш, я можу і пальці повідкусувати.

Шаїта відразу опустила ногу, і тоді піднялась, обома твердо ставши на холодне каміння.

— Знаєш, — заговорила вона — я й так з поганим настроєм сиджу. Ще й ти приходиш. А ти завжди грубиш...

— Що ж сталось?

— Уявляєш, — повільно провела вона очима по цілковито темній залі, де нічого не бачив ані він, ані вона — намагалась провести ритуал посвяти в лицарі!... Запросила гостей, бояр, старійшин, послів, запросила вітязів для нагородження. Було б все як в західній Європі, з урочистоястями і почестями!... І уявляєш що?

— Мх... Що?

Шаїта повільно підняла руки, і театралізовано поплескала в долоні.

Яскраве біле світло озарило всю залу. Біле, але не сонячне. Неприємне холодне світло, від якого віяло смертю, і в променях якого все здавалося ще більш примарним.

Вся зала була усіяна кривавими трупами, переважно порваними на шмаття. Кров просякнула комбези, сорочки, плаття. Шовк, кашимір і хутро. Людське волосся.

Застиглі в наляканому шаленстві очі людей також залила кров. Кров капала з столів, з гардин, та прямо зі стелі.

Над широкими багряними ранами, з яких деінде випирали жовті кістки, роїлись жадібно мухи.

— Уявляєш... — тихо просопіла дівчина — Я випадково їх всіх вбила... Навіть майбутніх лицарів... Той меч був такий наполегливий. Дуже просив, щоб я почала ним різати... А ти мене знаєш, я не вмію відмовляти — з сумом промовила вона — Особливо коли говорить залізо. Своїм тоненьким сталевим голосом.

Примружившись, Менеджер повільно повертаючи голову оглянув залу, з стриманою єхидною усмішкою.

— У мене непереборне відчуття дежавю — тихо промовив він.

— І так кожен раз — вона втомлено бахнулась всім тілом на трон.

— Що ж, ти позбавила їх страждань... Ти рівно на... Ее — він швидко пробігся очима по кімнаті — 88 душ ближче до прощення... Але є один нюанс. Зараз ти підеш, і найімовірніше, по волі господаря, знову вб'єш ще більше. Ну, ти його знаєш... Коротше, тобі ще далеко від повного прощення. Скоріш за все ти тут навічно, я би сказав.

— Поки він не помре — вона підняла тіло.

— Поки він не помре.

— Я знову йому потрібна?

— Він не казав навіщо... — Менеджер усміхнувся — але думаю привід є. Сидячі біля підкорки мозку, в потоках підсвідомості, здається я чув щось про... Колони Бога.

Шаїта раптом підняла очі, одне з яких різко сіпнулось, і вона завмерла з привідкритим ротом... В повітрі повисла мертвецьки тиха загадкова тривожність. Було чутно лиш мух.

— Колони Бога, так? — ледве чутно проговорили тонкі сіруваті губи, після чого, з них же, пошепки вилетіло: "Поки він не помре", яке вітер тихою луною розніс по залу.

Менеджер лише знову з усмішкою озирнувся — То мені передати, що ти спочатку приймеш душ? Бо від тебе тхне як від вигрібної ями.

— Думаєш ми спустимось туди?... В підземелля?... У темряву.

Він широко посміхнувся, і почав повільно йти до виходу з зали.

— Ми з тобою все життя живемо в темряві... До того ж, це не перше наше підземелля.

— Таке підземелля перше — дуже тихо промовила вона — Навіть він їх боїться... А уявляєш як це мені, бачити його очима?

Менеджер зупинився прямо перед дверима, оглянувши їх та стіну, з якої теж стікала кров.

— Так чи інакше... Бос сказав, ми виконуємо. Має бути весело.

Він відчинив двері, що вели в суцільний непомірний як космос морок. І перш ніж розчинитись в ньому, встиг гучно щолкнути пальцями.

Двері залишились відчиненими. Дівчина різко глянула на них, і тоді ж, рівна чорна цятка на її лобі раптом відкрилась як третє, маленьке око, з чисто чорною зіницею. Саме третє око, бачило в темряві за дверми дещо куди більше, ніж просто чорноту. Бачило куди більше... Бачило жахаючу до мозку кісток суть, майстерно приховану за до банального страшною формою...

Раптом, сама зала поворухнулась... Здригнулася... Захиталась і неприємно іржаво заскрипіла...

Зала почала складатись, буквально як гармошка. Все більше і більше стягуючись, звужуючись так, що трон з Шаїтою ставав все ближче і ближче до дверей і темряви.

Предмети і трупи дивним чином зникали з простору, що втім нема кому було помітити. Погляд Шаїти, що все більше і більше наповнювався жахом, був прикутий лише до дверей і темряви за нею... Усі три її зіниці розширились. Двері наближались все швидше і швидше... І в якийсь момент, вона з троном просто влетіла в них, та її ефімерне тіло теж розчинилось в темряві. Все навколо зникло так же химерно як з'являлось і існувало. Почувся жахливий крик. Але не крик Шаїти. Крик мільйонів страждаючих душ...

Різкий біль в голові. Нудота. Тремор... Проморожуючий до самих кісток холод.

Звичайний ранок, після такої ночі. Вихід з Виміру снів завжди був болісним. Сама можливість ним користуватись взимала якусь ціну завжди, завжди коли тільки могла нанести будь-яку фізичну та психологічну шкоду. Він терпів. Це лише сталило його дух і тіло. Виточувало імунітет до страждань, які, за його святою впевненістю, неможливо було повністю прибрати з свого життя. А що було можливо та продуктивно, так це навчити себе гідно сприймати та реагувати.

Можливо було і по можливості зменшити кількість страждань. Однак, він також свято вірив, що коли йому самому надто легко, це означає, що він робить банально недостатньо. А ось гідно реагувати на кожен акт самоїдства, він так і не навчився.

— Ммм... — болісно простогнав Морфей, та стиснув голову, зробивши нею полуоберт, на тонкій м'ятій подушці.

Все ліжко просякло потом, як і його біла сорочка та коричневі штані.

Відчуваючи сильну спрагу захотів випити води, але виявив, що заготовлений заздалегідь кухоль було скинуто на підлогу, ймовірно глибокої ночі, в конвульсіях зануреного в психічний транс тіла. Вода вже випарувалася...

— Блять... — промовив сухим ротом, мружачі очі, під якими були великі темні синці.

Ще один недолік входу в вимір: сам сон, цієї ночі, йому також жертвується. Мозок працює активно, психічна енергія уходить, тіло лише ще більше втомлюється.

Втім, Морфей вже потроху починав відчувати приток в тіло інших сил – психічної енергії, яку тепер генерувала ненависть тисяч душ в його голові... Ця енергія потроху заміщала звичайні природні сили організму, готуючись зробити тіло надмірно сильним, залізним, дуже швидким, і навіть більше того...

Одначе, поки що, сил вистачало лише підняти тулуб і відкрити штори... Білі промені, холодного блідого ранку, покрили заспане обличчя і пів кімнатки. Малої дешевої кімнатки, де майже нічого цікавого не було. Де найцікавіше і найдорожче, це принесені ним же чорні лати на лавці. Сонце освітило червону Сварґу на броні... Сонце злегка відблиснуло від чорного металевого корпусу "Вовкодава", що лежав на тумбі, і одноосібно коштував більше, ніж все це приміщення.

Це був справжнісінький важкий пістолет, справжнє технологічне зброярське чудо, яке Морфею пощастило дістати ще в Херсонесі, за час війни. При чому, не просто якийсь револьвер, який хоч і був рідкістю, але маючи багато грошей, його було легко дістати в будь-якому великому місті. Ні, це був куди потужніший звір. Масивний, чорний, дванадцяти-зарядний... Таким і удариш – вб'єш. Такий і просто в руці тримати – неабияка сила потрібна. Вже не кажучи про віддачу.

При вдалому пострілі, він пробивав навіть шкіру найміцніших рас: целестіалів, гігантів і циклопів. Що вже казати про голови хтонітів, хоч і для знищення рядових ворогів, його кулі були надто дорогим задоволенням.

Морфей став вглядатись у суворий холодний корпус вовкодаву... Все вдилявся і вдилявся, хоча там не було, ані відображення його, ані яких-небудь візерунків... Він вдивлявся в нього, аж поки раптом, не почув в голові легкій шепіт... Абсолютно нерозбірливий, страшний потусторонній шепіт.

Від Шаїти, йому вже потроху передавалась її божевільна маніакальна схильність чути зброю. А це означало, що ритуал пройшов успішно, і духи дійсно, вже скоро, нададуть йому нелюдських сил.

Вмиваючись в холодній воді, з малої дерев'яної діжки. Дивлячись на себе в її розводах… Він вже потроху почав чути голос. Навіть два голоси.

Один казав:

— Бреши!

Інший казав:

— Убий, або помри!

І тихі крики, що то зникали, то спалахували знову...

З другого поверху, де були спальні кімнати, у скромний але затишний дерев'яний шинок, він спускався вже повністю одягнений в лати та плащ, лише шолом тримаючи в руці. Тіло було вже досить бадьоре, розум достатньо ясний, і загалом, наслідки трансу відпускали, даючи його перші плоди. Це все при тому, що до цієї ночі, він майже не лягав спати вже декілька діб підряд.

Знову ж таки, шинок, як і весь готель, були скромними, малими, давно не реставрованими. Але навіть так залишались досить приємними на вид. Хазяйновитість і працьовитість шинкаря з помічницею, такі звичні для культури Живих земель, витискали з скромної власності і ресурсів той максмум комфорту який фізично могли.

І у хазяїна ще лишались сили та бажання на щиру привітність до гостя:

— Пане Морфею, добрий ранок! Ви так рано? Ще півні не співали.

— Куди їм до мене? — Морфей ніколи не був лицеміром, але зазвичай, навіть коли не мав ніяких бажання і сил бути приємним в розмові, у відповідь на чужу привітність, без особих зусиль відповідав такими ж емоціями, просто куди стриманішими, економлячи моральні сили для думок.

— Так. Судячи з випитої на ніч кількості меду, ви воїн хоч куди!... А враховуючи те як впевнено ви зараз стоїте на ногах!...

Морфей повільно спустився, і наблизився до барної стійки — Не в образу вашому меду, пане.

— Та навпаки, як хвальба його якості!

— І справді, мед був гідний — посміхнувся лицар — І ліжко гарне. Тільки подушка надто тонка.

— Просили б другу!

— І те вірно...

— То що... — господар скінчив витирати барний стіл від пилюки, і вийшовши з-за стійки, взявся за дерев'яні столи в залі — Далі дорогою до Благо?

— Так... Майже.

— Не хочете завітати в найближче поселення, там зараз ярмарок на честь Макши?

— Мокош?

— Ну та.

— Дякую за ідею. Там є телепат?

— Може і є... А може і ні — потиснув плечима — Не доводилось користуватись.

— А географ?

— Нууу... — сильно замислився господар — Якийсь знавець місцевості точно має бути, і не один. Без знання місцевості тут ніяк. Та й ярмарок же! В чумаків чи чангатаріїв спитайте, що вам треба!

— Чумаки і чангатарії це добре... Ті весь південь знають.

— І навіть більше!

— І навіть більше... — замислився вже Морфей.

— Може і я вам щось підкажу, а?

Уткнувшись очима в стіл Морфей хитро посміхнувся — Мені б знайти Колони Бога.

Після почутого рука господаря стала куди менш інтенсивно натирати стіл ганчіркою, хоч і досі механічно виконувала цю функцію. Мрачний погляд свердлив його поверхню, від якої блякло відсвічувало сонце. Холодне, блакитнувате. В таку рань воно ще не стільки освітлювало, скільки робило все блідим. А шкіра господаря і так поблідла ще більше, поки зір розгублено опустів... Про ті Колони мались тут, в кого дуже погані спогади, а в кого просто знання, про ті спогади в інших... Колони ті були чимось на кшталт страшного міфу, от тільки ще більше лякали людей тим, що дійсно існували, і досить близько.

Замислившись про страшне і дивне, господар взагалі не спішив відповідати хоч щось, зациклений на витиранні столу.

Від його реакції Морфей усміхнувся ще більше. Покинувши стойку хлопнув чоловіка по його міцному плечу, і по-доброму промовивши:

— Дякую за чудовий прихисток.

... повільно вийшов з будівлі, цокаючи сабатонами по підлозі.

На дворі було холодно, але і освіжаюче. Сонце потроху підіймалось.

— "І нащо ти це зробив?" — різко почувся низький голос в голові... Це був Райдер.

— Що?

— "Взяв зіпсував людині настрій зранку-пораньше! А може в нього хтоніти в Колонах батьків уморили? В людини тепер спогади страшні!... Ех, молодець! Моя школа!".

— Твоя школа це пиздіти всім направо і наліво... А я з людьми чесний. В мене спитали, я сказав... Негативні емоції швидкоплинні. А от цікавий досвід формує свідомість... Все, пішли.

— "Я ж не тримаю" — смішок.

Навіть здалека було чутно веселу музику та гучні народні співи, переважно у виконанні жінок. Село було оточене товстим міцним частоколом, як і кожне відносно велике, на теренах де велись бої, і в якого його не знищили за час їх проведення. Для такої критичної потреби як оборона, або під нуль вирубувались місцеві малі ліси, або деревина везлась аж з півночі і заходу. Благо, з цим допомогали чангатарії, і їх чанги, або як їх ще називали "Степові бики" – масивні довжелезні потяги, під п'ять метрів в ширину і висоту, під триста-чотириста метрів в довжину. Покриті піщаними або коричневими пластами сталі. Моцні, громістські як танки. Вони курсували прямо по землі, без жодних колій. Їх величезні залізні колеса мали змогу пройти де завгодно, та перемолоти кістки гіганта на ходу. Вони були основним логістичним інструментом півдня та сходу Живих земель, їздили певно, що швидше будь-якої древньої махіни в Європі. І вони точно були найдивовижнішим і найяскравішим технологічним надбанням Живих земель, якому, як технології ще епохи до-техно-війн, вдалось зберегтись майже неушкодженими. А це сотні років тотального регресу всіх механізмів привезених на континент переселенцями!

Чанги возили майже все що можна було продати величезними партіями, хоч в одне місто, хоч потроху в купу сіл. Управлялись переважно спадковими сім'ями, яким то належало, але які водночас робили на різних магнатів, здатних застрахувати і покрити величезні витрати такого бізнесу, і таких машин.

Чанги були легендами степу. Кожен з своєю назвою, історією і символом. Збереглось то їх всього, наразі, не більше п'ятнадцяти певно. Тим паче, що кожен, працюючи або на вугіллі, газу, або на дизелі, жер так титанічно багато того палива, що працювати без додаткової підтримки магів, які ті матерії могли генерувати, вони майже не могли.

Один з таких чангів, хоч і далеко не найбільший з існуючих, якраз стояв біля села, щільно охороняємий силами наймитів. Підрозділом козаків в чорних жупанах з жовтою символікою якогось полу-вовку полу-лева, з шаблями та інколи гвинтівками на перевіс. Хлопці курили люльки з самокрутками, та пили принесений з ярмарку квас. Двоє грали в карти, на широкому виступі потягу. А поряд, бригада з сорока робітників, хто обслуговував машину, а хто витягав з неї здорові мішки з сіллю і чимось ще, та клав на телеги, що вже тягли їх в село.

Гнідий кінь з двома малими але повними грузу чувалами по боках, повільно йшов вздовж чангу. В порівняні з гігантською махіною, навіть цей здоровий моцний жеребець здавався мишою. Як і його чорний вершник.

Морфей зняв рукавичку, та провів голою рукою по броньованій поверхні чанга... Тоді він зміг роздивитись на пальцях щільний шар піску. Цей потяг явно мчав через Дике поле, під час бурі. Йому це, втім, точно було не страшно. Як і всій сотні чи більше персоналу та конвоїрів, що могли сховатись всередині.

Трохи далі, на поверхні вагону, виднівся великий красивий випуклий текст: "Святополк", поряд з яким – добряче оформлене з тієї ж сталі, велике хвилясте сонце, з масивним ядром, язиками полум'я, та невеликим пропуском між ними.

Робочі були в піщаних сорочках та замурзаних синіх комбезах, з такими ж синіми кепариками. Але в одного з них, замість кепки була така ж синя фуражка.

Він якраз відійшов від роботи, і спершись на корпус чанга запалив люльку. Чоловік років ближче до сорока, мав дуже втомлений вигляд, темні вуса літерою "П", і кола під очима не гірше Морфеєвих.

— День добрий, бригадире! — весело вигукнув Морфей, знявши свій шолом, та зупинивши коня поряд з ним, так щоб не заважати іншим роботягам тягати мішки.

На нього відразу ж, не приховуючи сильної підозри, глянуло з десяток найближчих козаків. З не меншою підозрою глянув і бригадир.

— День добрий... лицар... — стримано відповів той своїм високим прокуреним голосом, останнє вимовивши з явним сумнівом — Щось треба?

Голоси робочих, при всій їх бурності, не заважали чути одне одного

— Цікаво куди далі шлях тримаєте. Я сам мандрую, може взнав б від вас щось корисне про місцевість, якщо на то ваша ласка.

Бригадир опустив вдаль втомлений погляд, який до цього незмінно тримав на Морфеї:

— Куди шлях тримаємо – то тайна фірми. Охорону бачиш?

— Так, славні козаки! — Морфей не вбовляв свого щирого оптимізму

— Ну так і вона тут не просто так. Є чого хвилюватись за свій вантаж, старцям чангатаріям, посеред безкрайнього степу...

— Розумію... — розуміючи промовив лицар, та оглянув небокрай — Харцизи, рейдери...

— І інша наволоч паскудна... — сильно затягнувся

— А все ж, так розумію, з сходу до моря. І поки в Перлині чи Атешу не розвантажитесь, назад не рушите — у відповідь, бригадир лише мовчки видихнув клуби диму — Не знаєте, чи є зара який чанг, що має на північ їхати звідти?

— Не знаємо — промовив той.

— Змарагдовий... фух... змій — раптом зупинившись, промовив роботяга з важким мішком, що він його відразу поставив на землю. То був дядько років п'ятидесяти, з довжелезними закрученими сивими вусами. Як для свого мішка він був на диво щуплий.

— Змій кажеш?

— Змій... Він з Змарагдової долини вугілля та збіжжя віз. Але завантажений як завше не сильно. Довго на півдні не пробуде, далеко не доїде. В Атеш наче не контрактувався... Ее, в Перлині теж — договорив, почухавши підборіддя. Атеш з Перлином були найбільшими приморськими містами, і одними з найбільших в Живих землях.

— Добре, дякую дядьку! — відповів Морфей, і старичок продовжив свій важкий труд. А лицар знову заговорив до головного — Капітан не на місці?

— Багато знати хочеш — він навіть посміхнувся — Командир на ярмарку. Старий третю ніч без сну. Хоч розважиться, бабу яку зніме.

— Це правильно... Добре, спитати про місцевість я хотів.

— Ну питай, може щось підкажу.

— Ви тіки не дивуйтесь. Питання моє про колони чорні буде.

Благо бригадир і не був з лякливих чи вразливих. Він багато в житті бачив, а більшість емоцій по звичці приховував в собі.

— Мало що про Колони знаю. Цією темою не цікавлюсь.

— Не їздите біля них?

— Об'їжджаємо десятою дорогою... Хочете щось про Колони взнати, спитайте у місцевих. Або у Отамана Кришталя — Морфей з нерозумінням глянув на нього — Є тут такий вояка. Сидить в селі, збирає добровольців, щоб піти досліджувати Колони, скарби шукати... Та тільки скільки їздимо тут, все сидить і сидить... Не багато охочих здохнути в клятій безодні, за іржаві шматки металу і дротів — Морфей вдумливо потер підборіддя — В шинку якось божився, що сам Перлин, надішле йому роту раті в підкріплення. Назвав це все гордо – «Експедиція»... Та схоже з Перлином не склалось. І зброї особо нема в авантюриста. Тільки запал. Та того як відомо мало.

— Не знаю, не знаю... — весело відповів лицар — Ми з побратимами, на чистому запалі, битву під Жмеркан'ю виграли. Відкинули хтонітів на добрий десяток кілометрів.

— А ми так роту стрільців втратили — сухо промовив бригадир, склав люльку в сумку, моцно харкнув на землю, та не прощаючись пішов далі працювати.

Морфей усміхнено проводив його поглядом. І змирившись, повів коня далі, до головних воріт села...

Над воротами, на величезній дерев'яній дошці, красивими старовинними кириличними літерами вицвівшого червоного кольору, було написано: "Ярополе".

Про це село Морфей знав не так багато, зокрема тому, що в його околицях, воювати не доводилось. Втім, він точно знав, що до падіння хтонітів, воно дуже довгий час перебувало під їх окупацією.

Вже навіть біля входу товклось багато людей, весело грав бандурист, і йому вкрай активно танцював молодий хлопак, щоб позабавити дівчат.

На вході Морфей встав з коня, і повів його за собою на пряжці, бо була там застава з раттю: десяток моцних молодих мужів в обладунках, частково з металу, частково з шкіри і кольчуги. В загострених сталевих шоломах, з забралом на очах. Все це в сірих кольорах, з чорними окантовками і з червоними деталями чисто для краси. В якості символу у них на грудях була просто червона літера "Я" оповита хвилястими червоними язиками полум'я.

Хтось проходив взагалі без досмотру, але Морфею перед грудьми відразу виставили руку, та без слів почали його оглядати. Його обладунок віддалено нагадував хтонітську броню, але був надто чорний і до того ж мав плащ, класичного для культури Живих земель червоного кольору. В той час як в хтонітів кольори були темно-темно сині, фіолетові і пурпурові.

Морфей вже стояв без шолому, щоб ті бачили, що він людина, і ніякої зміїної чи ящерської луски не має. Як і не має ворожих татуювань на лиці.

— Звідки? — спитав той же що спинив.

— Херсонес! — гучно, щоб почули, попри галас народу.

— Папери маєш?

Морфей пішов до коня, щоб покопатись в мішках.

— "Ти диви який чорт!" — раптом голос Райдера в голові — "Нас! Князя! Аристократа!... Не визнав!".

— "Я б йому голову за це знесла" — тихіше промовила Шаїта.

Благо, хоч Менеджер мовчав. Був надто зайнятий концентрацією сил на постійному утримувані душ в своєму колі.

— "Ротяки позакривали. Буде треба – покличу" — в себе ж в голові відповів Морфей.

Він дістав з сумки свернуту в сувій паперову грамоту з червоною печаткою. Офіційний документ громади Херсонесу, що навіть не просто підтверджував особистість, а додатково зазначав на особливому статусі, поважного громадянина, нагородженого титулом "Лицаря", за Заслуги перед громадою, та довгий час приналежність до "Тимчасової Державної Адміністрації Херсонесу", на посту головного секретаря та спікера "Віче" одночасно.

Солдат уважно оглянув грамоту:

— Ви з офіційним візитом?

— Як бачиш... я вже не представляю Херсонес політично — Солдат невпевнено віддав папір — Де я можу знайти Старійшину села?

— Зазвичай в залі Віче... Але сьогодні певно, лише на ярмарку.

— А ярмарок у вас великий?

— Хах, чи великий у нас ярмарок, пане? В нас ярмарок як... Як поле усіяне квітами — замислився — Велике поле.

— І великі квіти — посміхнувся Морфей — Як він зараз виглядає?

— Старійшина?

— Ну, а хто?

— Ну, товстий він в нас...

— Оооо! — хором прозвучало від декількох його побратимів, що тоді ж засміялись, немов говорячи: "Все, братику, ти отримаєш своє!".

— Бороду має, недовгу, з сивиною... Капелюх червоний носе з хутром... І Кожух червоний, з хутром... гарний такий, довгий.

— Звичайно гарний — посміхнувся Морфей.

— Він у нас високий ще, метр дев'яносто точно... І черевики червоні має...

— А чого саме його обрали? — перервав лицар.

— Ну, він господарник гарний. В справах добре розбирається... Освіту добру має. Послом робив. Купцем робив і робе, де гроші взяти знає.

— Він воював?

— Ні, кажу ж, послом робив.

— Та в нас в Херсонесі і посли воювали.

— Ну воно може й так, але він не воював.

— Добре, братику. Я зрозумів тебе... Дякую! — перервавши розмову, лицар поплескав його по плечу, і не затримуючись пішов з конем далі в село...

Ярмарок був, що треба, та і селище теж нічого. Народу було навалом на кожній вулиці. Явно поприїздили і з інших сіл. А ще купці, чумаки, робітники чангу, різні наймити, козаки і січові стрільці з найближчих січей, різні бійці з найближчих орденів і братств.

Так на перший погляд і не скажеш, що тільки-но війна була... Та така довга. Така жорстока і кровопролитна.

Деякі поселення знищувались під чисту. Багато руїн і пепелищ можна знайти на просторах степу. Але інші жили далі, усю свою волю, усю свою внутрішню потугу духу свідомо і несвідомо вкладаючи у виживання, у творіння, у продовження циклу життя.

Окрім озброєних технологічно кращою зброєю, одягнених в кращі обладунки – хтонітів – селища активно потерпали від рейдів їх кочових васалів: зграй, а вірніше банд і кланів орків, демонів, гоблінів, та багатьох видів антропонітів, переважно: щуряків ( щуролюдів ), краґетів ( кабанолюдів ), снайпсів ( вовколюдів), та караїтів ( лисолюдів ). Тобто, ворожої злої сили було не просто багато. Від неї було просто не продихнути. Вона жадібно і невпинно тиснула з усіх сторін. Не було змоги очікувати від долі жодного жалю, жодного послаблення і шансу передохнути... Ти мав зламатись, померти морально, загинути тілом, але в жодному разі не здатись. Бо то була доля ще гірша за смерть: і фізично, і сенсовно.

Втім, не тільки всупереч, а і завдяки, проросла крізь терни і попіл – квітка життя. Бойовий войовничий степ завжди народжував сильних душею і тілом чоловіків та жінок. Вольових, гордих, чесних.

І вони не тільки боронили себе вогнем і мечем. Вони завжди родили нових воїнів і господарок, щоб ніколи не вмирав їх рід, і боровся далі до перемоги. Вони завжди добре слідкували за своїм домом і господарством, щоб було де тому роду рости і ставати сильніше.

І тому вони жили, тому не вмирали.

Тому вони перемогли...

І тому зараз, вулиці були повні як чоловіків, так і жінок. Людей, і не тільки.

Веселі селяни досить швидко відсунули біль на другий план, і раділи. Це було справжнє свято життя, в якому ще більш глибокого і світлого сенсу набував кожен традиційний червоний візерунок на білій сорочці. Квіти, вплетені в жіночі коси, та разом з ними, яскраві різнокольорові стрічки.

Жили в селі переважно люди. Але поміж них можна було також легко помітити ельфів, що вирізнялись своєю висотою та худорлявістю. Також, такі звичні для цього степу види антропонітів, як міщеряки ( мишолюди ), откерки ( зайцелюди ), та крагети ( свинолюди ). Дуже рідко, в товпі навіть можна було побачити голови якогось дуже вже зеленого підвиду органітів ( гуманоїди з рослинною структурою тіла).

Коли ж Морфей дійшов до самого центру ярмарку, великого ринку в формі кільця, повного в цей день різними розвагами і ще більшим вибором товарів, він побачив, по-перше: ще більше крагетів, що торгували переважно виробами з сталі, глини, дерева, і іншим ремісничим продуктом. А по-друге, як це заведено, побачив у прилавків безліч васів ( кішколюдей ), що торгували взагалі всім на світі, від коврів з одягом, до здоби, спецій, та прекрасного меду, наймовірніше перекупленого на пасіках бджілрів ( бджололюди, що прекрасно ладнають з звичайними бджолами ).

Походивши по ринку, з цікавістю роздивляючись товари, без жодного наміру щось купляти, Морфей так і не побачив нічого достатньо червоного і гладкого, щоб це міг бути голова села. Зате побачив на першому поверсі однієї високої домівки – шинок «Дохла ящірка», з відповідною емблемою, що явно несло в собі особливий шарм степового краю, і в той же час глузувало з хтонітів, основу політиків і офіцерів, та ядро війська яких складали переважно представники холоднокровної групи антропонітів, зокрема: аскали ( змієлюди ), хазаріти ( ящеролюди ), та кіпри ( варанолюди ).

Тут вже Морфей мав певні наміри. Особливо що, як йому здалось, він побачив в будівлі дуже знайому йому статуру, дуже знайомий яскраво-жовтий обладунок. Він навіть підозріло оглянувся, про всяк випадок...

Ну, але перш ніж завітати в шинок, все-таки зробив те, що так хотів, і підійшов до палатки з пафосною чорною вивіскою: «Експедиція у безодню»...

Морфей увійшов в просторий сірий намет. Всередині майже нічого цікавого. Декілька стійок з списами і шаблями. Пару шаф з луками і стрілами. Стіл на якому одиноко лежало три мушкети, маючи тим самим сказати: “зі зброєю і грошима в нас все чудово” – хоча це було явно не так. Поряд навіть не виднівся порох.

По центру був великий стіл з великою мапою долини, та кухлем з медом, який явно належав сидячому поряд господарю... Отаман Кришталь, відчувши гостя, підняв очі, і радісно підскочив:

— Новобранець!... Та ще й який! — стиснувши підняв кулак.

— "Наївний старий!" — посміхнувся в голові Райдер — "Пам'ятай, треба просто зрозуміти, чи можна отримати з нього якийсь зиск!".

— "Йому б і самому допомога не завадила..." — візуально оцінив Отамана Морфей.

Кришталю на вигляд було років шістдесят, якщо не більше. Він мав не дуже довгі, але шикарні закручені вуса. Мав великі брови. Великий ніс картоплею. Знатні мішки під очима, і взагалі доволі запливше старе лице, хоч і при цьому дуже радісне, дуже заряджене енергією, яка з нього явно так і перла, шо аж очі з орбіт лізли.

На голові – сіра хутряна отаманська шапка, з довгим, колись розкішним червоним пером. Явно не шита на замовлення, можливо навіть знайдена чи обміняна.

На тілі жовтий жупан з сірими елементами, та сірою емблемою шестерні і горизонтально лежачої під нею шаблею. Це явно був такий технократичний амаж на досить класичні козацькі емблеми, де поряд з шаблею знаходиться певна зірка, чи сонце. В свою чергу шестерні як геральдичний елемент, використовували якраз таки рідкісні техно-гільдії, техно-культи, досить технологічні цехи, і дуже рідко січі та ордени, що мали на своєму озброєнні щось більш технологічне за і без того дорогі гвинтівки, через що, гордо вважали себе саме "технологічними" мілітарними угрупуваннями, найбільш зберегшими дух і традиції визвольних військ, часів переселення і очісного походу на Живі землі. Бо того часу, великий "Пан", вів на міріади почвар заповнивших цю землю, багатотисячне військо, великою мірою озброєне кращою на той час вогнепальною зброєю і бронетехнікою. Вже тоді обмеженою, але ще далеко не настільки.

Втім, сам цей підрозділ, очевидно не міг претендувати на роль технологічного, навіть номінально, навіть з натяжкою. Вони явно мріяли здобути собі дорогу техно-зброю в бою, а точніше в Колонах Бога. Але як правильно зазначав бригадир, в цьому стані, для них це було повним самогубством.

Судячи з декількох добровольців, що були в наметі разом з Отаманом, хлопці навіть не мали єдиного однострою, лише однакові жовті пов'язки з своєю сірою емблемою на руці. Це не було самою красномовною деталлю, так як далеко не кожне братство, та навіть січ, могли собі дозволити, або бажали мати – однострій. І все-таки, поки що, все в цьому наметі і в цій експедиції, включно з Отаманом, було вже занадто бутафорським, щоб сприймати його всерйоз.

І навіть так, Морфей не дозволив собі зверхності і пихи. Тим паче, що був не з таких:

— Вітаю, Отамане!

Кришталь вийшов з-за столу і повільно пішов до лицаря, продовжуючи гнути свою лінію про добровольця — Який парубок! Який статний! А це Сонце на ваших грудях... — маючи на увазі велику червону сварґу — явно свідчить про ваші високі лицарські ідеали, та бравий воїнський шлях!... Саме такий як ви нам і потрібен! Саме такого і не вистачало!...

— Ви не женіть коней, батьку Отаман! — спокійно попередив Морфей — Мені стало цікаво, які умови походу, який план, які небезпеки?... Чи коштує ця авантюра свого ризику?

Зрозумівши, що хлопець людина більш прагматична ніж йому хотілось би, Отаман трохи збавив запал, але залишився дуже вертким і заводним — Була би гідна авантюра, хлопче! І був би в неї ризик! Це вже щастя для справжнього козака, що все життя на коні, в полі, в бою й в пригоді!... — взявши свій кухоль смачно надпив, так що аж на вусах лишилась пінка — Чи знаєш ти, що під тими чорними вежами лежить, хлопче? — він потужно створював інтригу інтонацією.

— Радше, що лежить в них, і в їх бездонних катакомбах — елегантно скорегував воїн, повільно підійшовши до столу.

— То ти знаєш, А? — аж голову задрав.

— Знаю те, що лежать там невимовні скарби... І під скарбами я маю на увазі технології. Склади древнього озброєння, старшого за нас з вами, разів так в сто... Принаймні всі ті гвинтівки, енергетичні мечі і обладунки, які не встигли винести і обладнати для себе хтоніти. Можливо навіть щось більше... Можливо навіть щось просто немислиме, що змії навіть не змогли завести, активувати... витащити на поверхню... І такі є чутки та легенди... В будь-якому випадку, воно все тотожно скарб, і як потужна зброя, і як товар для сотень банд, країн і орденів...

— Хлооопче! Хлопчее! — ще більше загорівся Отаман — Да там в одній вежі стільки металевого мотлоху, артефактів, ружбайок, що будь-яка Стрілецька Січ за них розрахуватись не зможе, але якщо зможе, захопить з їх помічю, ОДНА, весь степ і Дике поле заразом!

— Навіть хтоніти не захопили — нечутно промовив Морфей.

— ТА ТАМ!... ТА ТАМ СТІЛЬКИ ЗБРОЇ! Що отримай Благо ту зброю, воно наново об'єднає всю республіку Пана, від Карпат до краю Боліт! Як і не було ніякого розколу, ніякої війни!... Ох хлопче!... — взявся за голову Кришталь — І чи розумієш ти, що вежа така навіть не одна??... Що веж таких існує цілих сім, хлопче!...

Морфей усміхнувся... Повільно але ствердно встромив палець у мапу на столі, туди де була велика чорна цятка... — Вісім, батьку Отамане... Вісім.

Майже вся мапа не мала кольорів. Лише вісім товстих чорних цяток. І декілька назв. Зокрема, червоне "Ярополе", яке було досить близько до тих чорних веж.

— Вісім хлопче! Вісім проклятих веж, повних зброї, артефактів, еее!...

— Навіть деяких древніх книг!

— Знань, правильно!... Хлопче, можна стати самим багатим в Європі!... Можна... можна збудувати власну... — він завмер у власній шаленій мрійливості, в умоглядному спогляданні зірок. Він явно мріяв вимовити "Імперію", і все ж, зупинився на — королівство!...

— Це вельми надихає — спокійно промовив Морфей.

— Сідай! — Кришталь вказав на стілець за ним. Лицар послухався. Кришталь налив вже цілих два повних кухля, один з яких протягнув Морфею, після чого теж сів навпроти — Це найкраща пригода, яку тільки можна собі уявити!

— І як ви хочете ділити здобич? — надпив хлоп.

— Чесно!... Абсолютно чесно, абсолютно... еемнмм... раціонально, во!... Кожному по його заслугах і ролі в поході!...

— А чи розумієте ви, наскільки все-таки це небезпечно?... Що це небезпечніше ніж... Ніж йти з голими руками на дракона.

— Авжеж! Тому і не йду сам! Тому і збираю підрозділ молодих, ідейних!... Ех, таких як ото ми тоді були... Молоді, ідейні... — мрійливо подивився він в стелю, потираючи вуса.

— Ви проо...

— Про Січових стрільців «Сині примари»!... Чули про цих? — потираючи шию Морфей щиро замислився — Ми були малим, але бравим добровольчим корпусом, в складі коаліції!

— Антихтонітової?

— Якої ж ще?... Кожен воював як міг. А ми так воювали!... З вогнем в серці!... Як останній бляха раз! Вибачаюсь!

— "Ось це гарний момент!" — нарешті відізвався з підсвідомості Райдер, що досі змиренно слухав — "Отаман безтолковий, але з нашим хистом, толку з них можна витиснути по максимуму. Дізнайся, скільки їх! Хоч двадцять є? Ні, хоча б вже десять! Вже щось...".

— Добре, тоді скільки зараз добровольців маєте? — трохи надпив.

— Ще недостатньо — підугас Отаман, втупивши погляд в стіл. Він явно не тримав професійну таємницю, а соромився. Якби мав чим пишатись, гарантовано б випалив і ще перебільшив трохи.

— "Був би я песимістом, не дав би цій кислій старечій міні і десяти... Втім, він і сам має завищені очікування від власної рекрутингової компанії, якщо це можна так назвати. Мабуть він мріяв, що запросто збере не менше роти таких же запальних божевільних як він".

Морфей усміхнувся, прикро розуміючи, що Райдер абсолютно правий — Ви маєте двадцять бійців?

— ПФ!... Чи маю двадцять?!... Я вже зібрав п'ятдесят солдат! Кращі з кращих!

Морфей трохи здивовано підняв бров. Хоч він і розумів, що для проведення подібної експедиції, всього однієї вежі, хоча б якоїсь її частини... При застосуванні лише стандартної піхоти, без підтримки целестіала... Але точно ніяк без стандартного комплекту магів і психонавтів, для зв'язку, розчищення завалів, освітлення місцевості, медицини... Коротше кажучи, це експедиція високого класу, і необхідне їй професійне загальновійськове формування, чисельністю, для початку хоча б в батальйон. Батальйон, який на вході в вежу має які-неякі резерви, ар'єргард, і сильну матеріальну базу... Тобто, дурість Отамана була просто безмежною. Безмежно суїцидальною і непрофесійною.

Наївність тих п'ятидесяти хлопців, вочевидь, були не меншими. Але як щодо самого Морфея?...

— П'ятдесят, так?... Якщо відкинути нюанси, це непогане формування. Аби було озброєне...

— Озброєне! А як?

— Вони зараз в селі? Є якась казарма?

— Е, ні, точніше не всі... В місті зараз... Ех, ну дай Бог якщо п'ятнадцять моїх хлопців є — так, запал його був вже не тим.

— Де ж всі інші чекають? — здивувався воїн.

— На папері! — трохи незадоволено вигукнув один з добровольців, що був в іншому кінці намету.

— АНУ ЦИЦ! — гаркнув Отаман — Всі хто на папері, то є наші лицарі і в жизні! Вони мені слово лицарське давали, клятву воїна Експедиції промовляли!

Споглядаючи Морфей допивав мед.

— "Ну, як я і казав. Тухляк!... Але шось та й можна з них взяти. П'ятнадцять, десять? Ну, це вже ще й який живий щит в наших вмілих руках. Насправді, якщо ти ще й їх трохи позахищаєш, вони можуть дійти з тобою поглибше, туди де вже від них більше користі буде... Де може пастку яку активують замість тебе. Де зловлять на себе чужий постріл, чи кігті. Та і взагалі, хто зна яка там загроза ще буде? Якщо вже рішив себе вбивати, то краще з них почни, далі пройдеш. Вони тіки раді будуть. Уявляєш їх дурні пики, їх щенячу радість в очах, коли вони на власні очі побачать низ тих катакомб? Відчують хоч трохи щастя перед смертю... Хоча так, моя правда, яка радість?... Вони там радше обісруться. Аби від страху не здохли...".

Допивши дійсно непоганий мед, Морфей поставив кухоль на стіл, і огледів інших парубків в наметі.

— А ти, хлопче, раптом не маг чи психонавт? Бо ти мені дуже вже на релікта схожий!... Це в гарному сенсі.

— Дякую, Пане! — усмішка — Ні, не маг я. Моя основна зброя то є меч.

— "Викрутився добре, тільки не розумію нащо".

— А все ж лицар ти статний! В такому обладунку, та з таким плащем! Ти можеш не тілько битись добре, але і зробити нам добру славу!... Я це до того кажу, хлопче, що ти виглядаєш як воїн, на боці якого хочеться битись! За яким хочеться йти!

— "Ага! Йти і отримувати пизди!... Якби він знав долю деяких хто думав так же. Ох діду..." — зловісно сміявся в голові Райдер.

Невільно всміхнувся і Морфей, після чого піднявся з стільця, знову глянув на мапу, і серйозно спитав:

— Вам відомо, де саме яка вежа, Отамане?

— Себто, де яка?... Ось вони всі! В яку хош заходь, головне вижити!... Нам би хоч одну зачистити. А там, як справа піде добре, можна і по наступним піти, бо зброя вже буде.

— А як всіх людей втратите, хто зброю тримати буде?

— Хлопче, я не перший день воюю, щоб всіх людей втратити! — він наблизився, та сказав йому тихіше і роздратованіше — А як втрачу, там така зброя, шо її хто завгодно потримати в руках захоче! — махнув рукою.

— Мх... То ви кажете, вежі не розрізняєте?

— Так вони ж однакові!

І знову широка посмішка — Не всередині, Отамане... — він знову встромив палець в мапу, та тільки тепер, його очі стали випромінювати легке червоне світіння. Таке ж саме пішло від пальця. Енергія проходила через руку, і направлена малим проходом – енергетичним руничним кільцем, що виросло навколо пальця – почала повільно спалювати мапу.

— Ти шо робиш?!

Так само Райдер в голові — "Заспокойся, Морфе!".

— Різні ті вежі... В найлегшій з них, найменшій, не такій глибокій, не такій суворій – чорт ногу зломить... а з ним і кращій легіон стрільців... Недарма там якось вже згубилось роти дві Сільдару, кращих суворіших південних вояків... Що справу свою знали, і йшли на справу, не тільки з мушкетами з штиками, а й з танками двома, так званими: "Зубрами".

— То міф! — старий злякався.

— Хто його зна... — мапа палала — Так то найлегша, яку ще знати треба... В одну лиш неї треба з тищу-дві мужів... А є ще восьма, певна... в ній, кажуть...

— Міф то!

— В ній чули і бачили змій титанічних... і кажуть там, ховається між них щось ще...

— Що?!

— Бог психічний!... — шалений зоровий контакт, Кришталя лякав і поглинав, а втім ніяк не відпускав... Від двох вогнів червоних в Морфеєвих очах.

— Який ще Бог?

— Та як Мокош... Тільки жахливий, темний, голодний до душ, і до думок шалених... Як в вас от, батько Отамане...

— Та як ти...

— Смію... Вберегти вас хочу... — мапа догорала — ви бачу молоді ще зовсім... Вам би енергію свою кудись пустити. Пустіть у розбудову нового життя, на пепелищі... Нова війна не за горами. Будьте живі й корисні тут, з тими всіма вашими козаками.

Мапа згоріла, старий злився і журився. Хлопці його лише дивились.

Воїн покинув їх, в думки втупившись.

— "Ти взагалі чув, що я тобі волав?!" — Райдер розгнівано спитав.

— Я тебе приглушив — усміхнено Морфей сказав — Єбучий ти шакал...

В самому центрі ярмарку височив красивий дерев'яний ідол Богині Мокош, розмальований в зелені, червоні, рожеві, та блакитні кольори. На ній було виточено багато різноманітних квітів. Квіти було виточено і в її довгому хвилястому волосі. Лице зробили настільки красивим і жіночним, наскільки взагалі змогли. Вона символізувала родючість, всесвітній цикл життя, сили природи, в усіх її різноманітних проявах, а особливо усіляку рослинність.

На ній теж було зображено Сонце, на животі... Не така квадратна сварґа як в Морфея, а округла і ніжна.

Саме на животі, певно як символ сакралізації жіночої утроби і циклу народження. Бо саме вони насправді і є, головним символом та фундаментальним чинником, всесвітнього нескінченного циклу життя і відродження.

По колу обходячи високий тотем, Морфей натхненно, з блаженством, ще й купаючись в золотих проміннях сонця, розглядав її. Особливо її жіночне лице, що нагадувало йому про таку прекрасну і таку бажану жіночу любов... якої він сам ніколи не мав.

Мокош була однією з найбільш жіночних богинь в Живих землях, та Європі загалом. Наряду з матір'ю Ладанною, чий основний культ був розповсюджений вздовж ріки Альтари, яка проходила через всі Живі землі, і яку, частково і уособлювала Ладанна. А також, найбільший її культ був якраз на територіях Херсонесу, та всієї його долини.

В цей час Мокош, з перемінним успіхом, славили майже по всіх Живих землях, а особливо на найбільш родючих їх теренах, де вона буквально, будучи реальною, могутньою психічною істотою, посилювала і без того успішні врожаї.

Щедро, за щедрі підношення і повну емоційну та чуттєву відданість її прихильників.

Морфей таки увійшов в шинок «Дохла ящірка», але жодна з двох причин по якій хотів відпочатку, вже не була такою ж актуальною. Алкоголем його вже пригостили. А от знайомої статури в яскраво-жовтому обладунку тут вже не було.

— Замовляйте, Пане! — підбурював бородач-шинкар.

Морфей усміхнено підійшов — Здається, до вас заходив воїн, в жовтих латах, з блакитним шарфом, з антилопою на гербі?

— В жовтих, так — підозріло глянув — Вже пішов... Хвилин з десять тому. Чи більше.

Добра посмішка — Дякую...

А ось і він!... Старійшина, червоний, повний, набравши величезний мішок всякої всячини, вже йшов з ринку, явно в бік власної хати.

Попри щільний натовп, Морфей наздогнав його прямо верхи на коні.

— Пане Старійшина!

— А? Ви хто?

Яким же дивовижним чином постовий вмудрився впустити найбільш знаковий і яскравий факт про голову села... Він був не людиною. Він і сам був васом... Васом з довжелезними вусами, і сірим пухким хутром. Як дивовижно, фактор схожості на кота, робить зайву вагу... трохи навіть милою.

Хоча голос в нього був досить грубий.

— Я лицар Херсонесу, Морфей!... Можливо чули про такого?

— Може і чув. Я багато, що чув.

— Вам допомогти з мішком? — простягнув руку. А мішок тому дійсно давався тяжко.

— Дякую, сам дотягну. У вас до мене справи?

Морфей зліз з коня, і пішов поруч з ним, далі ведучи кобилу за пряжку.

— "По-льсти йому. Скажи, що місто гарне. І що ярмарок чудово влаштований".

— Справи дійсно є... Чудовий ярмарок! Кажуть, за хтонітів такі свята не проводились.

— ПХ! Ще б пак! Хтоніти всі тотеми попалили! Каплиці з храмами обносили та на зло там всякий смрад влаштовували, в п'яном угарі! І не тілько п'яном!...

— Розумію...

— Звичайно ж. Крім їх богів нікого славити не можна було. А який дурень буде славити Чорнобога, Мору, чи ще якусь гнилу єресь, яка доброму люду тільки й може, що зло робити?! З розуму зводити, мозги жерти!... Хтоніти в наших храмах хіттю впивались і людей різали! То деякі селяни досі бояться в ті храми заходити! Вони полупусті зара!

— Але ви той храм добре відновили...

— "Господарю", скажи! Йому то лестить!".

— Господарю...

— Так, звичайно! — ще більше спохватився старійшина — Тож святеє діло! Де людям молитись?... Тіке ото спокійно стало, хтонь пішла, я ж відразу знайшов меценатів! А ви думаєте те легко було?

— Думаю ні.

— Не легко, аж ніяк! Але знайшов добрих людей! Місяць роботи, і храм краще аніж був!... А ви наш кумир Мокош бачили?

— Бачив, від нього око радіє.

— Звичайно бачили! То моя гордість! Тіки вчора закінчили! Сьогодні зранку приїздив волхв Мокош, я його особисто знайшов, запросив, дорогу оплатив! То він приїхав освятив, і ще ввечері ритуал психічний буде! Благодать все село оповине! Енергетичний баланс в цьому, психічному вимірі покращить, після зла що тут було, що його люди пережили! Люди знову будуть жити і працювати собі во благо, як колись!... Приходьте і ви! Побачите, дух Мокош відчуєте! Все організовано по вищому розряду!

— Дякую, Панее...

— М'яс'Лав! М'яс'Лав Каргатський, представник старинного орденоносного роду Каргатських! Пращур мій – срібний герой третього експедиційного корпусу! Висаджувався в Британії, тобто на Островах свободи! — дуже гордо подавав він все це.

— А, то ви аристократ!

— Звичайно, а як же? Я особа освічена, з високим нравом, і древнім корінням!

Так звані орденоносні роди складали більшу частину таких родів Європи, що навіть якщо не були заможні, і навіть якщо давно жили в злиднях, а все-таки вважались, або фактично, або чисто номінально – аристократичними. Ще сотні років тому, і під час очисної війни Пана за Живі землі, і до неї, коли об'єднані сили переселенців висаджувались в Європі – за особливу звитягу і жертовність, найкращою нагородою як для солдата з офіцером, так і для лікаря, ченця, митця, чи навіть простого робочого, було отримати один з "Ангельських орденів". Бо ордени ті були, не тільки потужною символічною відзнакою, яку тоді ще, шанували майже всі. Вони ще й були квитком до пільг і привілей, в новозбудованих державах континенту. За них, зокрема, сім'ям орденоносців, і навіть посмертно, давались для розбудови господарства, кращі ділянки землі, та солідний капітал на це. Такий соціальний ліфт, зробив багато з цих родів, що вкладали гроші в бізнес, що займали гарні державні посади: заможних і шанованих осіб, по сей день, крізь десятки поколінь.

Всього видів таких орденів було сім. Де "Срібний Янгол", для солдатів і сержантів, був найпоширеніший. А "Рубіновий Янгол", самий рідкий, що видавався за найбільші прояви самопожертви, часто слугував формуванню пропагандистські дуже потужних героїчних легенд, та досі є дуже міфологізованим, та особливо шанованим, на всіх теренах Європи, де є маломальска цивілізованість населення ( себто, не рахуючи зовсім здичавілих племен без державності, та великих маргіналізованих банд-формувань ).

— А ви, от лицар, бо орден носите? — во істину, Морфею вдалось втягнути Старійшину в розмову .

— На жаль, доля мого давнього предка мені не відома... Але я свій титул отримав за життя. У війні. За заслуги перед Херсонесом.

— Поважно, юначе. Такий молодий орденоносець — М'яс проявляв певну зверхність, і на почві давнього аристократичного титулу, і на почві віку. Але зовсім легку і навіть не дратуючу.

Старійшина, хоч і був хвальком, а добро часто робив щоб потішити своє его, все ж, злою особистістю явно не був. Морфею не складало труднощів, розмовляти з ним із повагою:

— Щиро кажучи, зараз, коли селу необхідне відновлення, розбудова, гроші, в решті-решт, то йому з вами неабияк пощастило. Тим паче, навіть попри окупацію, я бачу, в вас тут таке село, що трохи капіталу, трохи часу, і ви вже навіть малим містечком можете стати.

— Звичайно! В нас тут така інфраструктура! Думаєте дарма тут чанги зупиняються? Могли б і біля Бордового! Але тут в нас краще все. Тут і такий молодик як ви, могли б свою справу мати, А? — Морфей лиш посміхнувся, а старійшина став якось сумніше — Тільки людей знатно поморили... Дуже погано було, багато вмерло, багато не вернулось з полону...

— А куди в полон забирали, знаєте?

— Куди-куди... Туди куди і всіх з цієї округи... Якщо в інших забирали хоча б на шахти, на якісь каторги де якщо вмирали, то хоч відомо як. То їх зараз хоч викопують з братських могил, і поховати нормально можуть... То звідси забирали в одне місце... — він ще більше помрачнів. Морфей примружився, знаючи до чого все йде, та туди і ведучи. М'яс зупинився, втомлено взваливши набитий мішок на землю, так що люди обходили їх по боках — В вежі чорні... — він теж мружився, і від сонця, і від теми важкої.

— Колони Бога?

— Вони самі... Та тіки чорт його зна, яким боком ті колони до Бога, хіба якого темного...

— І багато людей в Колони увезли?

— Бувало таке шо і пів села вивозили, і більше. Ще давно... З ось цього покоління, що зараз доросле вже, у кожного в родині мінімум по дві людини забирали.

— І не повертались?

— Ніхто...

— І що з ними робили там, ви не знаєте?

— А звідкіля нам знати?... Тіки легенди ходять, мовляв від тих хто там був, але якось вернувся.

— І що легенди кажуть?

— Ну, змушували працювати, таким пекельним трудом, що люди гинули дуже швидко, і в стражданнях... Працювати на пекельних чорних машинах... Ще кажуть, їх душами і життями ті машини якось заводили! Ну бо, за хтонітами таке і на поверхні помічали... А ше кажуть, їх там по неволі яничарами робили. Волю ламали із страшною силою... Зомбували може, не знаю... А, щоб там не робили, це точно щось таке жахливе, що про те і думати страшно. Потім спати нормально не зможеш.

— Мг... — мрачно погодився лицар.

— Фууух... — сонечко вже знатно припікало.

— То може допомогти?

Намагаючись вдоволь подихати, М'яс візуально оцінив скільки ще лишилось до його хати, якої втім і видно ще не було — Добре, давай молодий.

Лицар запросто підняв мішок, що важив певно як дві треті від нього самого, і взвалив його на спину кобили...

В хаті Старійшини, гарній триповерховій садибі, явно спадковій, а утримуваній за купецькі гроші, їх відразу зустрів слуга. Теж вас, але жовтувато-помаранчевий, всього якихось метр шістдесят. Він хтів забрати мішок. Але розуміючи, що той зложить його навпіл, Морфей проніс його далі, поклавши де господар попросив.

Пухнастий "Теор'Арко", натомість, пішов налити прибулим вина, і щось поїсти дати.

Вони сіли на просторому балконі другого поверху, прямо у вишуканих дерев'яних перил, так що було добре видко забиту вулицю. Шум товпи заважав насолодитись спокоєм. Але зате, весела музика, що постійно лунала з ринку, добре створювала гарний настрій і святкову атмосферу.

Сходу схопивши широкий срібний бокал з вином, чим побудивши Морфея зробити так само, М'яс гучно чокнувся, так що бокали обмінялись краплями, і тут же взявся пити. Лицар випив мало. Старійшина не пожалів всього бокалу, так як на столі вже стояв цілий глечик.

— Аааа... — від задоволення прошипів кіт — Чудове вино, з Атешу! Навіть під час війни, хтоніти досліджували, а пропускали каравани з ним! Вони і самі без нього жити не могли.

— Так, вони були знатні гедоністи — господар налив собі іще бокал, відпив вже менше, та став різати соковиту м'ясну рульку — М'яса хватає в селі?

— Ну, так... Нє, у нас зміюки всіх корів і свиней відбирали. Тута ніхто окрім них сито і добре не жив... Ото нам стада ще відновлювати і відновлювати. Благо торгівля процвітає, і нам є шо запропонувати! Я то діло швидко полагодив.

— Звичайно. Ви швидко почали лагодити справи в місті.

— Так — кусаючи м'ясо.

— А реліктарна адміністрація вже запрацювала, магів з психонавтами приймають?

— Ну як тобі сказати... А ти шо, маг?

— Я нє, але то все ж важливо — Морфею дуже часто йшло на руку, що пересічні громадяни особо не відрізняли реліктів, і не ділили їх на категорії: маг, психонавт, та сайфер. Тож він, як психонавт, міг відповідати чесно, не викривати зайвий раз себе, і не почувати шкоди для совісті.

— Ну, у нас реліктів майже нема. Хтоніти то забороняли, щоб ми опір менше чинили. Ніякої адміністрації років з двісті певно не було. Було б шо регулювати, ви розумієте? А так же не було шо регулювати. І не було кому. Розумієте?

— Розумію... Коротше, нема...

— Ну як... — зам'явся — Ну є. Ну, я організував в Віче... чисто кабінетик, про всяк випадок. Там старий Орен сидить, він за те все хоч трохи знає. Він і допоміг мені волхва шукати. Він і папери добре веде... Ну, ви розумієте, нам би знахара свого, ну, цілителя. Бо зара ще не хватало, щоб зараза яка почала ширитись... І нам би волхва свого в храм. Щоб благословляв, і на людей гарну енергію наводив... А краще, щоб і волхв і знахар то одна людина була! Волхви же можуть лікувати, тими силами своїми?

— Деякі можуть.

— Ну от... А, бо, ти розумієш... Куди мені зараз ще магів сюди пускати? У мене стільки справ, стільки всього треба зробити... І мені ще за магами слідкувати, щоб вони нічого не спалили, щоб тут ніякий культ драний не зробився?

— Ну культ він так і так зародитись може. Тут безпеку і освіту розвивати треба...

— Та так... — сумно зітхнув.

— А от релікти, при правильному підході і регулюванні, можуть ні чим не гірше малого і середнього бізнесу громади розвивати!... Вони і для безпеки корисні можуть бути, і для підприємств різних!... От почнеться пожежа, велика!...

— Та не дай Бог, все з дерева!

— От!... А буде маг водяний на службі, і проблеми як нема! Водойма то найближча далеко. А він прям з рук згенерує!...

— Ну це та...

— А я чув, що таке бувало, що деяким магам природи, вдавалось, зовсім сухим громадам, посеред степу, власну екосистему створити, таку, що в них врожаї не гірше північних бували!... То навіть ви собі найняти таких можете, в якійсь гільдії. А тільки то дорого, краще своїх мати... — М'яс знову тяжко зітхнув — І це я вже не кажу про саме критичне, без якого жодна велика громада довго існувати не може!

— Що? — налякано спитав старійшина, аж відсунув шмат м'яса від роту.

— Що-що, літтерапат. Телепат, що послання на відстань транслює. Вам потрібен стабільний зв'язок з іншими громадами. Скільки посол з поштарем йдуть, і скільки думка летить: ви подумайте про це.

— Нууу, так, ну так... Ну, послухайте — зам'явся той — звичайно, — став тихіше — на крайній випадок, телепат у нас є! Він просто призначений для державної служби!

— Справді?

— Ну так... Просто, ви розумієте... Це справа дуже делікатна, і я поки не знаю, що з цим робити...

— Чому ж?

— Довгий час наш телепат лишається єдиним реліктом в селі...

— Дайте вгадаю... він забезпечував зв'язок, для хтонітів?

— А що ще йому було робити? — М'яс був дуже схвильованим — Його б вбили!

— Розумію.

— Хто винен, що він з тими силами родився? У нього ця, спадковість така була. Від батька, чи матері, я вже не пам'ятаю. Один чорт, обох заморили... То коли ті, психонавти хтонітів в ньому силу виявили, його звичайно змусили на себе робити... Хотіли вбити, але вирішили використовувати... Ось він послання і передавав їм... Ще й їх шифри та діалект знає... Але, що страшніше, його тепер і людям не покажеш!

— Розумію... Клеймо.

— Клеймо, татуювання! Ось така от чорна зміюка через весь нос та лоб! — емоційно показав руками розмір — Як його кому покажеш? Вб'ють!...

— Вб'ють... Виводити татуювання не намагались?

— Й-йяк?? — обурено.

— Є для цього маги... З біомантів.

— Ну якщо й є, я особисто таких не знаю.

— Ось що, Пане... — Морфей вальяжно надпив вина — я допоможу вам вирішити цю проблему. Я багато магів знаю. Я хочу зробити вам добру послугу.

— Справді? — в його кошачих очах було неабияке щире здивування.

— Так. Я лише попрошу вас теж зробити мені добру послугу, і відвести до того телепата.

— А нащо?

— Щоб повідомлення відправив, звичайно.

Ех — підозріло оглянувся — Пощастило тобі, що я в людях добре розбираюсь, і розумію, що тобі довіряти можна.

— Ви так само викликаєте у мене довіру.

— Ну, я ж казав тобі, я особа високого нраву... — він різко махнув рукою — Добре, відведу! Якщо цього твого біоманта приведеш!

— Приведу. Ви готові платити?... На благо громади.

— На благо громади – звісно! Головне, щоб ціна була розумна.

— Буде. Вирішили — він стрімко подав руку через весь стіл, і старійшина її впевнено потиснув — Але маю вас спитати дещо ще.

— Кажи — на честь угоди, М'яс випив ще один бокал вина.

— Чи є в місті досвідчений знавець місцевості?

— Є, та їх багато.

— Хтось, кого можна було б впевнено назвати географом?

— Ммм — замислився — ну є один, що мапи малює.

— А він їх з вежами малює?

Тема веж знову смутила М'яса — Ну, а як? Доводиться, коли ця дрянь тут поряд... Хто знав, коли те поселення заснували, що воно так буде? Воно то може і лякало вже тоді, я не знаю. Але, хто його зна, що нашим пращурам в голову гепнуло. Як на мене, воно і сліпому ясно, що добра від тих клятих рогів з землі чекати не варто... А що тобі, до тих веж? Тільки не кажи, що ти тут через них! То завши, тіки або ідіоти смертники, або якісь шалені, яких ми вигоняємо, від гріха подалі.

— А Кришталя терпите.

— Нуу, Кришталя шкода навіть трохи... Не знаю де він розум втратив. Чи на війні, чи завжди таким був...

— Ні, я тут проїздом. Але мені з цікавості, і трохи з професійних причин, потрібно знайти одну з тих веж. Я вам чесно скажу, мені потрібен якийсь знаток з тих диявольських споруд. А десь поряд з ними, явно мав такий лишитись. Хтоніти все ж згинули зовсім недавно.

— Нашо? — різко запитав М'яс.

— ... Спущусь — твердо промовив Морфей.

— Нашо? — ще здивованіше перепитав М'яс.

— Мх, та шо ж ви все нашо і нашо... Треба!... Не зі злих причин!

— Та я сиджу і думаю! — розвів руками — Не злий, не дурний, а нашо тоді тобі це??

Морфей інтригуюче наблизився до нього, і тихо промовив те, що йому дуже вдало вклав в уста в цю мить сам Райдер — Знаю як добре заробити, і не здохнути!

М'яс різко відсунувся. Очі мав досі стримано налякані, але в душі був зацікавлений аж жах... Обидва вимовлені слова склались в ідеальній пазл, точно вивірений навіть чисто інтонаційно і фонетично. Уточнення "Не здохнути" було вкрай важливим і чесним. Але "заробити" було відвертою свідомою брехнею. Принаймні, Морфея гроші зовсім не цікавили. Він був впевнений, що за потреби, обов'язково їх завжди дістане... Його цікавило дещо зовсім інше. А наглу брехню він виявив вкрай необхідною, зараз, коли мета того повністю виправдовувала, а перед старійшиною, він себе морально зобов'язаним майже нічим не вважав.

М'яс був васом падким, навіть не стільки до грошей, скільки до самих способів їх заробітку.

Він ретельно витер руки об великий білий рушник, витер рот, встав з-за столу, і повільно пішов всередину. Морфей за ним...

Слідом за господарем, Морфей піднявся на самий верх. На малий оглядовий майданчик, що був над третім поверхом, фактично як четвертий. Знаходився поміж обкладеного деревом даху, і сам мав власний дах.

М'яс сперся на перила, і томно подивився в далечінь. Звідси було дуже добре видно як все село, так і весь краєвид за частоколом... В протилежній від сходячого сонця стороні, величали вони... Принаймні ті, які звідси можна було розгледіти, і вони були ще не занадто сховані за далеким сірим туманом.

Чорні вигнуті вежі уходили в саме небо... В жодної з них не було видно кінця, що ховався десь в хмарах. Але глибоко під землю вони уходили ще в десятки разів далі... Все далі... І далі...

Хтось навіть вірив, що йшли до самого ядра Землі. Це явно було занадто перебільшено. Втім, і перевірити того ніхто не міг.

Дійсно, монументальні чорні роги... Такі немов під землею спали якісь титани, якісь чудовиська... Невимовно великі чорні чорти.

Колони Бога були одним з головних, і певно найстрашнішим дивом Живих земель. Справжнім входом в підземне царство. Вважають, від них хтоніти і отримали ту силу, яка дозволила їм стати справжньою Імперією, що століття воювала за ці та інші землі, і завдяки військовій потузі тримала їх в страху.

— Он... Чортові вежі — кивнув головою М'яс — І звідси добре видно. Хоч зараз сідай на коня, і рушай.

— Видно... Навіть коли сюди їхав, помітив здалека.

— То нащо тобі знаток якийсь, якщо їх і звідси видно?

— Знаток мені потрібен не простий... Такий що розрізняє їх.

— А нащо їх розрізняти?... Вони всі як одна в пекло ведуть!

— Є різниця... І вона важлива... Їх цілих вісім. Всі за життя не пройдеш, тим паче сам... Потрібна лише одна. Бо шанс і так, один на сотню.

— А все-таки ти маг — підозріло глянув на нього.

Морфей похитав головою — Психонавт.

— Ну! — задрав голову — Без різниці... Ладно! Це твоє життя. Я і просити в тебе за то нічого не хочу. Ще гріх на душу брати, воно мені не треба... Просто скажи, шо в тебе є план.

— План є. Не вистачає однієї деталі – відрізнити вежі.

— Добре... — він став спускатись назад, паралельно дістаючи з жупану зошит, в потертому шкіряному переплеті, і шукаючи потрібну сторінку.

Вже внизу, в залі де був писемний стіл, малим сточеним олівцем, він написав дві адреси, і вирвав Морфею ту сторінку. Благо село було таке велике і розвинене, що мало офіційний адміністративний поділ:

— Перша... Ее, то є Віче. Там скажеш, що тобі треба, тебе відведуть до телепата. Скажеш, що від мене. І з тобою ще Теор піде, щоб тобі точно повірили... Далі, друга, то є тюрма, точніше Дім раті... Там сидить старий стівлс на ім'я Арнай. Ну, кріт коротше... Стівлси, як ти знаєш, багато воювали на стороні хтонітів, і багато їм під землею робили. Його сім'я теж. Добровільно пішли, і він, добровільно.

— Чи не під страхом смерті?

— Не знаю, знаю, що добровільно. Люди вимагають стратити його. Та ми то все діло тягнемо, якщо чесно...

— Він був там?... В вежах?

— Не каже... Боїться. Може і бачив там таке, що краще не розповідати... Думаю був. Інших "знавців", в мене для тебе немає.

— Розумію... Що ж, я і на тому дуже вдячний. В тюрмі пропустять?

— Теж скажеш, що від мене. Грамоту не даю, вистачить і Теора, його добре знають...

Спочатку Морфей вирушив до телепата.

Запевнивившись, що то є воля старійшини, секретар Віче, низенький білий откерк, себто заяць, в круглих окулярах, з одним зламаним вухом, провів Морфея у підвали Віче, маючи для цього відповідну зв'язку ключей.

Саме Віче було однією з найбільших будівель Ярополя, основою якого була зала, з дерев'яною кафедрою, прилеглими до неї місцями секретаря і інших помічників. А також, з купою дерев'яних лав для народних обранців, що голосували, подавали різні протести та пропозиції. Регламент голосувань, законодавства, і різних процесів адміністрування, в Ярополі був досить примітивний як для Живих земель, бо це все ще було село, тим паче таке, що купу літ було в полоні. Проте чудом було і те що, вагома демократична традиція тут взагалі збереглась. Сам великий Пан, хоч і був автократом, тим не менш, з своїми інтелектуальними, політичними і військовими елітами її активно прививав і впроваджував в усіх громадах. Та він її так привив, що часто її вже було не отвити й досі.

Тих же народних представників, в цьому селі, обирали, шляхом голосування народу. А от Старійшину, шляхом голосування представників.

Свого секретаря, до прикладу, вже назначав, новообраний Старійшина.

Ну, і цей безпосередній секретар, із свічкою в руках, провів Морфея в найглибшу частину, досить таки масивних катакомб під Віче.

Вони прийшли у велику темну кімнату, забиту шафами. Це був державний архів міста, з усією адміністративною документацією, а заразом і велика бібліотека, самих різних книг, які вдалось врятувати від хтонітів.

Похилий телепат був тут, він спав на старому ліжку. Його явно відправили працювати сюди, бо був здібний до паперової роботи. Щоб і в безпеці був, і користь приносив, і їсти шо мав.

Секретар запалив своєю свічкою, свічку на столі, і пішов будити телепата. Морфей поки розгледів на столі папери, що були в роботі. Він відразу впізнав в одних паперах: старі офіційні записи, цілковито на рунічних шифрах хтонітів; а в інших, кропіткі спроби телепата перекладати їх, щоб дізнатись щось таємниче, і можливо дуже корисне... Можливо навіть про самі вежі.

На жаль, часу на вивчення не було.

Сонний телепат, років 80, з величезними мішками під очима, сивими вусами і малою борідкою, та в темно-синій вовняній мантії з одягненим капюшоном: втомлено поковиляв до стола, і всівся перед Морфеєм. Одягнув окуляри і спитав:

— Передаємо, чи отримуємо? — дійсно... Через весь ніс, та зморщений лоб, проходило татуювання змії, чия голова кінчалась на лобі, а язик ховався за капюшоном.

— Передаємо — хто ж міг надіслати послання сюди, не знаючи кому саме.

— Диктуй... — він неохоче взяв пергамент, і макнув перо в чорнила.

— Не відразу?

Старий підняв очі — Ти бачиш в якому я зараз стані? — воїн розуміючи кивнув — Потім, коли посплю, і прийму трави для роботи мозку... — а й справді, серйозна телепатична робота, сильно навантажувала, навіть молоді мізки.

— Добре... Пиши...

Морфей надиктував декілька послань, які потім, сам телепат вже мав розподілити між різними приймачами, в різних населених пунктах, а вони вже, поштою, чи ще якось, сповістити отримувачів. Звичайно, Морфей за те залишив йому гарні гроші, хоч і не знав, як і через кого, він їх витрачав.

Перше телепатичне послання адресувалось прямо в Благо. Його отримувачем був ніхто інший як "Джміль'Кароль", або як його називали найближчі друзі: "Джмілько" – знаний магнат, орденоносний аристократ, успішний бізнесмен, і просто милий молодий бджілр, що володів великою кількістю аграрних, медово-пасічних, деревозаготівельних, навіть фармацевтичних, і ще Бог зна яких підприємств, по всім Живим землям. Всі ці фірми об'єднував в собі його холдинг: «Бджолина ферма». За тридцять років його насиченого життя, весь астрономічний масив зароблених грошей, жодним чином не зіпсував його добру благочестиву натуру, якій він був зобов'язаний гарному вихованню, гарній освіті, і власній голові на плечах. Тому в першу чергу, завдяки моральним принципам, а не з причин захисту торгівельних інтересів, Джмілько віддано підтримував Херсонес, один з основних оплотів війни, протягом довгих років боротьби. Підтримував грошима. Підтримував особисто Морфея, з яким тепер мав чудові дружні відносини, та навіть, деякі спільні ідеї і проекти...

А послання Морфея, на відміну від персони Джміля, було вкрай простим і прозаїчним. Він просив, по старій дружбі, виділити йому кімнату, і дворазове харчування, в його чудному розкішному маєтку, побіля самого Благо. Морфей апелював до того, що приїздить по вкрай важливій і доленосній справі. В своїх аргументах він був небагатослівним, але дуже драматичним. Звісно, він не забував і про щедру пропозицію пана Торгайрда, отримати прихисток в його родичів. Але лицар мав дещо ширші плани і потреби.

Відразу другий і третій послання були адресовані назад в Херсонес. Адресовані кращому другу, бойовому побратиму про якого й мріяти було годі... який втратив у тій війни двох братів... Хороброму, і надзвичайно доброму душею, целестіалу Василіусу'Вінтару.

Морфей мав до старого друга два прохання. Перше, коротке і просте: піти до його нотаріуса, як довірене лице, грамоту для чого Морфей виписав заздалегідь.

За час життя в місті-державі, Морфей встиг обзавестися певним списком цінної власності, в тому числі земельною ділянкою площею в вісім соток. Дещо з своєї власності, він вже попросив передати на баланс громади. А все інше, попросив записати в спадковий лист, на ім'я місцевої молодої психонавтки, караїтки на ім'я Альта'Персея, з якою він мав безуспішний, але дуже приємний йому роман. І тоді, він передав Вінтару, щоб той, привів спадковий лист у дію, в тому випадку, якщо він не відправить йому жодного іншого повідомлення, протягом наступного тижня...

Друге прохання до Василіуса було ще серйозніше. За час війни, Вінтар, з своїми браттями, як і Морфей, складав основу державного управління, в тимчасовій військовій адміністрації Херсонесу. З закінченням військового стану, адміністрація принципово організувала електоральний процес з організації нового, вже громадянського уряду. Вінтар полишив одне з передових місць в державі, але натомість, погодився залишитись на державній службі, як військовий радник новообраного "Верховного господарника" міста ( найвищий чин, якому в Живих землях, часто відповідає чин "Старійшини", "Верховного інтенданта", та менш демократичні чини "Князя" і "Короля". Його повноваження, як "секретар" та "спікер", виконував раніше сам Морфей ).

І тому, користуючись своїм авторитетом, та досі високим чином, Вінтар цілком міг дістати для Морфея, дещо не зовсім дозволене, але дуже необхідне: офіційний запит на зустріч із Князем самого Благо .

Тепер, жодним наказом і грамотою не дотичний до Херсонеського уряду, Морфей не міг його офіційно представляти як дипломат. Тепер він був майже звичайним громадянином, хоч і з лицарським титулом. І отримати аудієнцію в Князя найбільшої держави регіону, міг лише при дуже вдалому збігу обставин, і то, з великим очікуванням... Офіційна нота від цілої держави, тим паче політично дуже важливого порту, могла вирішити все швидко і елегантно.

Морфей знав, що Вінтар, як завжди, не підведе...

Передостаннє повідомлення йшло вже на схід. Майже до самих східних кордонів Живих земель, де найбільшим містом був мрачний громіздкий Чонгар: колись велична ковальня Живих земель, а зараз, брудне промислове місто, одні суцільні нетрі, які такими зробила жахлива війна, що супроводжувала розкол Республіки Пана. Місто дійсно було промисловим, настільки, наскільки це дозволяли збережені технології. Втім, в ньому їх якраз було найбільше, в ньому здебільшого і лагодили всі чанги. Схід та південь Живих земель, в цілому стали основним осередком збереження технологій. В той час як північ і захід, найбільш успішно замістили багато цивілізаційних благ які давали технології: магією, якої, в їх академіях, було надзвичайно багато вузьких профілей. А втім, і на півдні зі сходом, збереженню та роботі техніки, часто сприяли саме маги, що рухали, чинили і заряджали механізми.

Якраз такому могутньому магу заліза і відправляв послання Морфей.

В Чонгар повідомлення адресувалось ділового типу, для жінки чорта на ім'я Рабо'Варш: кращий коваль і інженер сходу, на думку самого Морфея; керівник виробничого цеху «Хаос».

З Рабо'Варш і Хаосом, Морфей вже співпрацював, тож мав певний кредит довіри. А тому попросив заготовити відразу цілих п'ять тон сталі, під виготовлення куль. Таким чином, він фактично забронював саме замовлення. Бо безпосередньо калібр, він пообіцяв уточнити трохи пізніше...

Останнє повідомлення було ще простіше, ще коротше і лише по ділу. Він запросив з найближчого, добре розвиненого міста, гарного біоманта, що міг маніпулювати зі шкірою. Чим в міру здивував старого літтерапата...

Сторожовий з грохотом відкрив старі іржаві решітчаті двері. Антропоніт Арнай, хоч і мав кротячі особливості тіла, але зір вже мав зовсім не той, тож з трудом зміг розгледіти в густій темряві, увійшовший силует, повністю в чорних латах. Навіть очі зараз червоним не сяяли.

В цій маленькій камері, Арнай був один. Дуже зморщений, обезсилений, худий, він сидів на дерев'яній лаві, у холодної кам'яної стіни, без жодного бажання жити в очах. Він швидко відвів погляд кудись в підлогу. На його хутряному сірому тілі виднілося декілька хтонітових татуювань, зі зміями, і не тільки. Основним з них була злобна жіноча голова, з розкритим ротом, і зміями замість волосся: голова "Медузи Горгони", істоти з древніх міфів древнього світу.

Солдат залишився за дверима, і явно збирався все проконтролювати. Але Морфей багатозначно закрив за ним двері, і пройшов до в'язня:

— Арнай, син Вората?

Кріт дуже хрипло зітхнув носом.

— "Спитай, чи хоче він на волю" — прошепотів на вухо Райдер.

Натомість, Морфей промовив:

— В тебе є: їжа і вода? — Арнай повільно кивнув головою на дві дерев'яні миски на підлозі. На одній виднілися брудні розводи від якоїсь каші — Тобто говорити ти здатен, навіть якщо не хочеш... Але те, що я тобі скажу, важливе, і може тобі допомогти...

— Мені не потрібна свобода! — обезсилено, але обурено прохрипів кріт.

— Тоді, що тобі потрібно?

— Швидка смерть...

Морфей насторожено огледівся. Солдат був вже в дальньому коридорі.

— Настраждався?

— Я не хочу існувати... — важко вимовив Арнай, і задрав голову прямо в стіну.

— Ти був в вежах? — Арнай мовчав — Нужбо! Якщо такий готовий вмерти, не забирай все з собою в гроб.

— Я бачив таке, що живій істоті бачити не можна...

— Ким ти в них працював?... Шахтарем? Якимось прорабом? Координував переміщення вантажів?... У тебе на голові Медуза... "Діти Медузи", просто так, клеймо своєї матері кому попало не давали...

— Чого ти від мене хочеш, а?... Я мрець... Скверна пожирає мене зсередини... Я досі чую її голос в голові... Безодня кличе мене до себе... — він важко видихнув. В холодній камері, з його рота вилетіли легкі клуби пару.

Морфей трохи зачекав, але промовив:

— Хочу, щоб ти показав мені вежу, в якій змії дислокували і споряджали дивізію щуряків... І де жив – Щурячий Король.

Арнай підняв на нього очі, які втім, весь час, майже не відкривав:

— Як змії остаточно відступали... щурів поховали там... Заживо... Щоб ворогу не здались...

— Я знаю.

— Полили по трубам хімікати... Запустили газ...

— Ти був там?

— Ні...

— Але вежу знаєш... Можеш показати її? В живу — кріт повільно покивав головою...

Вітер похмуро вив, оспівував зловісну степову долину... Гнав сірі хмари, за якими звідси вже не було видно сходящого сонця. Вже не припікало, вже навіть трохи піддувало прохолодою під лати.

З сухого жовтого степу стирчали чорні хвилясті роги до самих небес. Кожне, шириною як чимале село... Суцільно чорні, і від них віяло напругою, чи то надуманою, чи то реальним, зловісним психічним впливом.

Біля них постійно дув сильний вітер. Постійно був легкий туман. Постійно віяло холодом. А ще, в степу, між ними, тут і там, час від часу виникали та зникали маленькі повітряні смерчі... Це все було спровоковано якоюсь невидимою, але надзвичайно масивною магічною аномалією, що видно охоплювала всі кілометри землі, протягом яких проростали ці пекельні ікла.

Дивовижно, як, поряд з чимось таким, могли жити селяни, і хоч трохи не думати про Колони Бога...

Червоний плащ во всю розвивався на вітру. Кінь ні в яку не хотів пришвидшуватись, йдучи повільно і напружено. Хоча по правді, тепер, коли хтоніти згинули, втікли, здались, тут, на поверхні, між веж не було абсолютно нічого крім тривожної тиші. Лиш інколи птиці в небі. А більше ні душі, жодної загрози, окрім смерчей, і лякаючої самотності... Чого втім, не можна було сказати, про те, що знаходилось під землею... Можливо просто, кінь відчував все те зло, що сховано там, під товщею грунту. Воно пронизуючим жахом віддавалось йому в копита, на кожному кроці.

— Знаєш, хто їх збудував? — раптом спитав Морфей, перекрикуючи вітер.

— Древні... — не сильно старався кріт. Він мав на увазі, цивілізацію, що існувала задовго до їхньої.

Арнай, в силу своїх малих габаритів, зокрема, притаманного його виду малого зросту, легко помістився на коні, прямо перед Морфеєм, зовсім не закриваючи йому передній вид .

— Древні... Це ясно і так... Це одні з найбільших споруд, що лишились від них... Такі громадини, вистояли десятки тисяч років, чи скільки?... В них то явно мало лишитись багато цікавої інформації про той світ... Як жив, з ким воював, що для зберігання зброї такі масивні херовини побудував тут... Чи вони в першу чергу, для чогось ще слугували?... Хтоніти не намагались дослідити їх місце в історії?

— Ні... Я не знаю...

— Розумію... Не те, щоб я сильно сподівався. Єдині знання до яких були падкі хтоніти, це так звані "заборонені". Та й науки вони не любили, тільки як військовий інструмент, чи спосіб отримання тілесного задоволення...

Кінь піднявся на пагорб. Арнай підняв худорляву руку, з довгими чорними кігтями.

— Туди!...

Морфей мрачно поглянув на добре видиму вдалені вежу, яка нічим сильно примітним від інших не відрізнялась, але сам факт, саме там лежала його доля...

І ось, вже скоро, вони стояли прямо перед нею... Перед титаном, перед монументом, перед роком гибельним, перед Колоною Бога...

Таку не охопити, не виміряти. Не усвідомити, не зрозуміти. На таку і дивитись страшно. Така масивна, що немов безодня, поглинає тебе, і дивиться в тебе.

Прив'язати коня було буквально нема до чого. Втім, лицар йому довіряв, і навіть без всяких психічних заклять, просто своєю ласкою і ніжною любов'ю, щиро попросив того почекати тут, стільки скільки буде треба... Звірі хоч і не розуміли слів, але розуміли емоції.

Та й навіть якби Морфей загинув, він був впевнений, кінь собі раду дасть.

В темному холодному передчутті, Морфей встав прямо перед входом – товстезними закритими воротами, ключей до яких було не треба, але проста людина, з своєю фізичною силою, їх відкрити точно не могла. Саме тому, з землі, поряд, стирчав великий сталевий важіль. Одначе, навіть для його зрушення, був потрібен хтось дуже сильний.

Морфей був напружений, а Арнай як інколи спокійний. Стояв спиною, і дивився вдалечінь, на безмежний степ, і сіро-блакитне похмуре небо... Сподівався, що дивиться востаннє. І насправді, для нього, востаннє на щось приємне.

Очі вже трохи звикли до світла. Він їх навіть привідкрив сильніше звичного.

Але швидко закрив... По-перше, світло все-таки різало його зморений темницею кротячий зір. А по-друге, він захотів просто насолодитись тишою... спокоєм... прохолодними потоками вітру, що овивали його хутро.

Більш-менш морально підготувавши себе до вежі, Морфей таки наблизився до крота.

— Пора розрахуватись — тихо прохрипів той.

Розум лицаря долали голоси духів... голоси душ...

Він зняв шолом, без якого, вони звучали тихіше. Цим він показав дивну меланхолійну посмішку, та спокійні змиренні очі людини, що бачила світ.

А навіть якщо й не людини, то точно когось, хто повністю відчував весь біль, і відчував... самотність...

Духи кликали його, закликали.

На мить він уявив, що просто відпускає крота. Щоб не брати гріх на душу. Дає йому коня, і каже йти степом. Бо без коня він згине точно, такий слабкий. А з конем... а з конем згине трохи пізніше.

Потім він уявив інший образ. Де він силою забирає його з собою всередину вежі. Веде з собою у глибину катакомб. Змушує йти поперед себе, попереджаючи загрози. А потім, коли вони врешті-решт виходять на чорний тунель, що кишить роєм кровожерливих мутантів, він використовує його як приманку... Вони всім роєм несуться на нього... Але за секунду до того, як їх ікла пронизують його шкіру, Морфей прострелює йому череп вовкодавом, як і обіцяв, даруючи швидку смерть. Після чого, заряджений енергією тисяч страждущих душ, нападає сам, і винищує монстрів мечем.

Морфей різко заплющив очі... А розплющівши вже знову дивився на небо, де через щільні сірі хмари, як могли просвічували, проглядали, пробивались... янгольські-білі сонячні промені...

Сонце – це про життя... Сонце – це про любов, про чесність, про правду, і віру... Про честь і славу... Сонце – це про надію...

— Чого ти чекаєш? — запитав кріт.

Морфей знову дивно меланхолійно посміхнувся, і піднявши пістолет, вистрелив йому в голову, розірвавши її на шматки, поваливши, в ту ж мить вже абсолютно померле тіло, на суху жовту траву...

Морфей надягнув шолом... Їх голоси посилились.

Його тіло почало все більше і більше наливатись енергією, пекельним червоним сяйвом. Лати його лиш трохи просвічували ним крізь щилини. Але найбільше звісно світились очі.

Зарядженою енергією рукою, він сдвинув великий важіль... Дві товстезні чорні пластини почали з грохотом роздвигатись.

Морфей витягнув довгий червоний меч, і підготувався

— Безодня кличе і мене, старий... Все гучніше, і гучніше...