— Будете молока? — почувся лагідний жіночий голос зсередини дерев'яної хати — Свіженьке. Зоря тільки зранку надоїла!
— Так, будь ласка, пані!... — наголос в імені "Зоря" стояв на "О", але тим не менш, почувши його, хлопець відразу подумав про зірки... Він любив думати про зірки, і розглядати їх в чистім, нічнім небі, лежачи посеред поля, біля ватри, — "Зоря, яке гарне ім'я для дівча" — міркував він.
Сяючи золотом і чистим благородством, сонце сідало за горизонт.
Наблизився пізній вечір, однак зараз, світ навколо виглядав як ніколи життєрадісно, від того дивовижного жовтого відтінку, що йому придавало золоте сяйво світила, о цій порі, в цей час доби.
Немов тонка скатертина, що покривала дерев'яний стіл, золота сонячна вуаль накрила величний безкрайній степ... Пшеничне поле і далекий туманний горизонт. Накрила і дахи з світло-коричневого тину, з пів десятка великих і малих дерев'яних будівель, компактного одинокого хутору – єдиного малюсенького поселення в полі зору.
Хутір був огороджений високим дерев'яним парканом, з якого визирали, лише ті домівки, та високі зрілі дерева, з ягодами та грушами. Всередині хутору, в невеликій кількості, ходили працюючи люди, в гарному білому з коричневим одягу. Ходили повільно кури, інколи підбираючи дзьобами жовті зерна. Двоє милих маленьких хлопчиків з каштановим волоссям, посміхаючись грались одне з одним. Фехтували на палицях, кожен уявляючи в своїх руках довгу вигнуту шаблю, як в батька. Гостру настільки, що нею можна без проблем різати сталеві обладунки лицарів. З золотим руків'ям, настільки розкішним, що йому б позаздрили, найбагатші аристократи, найбільших міст...
Мила господарка з кольоровою хусткою на голові, жіночка років сорока, обережно пераливала молоко з глиняного глечика у дерев'яний кухоль, стоячи майже перед самим входом в дім. Молоко було біле-білесеньке, немов кров янгола.
З широкого дерев'яного хліву якраз доносилось протяжне мукання корів, що навіювало думки про спокій... про гарне життя, виключно безтурботне і приємне... Принаймні так це сприймав він.
Статний лицар, в цілісному чорному як вугілля обладунку, з довгим, червоним як вишня оксамитовим плащем, що досі тримав такий же чорний шолом під пахвою, тепер надів його поверх сучка, одного з тих що стирчали зверху дерев'яної огорожі біля хати. Прямо поряд з так само одягненими на сучки глечиками.
Очікуючи своє молоко, він вийшов з-під тіні даху, пройшовся до відчинених воріт, і мрійливо глянув вдалину. На південь, в ту сторону з якої нещодавно прибув.
Легке прохолодне повітря тихенько ворушило темно-коричневі локони його довгого чубчику, що фактично був дуже широким оселедцем, окрім якого, все інше волосся було гладко вибрите, майже під ноль.
Майже ніде в Живих землях, такі великі оселедці не носили. Хіба що у моря, на південному заході.
Його неприродно червонувати очі, мрійливо дивились на південь, немов з надією побачити, що на горизонті з'явиться силует вершника. А й то декілька... Але силует не з'являвся. Та й не мав з'явитись.
Тож, він просто мрійливо дивився на південь.
У бік безкрайнього Золотого моря, що колись давно, тисячі років тому, за інших вимерлих цивілізацій та епох, називалось "Чорним"... Дивився на шлях який пройшов. На далечень, яку покинув, сподіваючись, що не назавжди.
Він був воїном маленького, але славетного князівства, що сотні років билось з ворогом за свободу. Свою свободу, та свободу всіх інших в Живих землях, хоч і не всі це розуміли, цінували, а подекуди і не всі про це знали, бо Живі землі були краєм великим, і на жаль, вже декілька століть як більше не об'єднаним в єдину країну. Хоч і населяв Живі землі один народ.
Цей воїн і сам бився всі ці роки... Довше ніж могла битись звичайна людина. Якою він, втім, не був, принаймні тепер.
Князівство билось за свободу, і перемогло, і здобуло її. Ворог пав, назавжди.
Але особисто він, заплатив за це ціну, що змінила його назавжди. Що поставила одвічне криваве тавро, на тілі, і на душі. І тепер, його очі були червоними завжди, а не тільки коли в гніві він активував свої надприродні сили.
Ці червоні очі вже не мрійливо, а насторожено дивились на південь
Котрий рік поспіль смерть йшла його кроками, він досі відчував на потилиці її холодний іржавий подих... Хрипке моторошне дихання.
Але вона досі не наздогнала. Або й не хотіла... Немов коли він йшов повільно, і вона уповільнювала крок. Коли зупинявся, зупинялась теж... Немов знає, що він принесе її жатві значно більше плодів – живим.
Різко закривши очі прогнав з голови темні думки... Відкривши побачив сонце, сідаюче за горизонт.
Сонце, величне сонце... Початок і кінець всього... Джерело і символ життя... Один з найбільш шанованих символів в Живих землях. І саме сонце було зображено у нього на грудях, в центрі чорного нагруднику. Сонце, а точніше його традиційне зображення у вигляді сварґи, одного з її десятків різновидів. Сварґою в Живих землях був простий, але естетичний візерунок, інколи округлий але частіше кутастий, що зображував безпосередньо сонце, цикл життя, непереборну енергію світла і життєтворіння.
Сварґу зображували багато де, по всім Живим землям. На дорогому одязі, на будинках, на тотемах Богів, на посуді. Хтось робив ті чи інші інтерпретації сварґи головним символом своєї держави, міста, чи військового формування, для зображення на прапорах, уніформі, на щитах та обладунках. Сварґа була символом найбільшого міста Живих земель – Благо, що колись було столицею цілісної держави на цих територіях.
І саме сварґа, символ сонця та життя, яскравою червоною фарбою, була зображена на чорному нагруднику воїна...
Нарешті він розвернувся. Поки він думав, молоко було налито, і подано милою жінкою йому прямо в руки. Нарешті, дерев'яний кухоль доторкнувся до губ, які спочатку відчули приємний дерев'яний присмак, а потім і саме прекрасне свіже молоко. Біле, як кров янгола. Ніжне, як холодна перина, в спекотний літній день... Він відчув блаженство... Блаженство спокійного мирного життя, без жодних турбот і страхів.
— Смачно? — поцікавилась жінка.
— Як ніколи... — тихо сказав він.
— Як ніколи? — тихо усміхнулась — У нас гарне молоко, це правда. Ну пий-пий, любий... Піду кашу готувати — покрокувала назад в дім.
Відпиваючи ще, він усміхнувся. Повернув тіло до центру хутору, щоб роздивитись людей навколо. Довгий червоний меч відразу лязгнув по чорній сталі на нозі. Меч був єдиним, в образі воїна, чия поверхня добре відбивала сонячні промені.
Лицар відразу звернув увагу на двох хлопчаків з шаблями, у вигляді палиць. Один з них, той що трохи старший, врешті-решт одержав верх, та проткнув... точніше стрімко але майже безболісно тикнув в грудь вістрям палиці, свого суперника.
— ОООО! — невиразно зображуючи біль закричав переможений.
— Хаха! — гордо зрадів перемозі другий.
— Але я ще не помер, Ха! — різко проявив хитрість вражений, і сам уразив палицею охопленого духом перемоги.
— Ее, ні! Я проткнув тобі серце!
— Я захистився магією!
— Ми граємо без магії!
— А я з магією!
— Ні! Так не чесно!
— Хех — підніс кухоль до рота воїн — В реальності все так і є...
Втім, він відразу звернув свій погляд правіше, де із довгого стодолу повного сіна, якраз виходила Зоря, що тільки-но погодувала скотину. Лише закривши ворота, молода, і дуже приваблива сімнадцятирічна дівчина з довгою косою, раптом, помітила на собі пристальний погляд молодика. Щочки порозовіли, вона зніяковіла і відвернулась. Він ні. Та і вона, попри ще досить дитячий страх, керуючись водночас іншим, поки незвіданим для неї, але все більш привабливим відчуттям, почала потроху озиратись на нього, і в решті-решт встановила крихкий зоровий контакт, який не порушила, навіть коли повільно пішла вперед, до криниці.
Її добре миле личко відразу так сильно запало в його втомлену зранену душу, що він волів би, аби цей зоровий контакт тривав вічність. Дивитись на неї було навіть приємніше ніж на сонячне небо, яке так сильно гріло його душу і тіло. Закоханістю це не було, але він відчував істинне непідробне блаженство. Непорочне, і навіть не займане хітю. Вона сама була непорочна. Звиду ніжна як те молоко, в душі чиста і світла як янгол... Справжня зірка, сяюча своєю істинністю, величчю своєї моральної і фізичної довершеності.
Вона не була священиком чи лицарем храму, в якому роками вивчають власну високу мораль і кодекс честі. Не знала великих істин про добро і зло, про любов і ненависть. Але вона була вихована в гарній родині, і за свій короткий вік, ще не встигла познати великого зла, ще не встигла забруднитись складними моральними дилемами, і неоднозначністю цього хаотичного, такого оманливого життя.
Зараз вона була абсолютно чиста. І він це знав. І ця коротка, але світла думка, немов іскра, з новою силою розпалила в його серці вогонь, що останнім часом невблаганно згасав, від втоми, від болю, та від розчарування в собі та інших.
— "Зло швидкоплинне. Істина вічна" — подумав він — "І після ночі завжди приходить день... За смертю завжди йде життя".
А все ж, блаженний зоровий контакт тривати вічно не міг. З хати виходив батько, роботящий чолов'яга років п'ятидесяти, з пишною бородою та вусами, але недовгим волоссям – теж не самий звичний образ, для цих степів.
Він ознаменував себе ще з вітальні, голосистою промовою:
— От же жінка, ні щоб запропонувати гостю медовухи! Вона молока!... От же ш, ммм... — вийшов з хати — Дбайлива жінка, нічого не скажеш — весело підійшов до воїна, який якраз допивав своє молоко, далі ставлячи пустий кухоль на дерев'яну лавку поряд. На яку втім, вони обидва після цього всілись.
— Напевно за це ви її і полюбили
— Полюбив, а якже... За це, та за її смачнющий битник, та чудову юшку... Мм, аж зараз закортіло... Що ж, а ви, пане Морфею, маєте дружину?
— Ніколи не був в шлюбі. Я людина роботи. Людина війни.
— Но-но, війна скінчилась, та й хіба у вас не виникає бажання, нарешті завести сім'ю, дітлахів, хозяйство власне?... І жити собі спокійно, працюючи в полі, чи з худобою. Хіба не це кінцева мета, будь-якого воїна? Війна то скінчилась... Скільки вам років, пане Морфею?
— Багато.
— А виглядаєте дуже молодо, при всій повазі.
— Дякую... — Морфей повільно оглянувся... Ще раз роздивився весь хутір, не ховаючи насолоди, яку відчував від того домашнього затишку, що бачив. Роздивився хати, дітлахів. Пару видимих роботяг, та Зорьку вдалені — Скажу вам абсолютно відверто, пане Торгайрд. Хоча зазвичай таким не буваю... В знак подяки, за вашу щирість, і вашу доброту. За те, що дали мені таку можливість, трохи насолодитись вашим сімейним щастям. За те, що приютили мене, мандрівника. Зовсім незнайому людину.
— Може і незнайому, але для нас ви герой. Якби не ваша боротьба, Хтоніти б прийшли і в наш дім.
— Тим не менш, я вам дуже вдячний. За те, що далі насолодитись миттю життя, в цьому оплоті спокою і тепла, який власний, я ніколи не мав, і можливо, вже ніколи не матиму... Я хочу спокою. Хочу простого мирного життя, в кругу сім'ї, а може і зовсім самому, але у спокої. Головне те, що у спокої... Але я не можу собі це дозволити. Переді мною стоять цілі, досягнення яких вимагає такого рівня самовідданості, який за замовчуванням не включає в себе спокій, і мирне сімейне життя... До того ж, я сам ставлю перед собою такі цілі. Можливо, саме через те, що завжди бачу істину, про всі біди, які рухаються на нас. А тому не бачу іншого виходу, поки інші бачать... Так чи інакше, сам ставлю собі ці цілі. А значить, напевно, те спокійне життя, мені і не підходить насправді.
— Не кажіть так. Всі ці філософські роздуми, чорт — незадоволено поморщився він — Таке життя всім підходить. Ми люди для нього і створені. Продовжувати рід. І звісно, насолоджуватись. Насолоджуватись процесом життя.
— За це не хвилюйтесь пане. Процес мене цілком задовільняє... Романтичні лицарські пригоди. Схоже, що це мене зараз чекає. І мені це вже починає подобатись.
— Що ж, можливо ваш час ще просто не настав, пане Морфей. Але настане, ось побачите. Ви все-таки, теж людина, не робот. Роботи, як вам відомо, давно повимирали і повідключались — він розсміявся.
— Повимирали, та не всі — усміхнувся Морфей.
— Ее... — відмахнувся Торгайрд — Я на власні очі не бачив таких що ще фуричать. А те шо там в підземеллях десь чорт зна де лазить, мене не цікавить... Ну ладно, пане Морфей. Мм, ви справді не хочете лишитись на ніч? Сонце ж от-от сяде. Повечеряєте з нами, горілки вип'ємо. Розповісте про всі свої славетні битви, заодно настанову синам моїм дасте... Вони у мене мріють в військо піти, малі герої... Помиєтесь. Дружина моя вам постелить. Відіспитесь... Ви давно спали?
Морфей знову по доброму усміхнувся — Дякую вам, пане. Ваша доброта не знає меж. Але ні, при всій повазі до вас, мені краще їхати далі вночі. Мій шлях важкий, але на те він і мій.
Господар усміхнувся — Всім краще вдень, а вам вночі. Може ви злий дух якийсь, а? Чорт? Перевертень? А може ви з вампірської раси? — і відразу розсміявся — Не беріть в голову, я так жартую по дурному.
— Не беру — усміхнувся воїн — Ніч для мене більш природня стихія. Хоч і маю визнати, нічого не гріє душу більше ніж золотисті сонячні промені, що лягають на обличчя вдень.
— Ви справжній поет.
— Втім... День потрібен щоб жити. Щоб радіти життю, насолоджуватись чесною працею, і чесно заробленим відпочинком... Щоб гратись. Щоб сміятись... Щоб любити... Але, якщо і станеться якась небезпека, якщо на мене хтось і нападе, ніч, це найкращий час для смерті.
— Ну-ну, то казав про радість, і відразу такий мрачний став. Не накручуй, може ніхто і не нападе... Місцина в нас тут досить спокійна зараз. Як хтоніти пали, майже ніхто більше людей не мордує... Є звісно бандюки всякі, але якось справляємося, і вони не сильно нагліють. Є звісно і почвари, але тут, в чистім полі, на них досить легко полювати, особливо якщо взяти мужиків з п'ятнадцять, та хоч з сім, і бажано, щоб хоч в одного рушниця аби яка була. Ну і, можна нормально очистити місцину, так шо гади ще пару місяців докучати особо не будуть... Це ж не північ, де їх в лісах до біса, і хер виведеш. Знаю про що кажу... І це не Дике поле, де їх як тої мошкари вонючої, рої. Та серед вонючих трясовин, і на спекотних пустках, полювати справжнє пекло... Нє, зараз в нас тут спокійніше стало, без хтонітів то.
— Ясно... — Морфей помрачнів — Не хотів би вас засмучувати пане господарю, але мушу. Ви як батько, як голова сім'ї, маєте знати і бути готові.
— До чого це бути готовий? — раптом насупився Торгайрд.
— До того, що спокій, що постав з падінням Хтонітовою Імперії, не назавжди... Більше того, навіть не надовго... Бо на їх місце нова загроза приходить. Займає пустуюче місце.
— Яка це?... — батько насупився ще більше, знатно помрачнів в обличчі.
— ... Орки... Багато-багато... Десятки кланів. В майбутньому, може і більше, якщо нічого з цим не зробити зараз.
— Орки?...
— Так, ці зелені, громіздкі.
— Наглі і тупі, ага. Знаємо таких. Навіть в місті якось бачив, на базарі. То наче спокійно торгувались, аж бац, вже якусь бійку учинили... Але сам з ними якось не мав справ, чому радію... Чув, що інколи грабують поселення та каравани. Чув, що якісь їх клани на стороні Хтонітів воювали раніше. Але ж їх, тут, на півдні, начебто і не так багато, щоб бути якоюсь серйозною загрозою, хіба ні?
— Хм, напевно ви чули також і те, що на північному сході, вони вже створювали великі орди, і ходили на Живі землі війною?... Ходили на Слободу, і навіть далі... Майже знищували Рубінове, та Моршин, ще декілька сотень років тому.
— Так, чув... — знову насупився той — Але самі розумієте, Живі землі величезна земля. Де вони, і де ми? І я навіть можу сказати, що сам я патріот всієї території, а не тільки своєї хати, та двох найближчих кілометрів навколо неї. Однак ви також маєте зрозуміти, наскільки це далеко звідси. У нас то весь цей час своя проблема була – Хтоніти. Я право і сам воював раніше проти них. В дружині Арктополісу, в коаліції Живих земель.
— Я вас чудово розумію, пане. Не мені вас звинувачувати. Я сам звернув увагу на загрозу орків тільки зараз, хоча активізувались вони насправді вже давно, і тепер активно займають нишу, залишену після падіння хтонітів. Поки що, в Живих землях дійсно не багато кланів. Але сам той факт, що ми їх залишили, після минулих проривів на нашу територію, створює серйозну загрозу зараз, коли при їх допомозі, набагато більша кількість кланів, зможе перетнути все той же східний кордон, і хлинути з Великих боліт... А тоді, вони обов'язково дійдуть і до сюди... Поки що це може бути не дуже помітно. Але особисто я, бачу ознаки того, що все так і буде... Повірте, знаючи орків, вони цей шанс урвати шматок, і по більше, ні за що не упустять.
— Чорт... — дуже сильно опустивши брові, господар свердлив очима землю під собою, схрестивши руки на грудях — Що нам робити?
— Над цим я і сам зараз думаю... Саме через це відправився у цю подорож... Конкретно вам, поки що, просто бути готовими до всього. Завжди тримайте шаблю гострою, озбройте своїх робітників, якщо ще ні. На випадок, якщо доведеться мати справу з місцевими орками, які вже почали знатно наглішати. Знатно... Якщо у вас є достатньо грошей, відправляйтесь в Арктополь, і спробуйте знайти на ринку вогнепальну зброю і набої. Одна рущниця вже добре. Зможете дозволити собі ще – краще купіть, заради ваших же близьких... Благо, самі орки погано знаються на цій зброї і взагалі будь-яких старих технологіях. Вони для них зарозумні.
— Ясно — господар був все таким же мрачним, дивився кудись вниз напружено міркуючи, але був дуже спокійним — І на тому вам дякую, пане. Особливо дякую, що попередили. Бо так би і жив далі, як дурак, думаючи, що вічний спокій тепер настав... Аж поки якийсь клан не прийде до самого хутору, не пограбує, не підпалить, сім'ю мою не... Аж думати про це страшно. Не хочеться про те думати... Але маю, раз така загроза дійсно є... Маю... — сказав твердо, грізно, але спокійно.
— Впевнений, ви зробити все правильно. Ви людина сильна, і розумна.
— Дякую, пане... Якщо можу чимось допомогти вам в вашому поході, ее, чи в будь-чому, що ви робите, щоб це попередити...
— Дякую вам! Ви вже мені допомогли — Морфей по доброму усміхнувся, точно знаючи, що треба понизити рівень напруги. Він хотів допомогти, але точно не хотів псувати для цієї чудової родини, цей дивний світлий день... Кінець дня, мав бути теплим, це точно. Тож витримавши певну паузу, перш ніж вирушати далі, він змінив тему — Роздивлявся ваш чудний хутір. Ваші затишні хатинки... Ви самі будували?
— Хех, так, переважно. Помічники були, звісно. Ці хлопи, що зараз у нас живуть і працюють. Діти бідніших селян.
— Робота виконана на славу, це видно відразу... Єдине що викликає у мене здивування – це матеріал. Я все розгледів, і зрозумів що це дуб. Добротний північний дуб... Але хіба тут, серед степів, не краще було б з глини робити? Або якщо кошти дозволяють, то тоді вже каміння привезти з Арктополю... Лісів то поряд дзуськи, дороге задоволення, особливо з самої півночі перти.
— Кошти то дозволяють... Але ні, дерево... — господар з любов'ю похлопав стіну, біля якої вони сиділи — Дуб. Деревина міцна, деревина велична... Деревина насичена життям, мудрістю предків, що першими заселяли наш край, від північних лісів, і до південних степів та гір... Це частка тієї мудрості і сили життя, привезена сюди, ближче до південного краю, з мого дому... Моя родина була родом з Благо, мої предки оселились там, в самому-самому першому поселені. Це вже мій прадід переїхав з родиною на південь.
— Дивно. Чому?
— Хотів заробляти на солі, прибутково це різко стало, як останні морозильні камери що ще хоч якось фуричили, і ті почали розвалюватись на шматки, від іржі.
— Розумію... І як, заробив?
— Так. Якби не заробив, повернулися б назад. В Благо у мене і досі є рідня. Двоюрідні тітка з дядечком, та зовсім стара бабуся Арейна, що досі живе, завдяки живительним силам її покровительниць з храму Ладанни.
— Що ж, якраз в Благо я і тримаю свій шлях... До столиці.
— Справді? О, то може добру послугу мені зробиш юначе, передаси моїй родині листа, я тіки напишу його швиденько? Вони тебе за те, і нагодують, і ліжко дадуть, вони добрі люди!... Щоб я вже тому телепату в Арктополі зайвий раз не платив за послання. Дере немов ми не в глушині на краю світу, а десь во, прости господи Терені, чи Леві, де телепати вчаться сім років в академії, а не півтори роки, в безплатній школі при монастирі.
— Мх, так, телепати в Арктополі передають і трактують досить не чітко. Немов на від'єби... Вибачте, немов щоб від них відстали швидше.
— Нічого, правду кажеш.
— Передам, звісно передам. Я людина теж не зла.
— Дякую, дорогий гість! Раз вже візьмеш від мене лист, візьми і щось корисне, щоб чесно було. Скажу сім'ї, положать тобі хліба, сала, луку з часником. Нал'ють молока з водою.
— Вельми вам вдячний! І за це, і за все інше... Знаю, що не дарма воював. Точно не дарма. Я і мої брати... І далі буду битись не дарма, точно знаю! Бо поки над Живими землями продовжує сходити сонце – варто битись... Битись за життя!
А сонце вже остаточно заходило за горизонт. Розкішна золота вуаль ставала помаранчевою як мідь, а потім і зовсім темнішала.
На небі починали потроху виднітись зірки... Він так любив ті зірки... Міріади таємничих космічних вогнів. Невимовно довгі і невимовно яскраві промені світла, що доносяться до землі, крізь мільйони світлових років, від тіней вже давно згаслих сонць, до тіл яких йому ніколи не дістатись... Ніколи.
Тепер вуаль ночі, повільно охоплювала степ, та хутір. Морфею привели з стайні його міцного чорного коня, вдоволь нагодованого, та напоєного. Він встав поряд з ним, у відкритих воріт хутору. Його проводжала вся Торгайрдова сім'я: двоє милих хлопчаків, чарівна Зоря, любляча дружина, та сам господар, що статно величав над родиною, і в той же час, невидимою аурою захисту та любові, обіймав їх всіх.
Дари Морфею склали у дві великі шкіряні сумки, що висіли в коня по боках, та налили в два закупорених глечики, що так само висіли поряд. Письмо до рідні Торгайрда, Морфей особисто поклав в сумку.
— Ще раз дякую вам, пане господарю, за гостинність, та щедрість! — посміхаючись сказав воїн, тримаючи під пахвою свій шолом — І вам, пані господарка, за вашу люблячу доброту! Я ніколи не забуду доброти вашої сім'ї!
— Сподіваємось, ваш шлях буде спокійним! — сказала жінка.
— Якщо колись будете повертатися назад, — почав Торгайрд — ви точно знаєте, якою дорогою вам вирушати, щоб вас тут завжди з радістю прийняли, і нагодували!
Морфей посміхнувся, сподіваючись, що таке дійсно колись буде можливо, і що з цією сім'єю до того часу все буде добре — Тепер я це знаю... Ви хотіли, щоб я дав настанову вашим синам, пане Торгайрд. Настанову, що допоможе їм на шляху воїнів — господар кивнув. Морфей опустився перед дітлахами на одне коліно — Тоді слухайте, майбутні герої... Ніщо не веде воїна вперед, в бій, чи в подорож, краще ніж любов, та істина... Любов дарує сили битись, сили захищати тих, хто воїну дорогий. Дає найкращу мотивацію, здатну здолати будь-який біль, лінь чи сум. А тому завжди плекайте в собі любов. Любов одне до одного, до свого народу, свого дому, і своєї землі. Ця любов дасть вам сили в найскладніші часи. Вона підніме вас, коли впадете. І вона обов'язково дасть вам такі ж щирі і благородні плоди, як ті семена, які ви посієте з любов'ю... Істина же... Істина вказує воїну шлях. Найбільш праведний, навіть якщо найбільш складний. Шлях, який любов дає сили твердо обрати, і яким дає сили йти. Шлях добра, шлях чесні, вірності, патріотизму, і жертовності. Шлях абсолютного світлого блага, за яке бореться кожен справжній воїн. Поки варвари намагаються відібрати в нас любов, та істину, істина вказує нам як їх перемогти, любов дає для цієї священної битви силу... — хлопці слухали уважно, і видно, що хоч і були ще малі, розуміли, а головне, це справляло на них серйозне враження. Бо вони знали хто він, бо росли на славних оповідях, про героїв Херсонесу, які бороли грізних Хтонітів, і тепер здолали їх... — Але істину, кожен з вас ще має знайти, істину і любов. А тому вчиться. Вірно вчиться, і завжди думайте. Розум, та чисте серце, приведуть вас до істини, і допоможуть оминути брехню... Хочете знати як саме відрізнити істину від брехні чи невігластва?... — хлопці трохи почекали, а тоді ніяково кивнули головами — Істина сяє найяскравіше!
Зірки ставали вже зовсім ясними. Сонце зникло, і на небі воцарився місяць. Повний, яскравий білий місяць, за якого вовкулаки та інші перевертні, зазвичай не по своїй волі приймали звірячу форму, і трохи та скаженіли.
Зірки були однаково яскраві і прекрасні: на півдні, на півночі, на заході і на сході. Єдина синя вуаль, з білими стразами.
Морфей надягнув шолом – чорний лицарський шолом, незвичної гладкої форми. Червоні очі трохи засяяли яскравим червоним світлом. Але сім'я не злякались магії, бо довіряла йому. Він востаннє провів поглядом юнну Зорю, встановивши блаженний, але короткий зоровий контакт. Опісля сів на коня, і поволі став віддалятись від них.
— Дякую! Дякую вам за все!... Я буду бачити вас у снах! У блаженних снах про безтурботні миті минулого! — останнє що він сказав.
Вони ще довго проводжали його поглядом, між собою безтурботно спілкуючись про цього мандрівника, особливо дружина з чоловіком.
Він же, чув тепер тільки холодний нічний вітер. Все більше заглиблюючись в безкрайній степ. Все більше віддаляючись від Херсонесу, покидаючи цю частину півдня, в якій пролив стільки крові, втратив стількох побратимів... Втратив того себе, яким більше ніколи не буде.
Тепер, він почав все з чистого листа. Але його наміри і ідеали були настільки благородні, що його чистий лист, був золотим – тонким золотистим аркушем... І першим що його заповнило, було Сонце – символ життя.
Він викинув з голови дурні спогади. Погані думки, про мрачність подій, що чекають. Зараз, він потребував лише спокою, і миру з самим собою.
Так він і поїхав далі, з спокійною головою, і чистим серцем.
І лише надія легким вогником тремтіла в душі... Надія і мета... Цього було достатньо.
Пригоди Морфея продовжаться, у першому томі «Лицар ночі»
Редагував Шкіпер :-)
