Кажуть, не можна двічі ввійти в одну й ту саму річку, але ніхто не попереджав, що можна випадково впасти в те саме болото, з якого ти ледве вибрався більш як п’ятнадцять років тому. Після цілого життя, проведеного у затишному, хоч і подекуди дикуватому світі GNU/Linux, де ти сам собі й цар, і бог, і системний адміністратор, доля (читайте – робоча необхідність) закинула мене назад у лапи Microsoft.
Windows 11 зустріла мене оновленим інтерфейсом, який виглядає так, ніби macOS і Android пересварилися на вечірці, а потім їхніми залишками намагалися залатати діри в старому доброму Windows 7. Це схоже на повернення до колишньої, яка зробила пластичну операцію, але характер залишився знайомий: вона все ще вимагає вашої уваги що п’ять хвилин і псує нерви.
Перше, що б’є по очах людину, яка звикла до легкості Linux-дистрибутивів типу Mint чи Fedora, – це неймовірна, просто космічна ненажерливість системи. Мій старий ноутбук під Linux літав, споживаючи 700-800 мегабайтів оперативки у стані спокою. Windows 11 після завантаження одразу «відкушує» чотири, а то й п’ять гігів просто щоб показати шпалери. Вона поводиться як поважний пан у ресторані, який іще нічого не замовив, але вже зайняв три столики і вимагає комплімент від шефа.
Згідно з дослідженнями, системні вимоги Windows 11 стали каменем спотикання для мільйонів пристроїв, які цілком могли б працювати ще роками. І це не тому, що система пропонує якісь неймовірні інновації, а просто тому, що вона обросла такою кількістю фонових процесів, телеметрії та рекламного сміття, що під цією вагою тріщать навіть сучасні процесори.
Коли я спробував налаштувати свій робочий простір, я відчув себе так, ніби мені зв’язали руки за спиною і попросили зіграти на піаніно. У Linux віртуальні стільниці – це святе. Ти можеш мати їх десять, перемикатися між ними одним рухом пальця, і кожна буде пам’ятати своє місце. В Windows 11 віртуальні стільниці теж ніби є, але працюють вони з грацією п’яного слона. Спробуйте перетягнути вікно з однієї стільниці на іншу – і ви зрозумієте, що таке справжнє випробування для терпіння. Система часто «забуває», де що було, або просто підгальмовує під час перемикання. Це особливо дратує, коли ти звик до миттєвого відгуку «легких» оточень типу XFCE або KDE Plasma, хоча особисто я є фанатом GNOME.
Окремий котел у цифровому пеклі зарезервований для процесу встановлення програм. У світі Linux ви просто пишете одну команду або відкриваєте менеджер пакетів, де все зібрано в одному місці, перевірено та готово до використання. У Windows 11 ви все ще змушені займатися «цифровим полюванням»: іти в браузер, шукати сайт розробника, дивитися, щоб не натиснути на рекламну кнопку, завантажувати файл, а потім проходити крізь десять вікон установника, де вам намагаються впарити якийсь антивірус або браузер-супутник. Microsoft Store, який мав би розв’язати цю проблему, нагадує покинутий торговий центр на околиці міста: там ніби щось є, але все не те, що треба, а пошук працює за логікою генератора випадкових чисел. Навіть намагання Microsoft покращити ситуацію за допомогою термінальних інструментів на кшталт Winget виглядає як спроба прикрутити реактивний двигун до воза.
А цей нескінченний цикл оновлень? У Linux ти оновлюєшся тоді, коли хочеш. Windows 11 оновлюється тоді, коли хоче. Ви можете бути посеред важливого дзвінка або рендерінгу відео, але система раптом вирішує, що саме зараз – ідеальний час, щоб завантажити з інтернету кілька гігабайт, перевантажитися і сорок хвилин показувати вам екран з відсотками. Це виглядає як пасивно-агресивний контроль з боку розробників, які вважають, що краще за вас знають, коли вашому комп’ютеру треба «відпочити». При цьому кожне таке оновлення – це лотерея. Ніколи не знаєш, чи відвалиться звук, чи почне глючити принтер, чи просто зникне панель завдань.
До речі, про панель завдань. Вона в одинадцятій версії стала «красивою», але втратила половину функціоналу. Ви не можете її пересунути вбік або вгору — вона прикута до низу екрана, як каторжник до ядра. Контекстне меню, яке викликається правою кнопкою миші, тепер вимагає додаткового кліку на пункт «Показати додаткові параметри», щоб ви могли побачити ті функції, якими користуєтеся щодня. Це як якщо б у дверях вашої квартири зробили ще одні двері, які треба відкрити, щоб дістатися до замкової щілини. Це не дизайн, це знущання з ергономіки заради сумнівної естетики.
Швидкість роботи самої системи — це окрема пісня, точніше, повільний похоронний марш. Навіть на SSD-накопичувачах Windows 11 примудряється «задумуватися» на рівному місці. Відкриття провідника іноді займає секунду-дві, що для людини, звиклої до миттєвої реакції Linux, здається вічністю. Аналітики зазначають, що це пов’язано з величезною кількістю застарілого коду, який тягнеться ще з дев’яностих років, на який зверху наліпили нові шари інтерфейсу. Це як намагатися побудувати хмарочос на фундаменті сільської хати: воно хитається, скрипить, але Microsoft продовжує фарбувати фасад у приємні пастельні кольори.
І наостанок – конфіденційність. Windows 11 стежить за вами уважніше, ніж бабусі під під’їздом. Вона хоче знати вашу геолокацію, історію пошуку, звички друку і навіть те, які програми ви запускаєте. Вимкнути все це – справжній квест для терплячих, бо налаштування розкидані по різних кутках системи. У Linux ви володієте своїми даними. У Windows 11 ви – це просто товар, який Microsoft аналізує і використовує для покращення своїх рекламних алгоритмів.
Повернення на Windows 11 після Linux – досвід, який змушує переосмислити цінність свободи. Ціна позірної (насправді сумнівної) зручності – постійне відчуття, що ти користуєшся чужим інструментом, який тобі позичили за умови, що ти будеш терпіти всі його примхи. Це система для тих, хто не хоче замислюватися, як усе працює, але готовий платити за це своїм часом, ресурсами заліза та приватністю.
