До 2023 року я достатньо часу провела за навчанням і почала використовувати освітні курси як розвагу. Я мала гарну роботу, де робоче навантаження було настільки помірним та doable, крім того мені подобалось те, чим я займаюсь, що у мене завжди лишався час на себе. Я жила у таких навантаженнях раніше, коли мозок кипів постійно і добу хотілось сильно розтягнути, щоб встигати у ній відпочити. Я жила у стресі, мені доводилось опановувати багато різних навичок у темпах, для мене неприродніх. Я спокійна людина, у мого тіла такий темпо-ритм, що я можу довго та поступово колупати то одне, то інше, головне – no rush.
Я вивчилась в університеті на бакалавра і не хотіла вступати у магістратуру, бо я, по-перше, втомилась від навчання, по-друге, у мене є певна повага до наукового світу та до науківців. Магістрська робота – це ж уже щось до науки. Щоб мати можливість теоретизувати, треба отримати практичний досвід, щоб розуміти хоча б в загальних рисах суть того, про що збираєшся писати магістрську роботу.
Теоретичних знань на бакалаврську у мене було достатьно, але мені здавалось смішним продовжувати у тому ж ключі переповідати десь побачені мною та почуті чужі ідеї та доробки у магістратурі.
На першій роботі я ще мала мрію трошки попрацювати, а потім релокейтнутись у якусь з країн Європи і заради роботи, і щоб отримати магістрську освіту десь там. Мені потрібна була англійська мова і у процесі роботи я зрозуміла, що дизайнер з мене дуже недоладний. Я бачила свої роботи і відчувала, що вони не того рівня, і я не можу самостійно змусити себе їх покращити: я не розуміла чого я не вмію, що саме я роблю не так, що заважає мені зробити більш естетичне та композиційно вивірене зображення.
Тому мені довелось змусити себе здати екзамен з англійської на рівень С1 у 2019, попередньо 4 місяці повчившись у Кембриджському Центрі, а потім піти на курси в Projector на Graphic Design Fundamental у 2020. Мені увесь час доводилось суміщати це донавчання з роботою, я декілька разів доходила до межі своїх можливостей і розуміла, що я можу просто померти від втоми, але мені тоді здавалось, що краще швидше відстраждати, щоб далі по життю до цього не повертатись. Я маю на увазі до освіти, навчання.
І так я натренувала усі свої невидимі м’язи до того рівня, який дозволяв мені відчути себе освіченою, вмілою, розумною, впевненою і закрити свої гештальти типу «підтвердити рівень англійської».
Про англійську це для мене було принципове питання, бо я вчилась в школі з поглибленим вивченням іноземних мов, ЗНО з англійської я здала на 197 балів з 200, але мій вибір професії ніяк не був пов’язаний із мовами та їх застосуванням, і я дуже боялась, що за 4 роки універу втратила свої надрочені за 11 років школи знання. Мені принципово було отримати галочку, що я знаю англійську і можу нею професійно користуватись.
2023 року я вже просто від нєхуй робити та по фану сходила на курс по фотографії, де вчили працювати зі студійним обладнанням. Я дуже давно фотографую, але ніколи не фотографувала в студії саме через те, що не знала, як у ній поводитися. Професійне обладнання – це не те саме, що домашні лампи, і у мене не було місця і можливості купувати собі якісь прибамбаси додому, щоб навчитись без допомоги.
Крім того я люблю чути про досвід людей із інших професійних сфер, дотичних до моєї, бо так чи інакше ми б з ними колись перетнулись із робочих питань.
За півроку я сходила на курси з флористики.
В університеті та в художній школі ми вивчали скульптуру. Ми працювали з двома матеріалами: з глиною та зі скульптурним пластиліном. Завдання по скульптурі часто полягали у тому, що треба було скопіювати те, що бачиш. Ми переліплювати якісь розетки, античні голови, нас навчали певним прийомам типу як ліпити рельєф, барельєф із одною скошеною площиною. Тобто відчуття об’єму у мене напрацьоване.
Квіти, припустімо, це матеріал, а букети, квіткові композиції – це об’ємна композиція. Це скульптура, але у специфічному матеріалі.
Я була знайома з ВладФедчуком, бачила, чим він займається у своїй дірі і думала про те, чим можу зайняти його місце. Він усіх знає і домовивися про розміщення букетів kvitkova у себе.
Мальчик, ти або мене не кохаєш або ти з мене знущаєшся. Чи це не приниження мене виставляти мені в лице букети якоїсь шлюхи для перепродажу? Мене бісить у цьому вчинкові все. Бісить – не те слово, він мене образив і це було дуже боляче.
По-перше, він це зробив неприховано, прямо. Яка квіткова, який Ілюха з фотографіями? По-друге, навіть якщо я зможу це пережити, типу я поганий фотограф, поганий дизайнер і не можу зібрати букет, це нерентабельно з точки зору бізнеса. Платить квіткова за оренду місця під розміщення своїх букетів? Не платить. Він отримує копійочку зверху (націнка) із продажу букетів квіткової? Не отримує. Нахуй їх виставляти? Єдине – щоб мене образити.
У травні у моєї подруги Марини, яка ще тоді не навчилась готувати яєчню, день народження. На той день народження я, ображена Владиславовою поведінкою, зібрала самостійно для Марини букет. Зібрала – це просто сама обрала квіти в магазині, які мені скрутила в букет продавчиня. Вийшло непогано, але це смотря як посмотрєть.
Марина тоді була підписницею Mutabor, була в захваті від їхніх букетів, показувала мені. Під кінець дня, коли ми спокійно без ексцесів відсвяткували її день народження, і їхали додому, вона поділилась зі мною бажанням стартонути свою квіткову лавку. Вона маркетолог, я дизайнер, я завжди бачила у ній потенціал до якоїсь більш відкритої до людей та світу роботи, ніж та, якою вона займалась, тому підтримала її ідею. Крім того, ми обидві Марини і могли б мати дуже вдалий спільний проект. Пошол нахуй Владислав. Удавись, їбучись зі своєю обриганою квітковою шалавою. Тупориле безяйцеве імпотентне кривойобле дно.
Ми з Мариною домовились, що зробимо швидкий рісьорч по темі і запишемось на курси з флористики, бо починати крутити квіти без елементарних про них знать – дивно.
У 90-х, коли усе завертілось і впав СОЮЗ, мій тато не розгубився і завдяки своєму розумові та знайомствам…Ні, не відкрив власну справу. Став директором заправки.
Йому доводилось щодня з Ірпеня їздити в Бориспіль і часто міняти великі об’єми грошових знаків, які тоді обезцінювались із шаленою швидкістю.
90-ті для моєї родини пройшли у відносному комфорті та ситості, тому я мала цей досвід попередніх поколінь як приклад, що турбулентні часи дуже підходять для активного заробітку.
Я маю зазначити, що я з іншими своїми чоловіками такою не була. З багатьох причин: у мене раніше не було того досвіду, який я мала, коли познайомилась з ВладФедчуком, і я загалом не дуже люблю давати поради, особливо коли до мене не звертались, а питання лежить у площині професійного. Я знаю, що чоловіки часто дуже болезненно ставляться до втручань у своє життя та свій простір, і тут, до того ж, усе крутилось навколо Владиславової роботи, Владиславового дітища. Але він мені дозволяв, періодично зайобував мене своєю наполегливістю (він мені не продавав, не заохочував до якихось дій, а саме вдовблював та майже примушував), а інколи я бачила, що він настільки втомлений і загублений у своєму щоденному кавоварінні, що мені здавалось я зобов’язана його витверезвити і спрямувати.
Минув місяць, півтора, після тієї розмови з Мариною. Я записалась на курс, не пам’ятаю, чи повідомила її про це. У мене був проект, який я робила навчаючись в Проджі, він дуже підходив для айдентики магазину квітів, це питання не горіло. Марина збиралась отримати водійське посвідчення. Я не водій, тож мені здавалось, що це корисне доповнення до нашого бізнес-дуету.
Курс тривав всього 7 днів. Тоді так співпало, що по соцмережах пронеслась чергова жахачка про загрозу ядерного вибуду і напад з Білорусі, і багато людей поїхали з міста, тому на курсі, де мала б зібратись група, я залишилась одна.
Чомусь власники школи вирішили не відміняти курс і повчитись лише зі мною. Я тому була дуже задоволена і, мені здається, ми добре провели ті 7 занять, хоча мені і було важкувато через необхідність постійного спілкування. Я обирала групу, бо хотіла, щоб на мене звертали менше уваги, я не люблю розмовляти…
У мене добре виходило, це було помітно, але я все одно ніколи раніше не працювала з квітами, не висаджувала їх, і тому я не знаю їхніх властивостей. Я не знала багатьох нюансів про допоміжні матеріали, про ножі, про утримання квітів і так далі, і таке інше. По закінченню я мала зробити випускний букет, який був для мене подарунком від школи. Інші букети я робила на заняттях, фотографувала, а потім розбирала, і на наступний день використовувала ті самі квіти.
Я була дуууже задоволена тим, який він вийшов і одразу ж після випускного заняття поїхала до Владислава подарувати цій вонючій залупі цвєтов. Щоб він утерся. І мені загалом було приємно дивитись на свій букет. І щоб всі побачили теж.
Нахуй понавиставляв, ВладХуйня, букетів? Хотів, щоб тобі якийсь друг-гей подарував квіти? На, будь ласка, їж.
Через Владислава і одруження із ним мені довелось втратити роботу і друзів.
Ми сиділи з ним на сходинках перед його кафе і він мене запитав: «Чому ти вирішила зайнятись квітами?». Я відповіла, що мені подруга запропонувала, вона хотіла щось по типу як у Мутабор.
Минуло декілька місяців, Марина займалась іншим і так сталось, що до теми квітів ми з нею більше не повернулись. У мене були свіжі навички та знання, які треба було використовувати, бо інакше навіщо я витратила свій час та гроші. Тим паче я багато дізналась, і треба було ще багато самостійно розбиратись, щоб втілити ідею про квіткову лавку. У мене були відкладені гроші, я спершу хотіла витратити їх на те, щоб купити Владиславові гарну машину, пригнати з Німеччини, бо це дивно дивитись: він – власник кафе, він такий гарний – яка повага до нього, хто йому повірить, що він успішний, якщо він їздить на маршрутці 202, а частіше за все ходить пішки?
Але потім я так розм’якла вже від нього, що дійшла фази «гулять так гулять» і спустила усі ті гроші на покупку квітів, які я повистоювала вдома, покрутила з них букети, навіть пофоткала, але нічого не продала. Досвід корисний, бо я подивилась на самі квіти, на те, як вони стоять, чи зручно їх замовляти…Але це був висер грошей просто в трубу.
Муж Марини Ser_Gey_Tkach_UK1991
Марина старша за мене на цілих 4 роки, а її чоловік ще був старший за неї на 2 чи 3 роки. У них якось дивно співпали дні народження: вони обоє народились у травні з різницею у 2 чи 3 дні. На той час, коли відбувалась уся ця історія з квітами, вони були одружені приблизно 6 років.
Він працював тоді бізнес-аналітиком у GlobalLogic, їхній офіс знаходився у БЦ над станцією метро Хрещатик – я навіть не знала, що у ту будівлю можна якось заходити. Якийсь час потому мені розповіли, що у ній наверху колись в радянські часи був дорогий та модний ресторан.
Марина часто приїздила посидіти в Макдональдсі на Хрещатику, очікуючи на вихід свого чоловіка з офісу, та періодично суміщала приємне з корисним і заходила в ГоловПошту за новою колекційною монетою або прогулювалась до ВСІ СВОЇ.
Я навіть знаю як вони познайомились: вона розповідала, що це відбулось на одній з її колишніх робіт, де їхні столи стояли поруч. Вона, так сталось, власниця квартири, а він тоді жив в орендованій хаті зі своїм другом.
Вона розповідала мені, що та кімната була прохідна, їм доводилось їбатись в ній на дивані і це було не дуже зручно. Чому вони не їбались у неї мені невідомо.
Він сам – Калушанин, з міста Калуш. У нього там багато друзів, рідних і знайомих і було, і лишилось. Крім того, там продовжували жити його батьки, з якими Марина була добре знайома. Навчався він в університеті в Чернівцях, але я не знаю на кого.
Він добре знав англійську і Марина розповідала мені, що його улюблена книга, яку він реально читав і може обговорювати, це «Улісс» Джеймса Джойса. Марина вчилась на перекладача, у неї диплом перекладача з англійської, тож у цьому вони мали спільний інтерес.
Вона показувала мені фото з їхнього весілля – ми тоді ще не були знайомі – і розповідала, що з його сторони гостями були усі його колишні жінки, і вони прийшли. Я не знаю скільки їх було і ми не роздивлялись їх детально на фотографіях.
Після одруження вони поїхали у весільну подорож в Таїлад. Вона розповідала мені в загальних рисах як це було: що там дуже складно з мовою, і як стресово їй було зрозуміти, як виїхати з якоїсь автостанції.
Коли ми ще працювали разом, Марина сиділа то прямо позаду мене, то навпроти. Ми завжди передивлювались, перешіптувались, розмовляли, під’їздили одна до одної за уточненнями і таке інше. Ми працювали разом 3 роки, тож я більш-менш знала її в роботі. Це дивно як так склалось, але наша маркетинг-команда була настільки вдало підібрана, що у нас були гарні стосунки і ми реально добре разом працювали. Вона завжди вранці по приїзду на роботу телефонувала своєму чоловікові замість будильника. У них була така домовленість, і вона її дотримувалась.
Він після одруження переїхав до неї, в її квартиру на лівому березі Києва.
Марина палила. Вона палила цигарки і ніколи не користувалась айкосом або іншими вейпами, електронними сигаретами і таке інше. Її чоловіку це не подобалось і я від неї неодноразово чула, що він намагається примусити її кину, але їй це погано вдаєься.
На весільних фотографіях Сергій-муж-Марини був худий. Він помітно вищий за неї, а вона не нижча за 173см.
У 2023-му здавалось, що він важить під 200кг. Я не знаю чи з ним це сталось через самоізоляцію в період Covid-19 чи це такі тяжкі наслідки тривалого подружнього життя.
Я не до всіх була привітною та періодично дозволяла собі різкі відповіді ще зі шкільних часів. Від першого класу і до 11-го із 4-м включно я провчилась в тій самій школі, в тому самому класі. Деяких зі своїх однокласників я знала ще з дитсадка.
Люблю його згадувати, бо він називався «Джерельце» і знаходився поруч з Бюро Ритуальних Послуг. Поруч – це значить, що у них був спільний забор.
В якомусь 6-му чи 7-му класі до нас прийшла нова дівчинка, Маша Шипович. У неї було доволі довге світле волосся, природньо пухлі губи і вона носила окуляри. Вона швидко потоваришувала з тією моєю однокласницею-сусідкою-подругою, з якою ми разом купляли енергетик Гуарана.
Я їй подобалась або вона хотіла зі мною теж дружити, але я її не розуміла і ніякої цікавості до неї не відчувала.
Я тоді вже користувалась Вконтакте, вела свої інтернет-бложики, і мала багато спілкування із людьми в інтернеті та поза ним, в якому мені було комфортно знаходитись і від якого я відчувала користь.
Маша не здавалась, і намагалась бути спокійнішою, розумнішою і доброзичливішою за мене, та встановити зв’язок. Якось вона написала мені ввечері у Вконтакте, хоча по-моєму до того ми не спілкувались. Я навіть заскринила ту переписку і довго-довго її зберігала.
Вона написала типу «Привіт як справи», а я відповіла типу «все ок». Вона сказала: «Як грубо», я – «не зрозуміла твого питання». І наша переписка тривала в такому ключі приблизно 10 реплік. Вона намагалась присоромити мене тим, що я різко їй відповідаю і не хочу стати простіше і поділитись подробицями своїх відчуттів та буденного життя. Я відправила їй смайл. Не емоджи, а саме стандартний типу «:)» із підписом: ось тобі посмішка, щоб ти не переживала, що в мене поганий настрій.
Та розмова закінчилась її фразою: «просто надо быть не унылым говном, а озорной какашкой».
Фраза була чудова, а розмова ненормальна, тож я вважала за обов’язковість зберегти той випадок у своїй пам’яті.
Я перестала користуватись Вконтакте році, напевно, у 2017-му.
У мене була подруга з Росії, навіть виходить дві, з якими я постійно підтримувала зв’язок, а крім того з однією з них ми ще й вели паблік, де писали про усе, що нас цікавить. Вона вчилась на політології і їй доводилось прокачувати скіл написання наукових робіт, есеїв і подібного, а я просто люблю писати і мені подобалось бути дотичною до цих розумових упражнєній.
Тоді я багато читала всяких науково-популярних статей, дивилась ПостНаука, бо воно було мені побічно корисно у моєму навчанні в універі.
У нас був предмет Історія Дизайну, його вела жінка, яка була заміжня за німцем, і ті пари здавались почасти зайвими, бо вона займала їх розповідями про свої подорожі Німеччиною. Але вона задавала робити реферати і один з них був про історію моди. Я люблю костюм, я в дитинстві мріяла стати дизайнером одягу, багато малювала одьожок для паперових ляльок і завертала своїх Барбі у шматки різних тканин. Через відразу до шиття, голок, міліметровки та викройок, дизайнером одягу я так і не стала, але багато цікавилась темою моди, стилів, одягу. Історія костюму – це частина Історії Мистецтв. Бо там історичні епохи, усі королеви на картинах в якихось сукнях, якісь кольори у тканин, якісь аксесуари, якісь фасони; мені подобались лицарські обладунки, і так далі, і тому подібне.
