Мій перший хлопець розповідав мені про один зі своїх досвідів, що він тоді приймав я не знаю або не запам’ятала, але ефект полягав у тому, що він ніби вийшов з тіла і бачив себе зі сторони. Він почув дзвінок у двері, відчинив їх і там теж був він.
Він жив у гуртожитку і казав, що там часто закидується маркою і трапляється різне, у тому числі у нього бували ненормальні витівки у коридорі.
Одного разу він із друзями був в магазині накурений, і вони (або він особисто) дали підсрачника випадковому дорослому чоловіку – їм здалось він схожий на їхнього викладача.
Він розповідав чим скінчились його «подорожі» – він із друзями був обдовбаний у лісі. Це була така метода позбуття від страху, а у нашому лісі ще й кладовище було поряд. Він казав, що стрибнув або упав в яму, за ним стрибнув або упав якийсь з його друзів і вдарив його ножем у шию. Він прийшов до тями на ранок у лікарні з катетером у члені. Я не знаю як так сталось, що вони (його друзі-наркомани) витягли його і змогли викликати швидку або встигли йому допомогти.
Після того, по-моєму, як ми вже розійшлись, ми з ним ще бачились один чи два рази. Якось ми зустрілись, щоб він віддав мені мої речі, які в нього залишались. Я не пам’ятаю що саме там було, можливо iPod. Ми тоді пішли на ту квартиру, де був ремонт, і де я з ним їла кислоту, ми сиділи поруч, він комусь відписував у телефоні, надсилав сердечко. Я так зрозуміла, що то була його нова дівчина. Це було буквально за місяць чи два після того, як ми розійшлись, тобто можливо він почав зустрічатись із нею ще тоді, коли зустрічався зі мною. Дії, мені не зрозумілі.
Я це ледь пам’ятаю, але ми з ним ще зустрічались в нашому лісі біля кладовища, але що ми робили я не пам’ятаю. Чи ми щось пили, чи ми курили траву чи ми просто посиділи біля багаття. Пам’ятаю сам факт, що та зустріч відбулась.
Ірина Жернова була спеціалістом зі шкірно-венерологічних захворювань. Не впевнена, чи правильно це написала. Розбиралась у захворюваннях, що передаються статтевим шляхом і працювала лаборантом, давала висновки по зразкам, взятих у пацієнтів.
Мій тато знав її з того часу, коли донька Ірини Жернової була дружиною його дуже близького, найкращого друга по університету. Тобто приблизно з часів навчання в університеті. Він тоді ще не був знайомий з моєю мамою.
Він сам мені сказав, що був «клієнтом» Ірини Жернової, тобто звертався до неї по медичну допомогу у лікуванні якогось венеричного захворювання. Якого саме мені невідомо.
Не знаю, чи намагався налякати мене мій брат тоді, чи у нього вже розслоївся мозок від стилю його життя, але він «зізнавався», що у нього був секс між могил на кладовищі. Коли він поїхав жити сам, йому здавалось, що сусіди з усіх стін його підслуховують і він бив собак.
Кінолог))00
Бажаю, щоб відірвало руки кожній ублюдочній істоті, яка дозволяє собі бити, калічити, залякувати тварин, знущатись, притравлювати, морити голодом. Бажаю, щоб такі недолюди пережили до себе таке саме ставлення, а потім щоб голодні собаки пожерли їхні обличчя і статтеві органи.
Я не пам’ятаю скільки тоді минуло часу, рік після нашого розставання чи два, але ми зустрілись у серпні.
Ще якось до того влітку я йшла по місту, по Ірпеню, і мені здалось, що мені на зустріч на велику проїхав мій перший колишній. Я чомусь тоді не мала у голові запобіжника і одразу написала йому у Вконтакте: «це ти?». Він відповів мені тоді, що він не в країні.
Ми зустрілись біля магазину «Поляна» і перше, на що я звернула увагу в його зовнішьному вигляді, було його волосся. Він відростив довге волосся, воно було закручене типу у гульку чи у хвостик.
Лише одного разу я викликала поліцію на домашню бійку моїх брата і папи. Мій брат тоді вже заснув на своєму ліжку, після того, як усім виїбав голову, нажахав настільки, наскільки у нього було сил. Я так зрозуміла, йому доставляла задоволення реакція моєї мами на його агресію. Він розумів, що вона розуміє, що він її може вбити, він називав її усіма словами, які б могли означити її як проститутку, завжди втягував у свій бредоносний понос усіх її родичів, і від цього кайфував.
Я думаю частково або повністю він цю навичку підгледів та скопіював у нашого з ним спільного тата. Я знаю історію, бо її було прийнято часто переказувати, що якийсь час незадовго після народження мого брата у мого тата почали ставатись напади ревнощів. Він називав мою маму, свою дружину, з якою він сам побрався, і яку сам запліднив, шлюхою, виганяв її з дому жити разом із нашим сусідом через дорогу. Він чомусь був упевнений, що його син – це син того сусіда, Паші.
У тому, що мій брат – син нашого спільного тата, а не якогось сусіда або грибної спори із космосу, сумнівів немає: вони зовнішньо майже близнюки і коли мого брата зачали, наші батьки жили в Романівці, тобто ніякого сусіда через дорогу у них не було – там через дорогу був ліс, а найближчий сусід називався дядя Гриша.
Тож тоді він відрубився у себе в кімнаті. Інколи він перед тим, як відрубитись, ще встигав викурити у ліжку цигарку, іноді пропалював речі або постільну білизну, подушки, декілька разів продавлював собі екрани мобільних телефонів. Це у нас взагалі була нормальна історія: Олєжа перегнув через коліно ноутбук. Це уже нікого не дивувало.
Не пам’ятаю де був тато і звідки він потім там взявся, але він пішов у кімнату до мого брата, коли той вже спав, і почав його душити. Моя мама намагалась влізти між ними, щоб тато не задушив брата. Брат мій прокинувся і у нього були сили, щоб ще давати здачі. Я дуже сильно не хотіла стати свідком убивства із наслідковою появою мертвого тіла-трупа, бо я підозрювала, що за цим слідом піде розчленування і заховування тіла у нас в саду або в городі, а потім мені усе життя доведеться бути «співучасницею» і «храніть тайну». Я їбала ці тайни, я сподівалась прожити своє життя не так – і зателефонувала у поліцію.
Я сказала: «Приїздіть, бо вони зараз одне одного повбивають». Мене запитали: «Яке місто?!». У сенсі блять яке місто, ви приколюєтесь? У вас не відслідковується місце знаходження телефону? Я телефонувала з домашнього. Домашні номери телефонів усі були від УкрТелекома зареєстровані, тобто адреси, яким було надано номери телефонів були зареєстровані з момента йобаний ти по голові призначення до певної адреси певного номера телефона. Я була не у стані, щоб відповідати на такі неочікувані запитання.
Мені «пощастило», можливо просто пощастило, бо я потім сказала мамі, що зателефонувала у поліцію, можливо я це усім сказала – я не пам’ятаю. Тоді мій тато пішов у ванну кімнату і там типу зачинився. Мій брат розбив йому чи губу, чи носа, чи брову, але у тата на обличчі була якась кров і він її там змивав. Мій брат не хотів закінчувати бійку на такій ноті і почав бити ногами у двері ванної кімнати. Я стала перед ними, прийшла бабушка і стала зі мною. Мій брат все одно ще декілька разів вдарив в область дверей і потрапив мені у ногу, в ляшку. У мене на тому місці лишався великий синець.
Приїхали поліцейські, зайшли у коридор. Я пам’ятаю, що я їх побачила, вони зайшли у кухню, забрали мого брата.
Я подумала, що можу нарешті заспокоїтись і поспати, але за дві години він повернувся додому. Більше я нікуди не телефонувала.
До 2023. Я сказала Владиславові: «Сука, ти сядеш! З моєю допомогою!», бо він мене реально дістав. Задовбав. Він працював по 12 годин у день щодня стоячи. Я попросила його викинути у смітник мій тодішній мобільний телефон. Щоб він взяв мій телефон в руки і викинув його. Я мала на увазі, що коли ми разом, мені більше нічого не потрібно, крім самого Владислава. Ніякі телефони і нічого взагалі. Він не став цього тоді робити, він сказав: «Я не настільки сміливий».
Я прийшла до нього у сіро-синьому гольфі із дуже високим горлом, але без ліфчика. Він дивився на мене, потім взяв мене під підмишки – вони були вологі, я спітніла, він тягав мене по своєму Федчуку.
Спробував вигнати мене – я впала на підлогу, потім вчепилась у його ногу. Він реально майже витягнув мене надвір – ми боролись у нього при вході. Я зачепилась за вхідні двері і зняла з нього один кросівок. Він зміг мене відчепити, я сиділа на дупі у тонких лосінах на залізному помості. Він сунув мені свою долоню між ніг і буквально взяв мене за проміжність. Мені здається ми обоє почули моє: «не час і не місце», він лишив мене надворі.
Я сіла під дверима і почала телефонувати в поліцію. Я зробила це через нього, бо він мене примусив повертатись до цих методів – він вибачатиметься за це переді мною до кінця нашого спільного життя.
Повз проходила його знайома HR-ка. Я вже забула її ім’я. Мені дуже подобалась її зовнішність і вона сама загалом мені подобалась. Якось ми з Владиславом обговорювали те, що якби я захотіла у нашому з ним сексі ще одну жінку, я б обрала її.
У неї був хлопець. Він був дуже високий, у нього була руда борода, достатньо відрощена. Вони часто заходили до Владислава, щоб стати у дверях і цілуватись напросвіт. Одного або декілька разів я з тим хлопцем перетиналась на настолках, бо пам’ятаю, як розраховувалась у Владислава на касі, і той дилда разом із Владиславом щось запитували у мене типу чому вже час їхати, ще ж начебто не пізно. Я тоді сказала щось типу «Часікі не тікають, але треба їхати». Не пам’ятаю до чого саме я там втулила ті часіки, але у мене вони дійсно не тікали – я вдома повиймала батарейки з усіх наявних на той момент в хаті годинників. Ненавиджу їхній стукіт.
HR-ка побачила мене, що я сиджу на вулиці під дверима Федчука і не заходжу всередину. У Владислава горіло світло всередині, і було видно, що він там. HR-ка сказала: «Він ще у себе?» – і зайшла, щоб перевірити, чи усе з ним добре. Тобто чи усе добре зі мною – …Я ж сильніша за нього, і морально, і фізично. Лише я можу йому зашкодити, він мені – звісно ні.
Були перші відключення, але це вже був січень чи лютий місяць. Я користувалась старим холодильником «Мінськ». Йому було років, напевно, під 50, і мене це не сильно хвилювало. Він працював, а на все інше я не звертала уваги. Лише повіддирала з нього наліпки і познімала сувенірні магнітики.
Тоді він несподівано після 3-х чи 4-х місяців періодичних відключень потік. Мені довелось купувати новий холодильник.
Я ніколи до того не робила подібних покупок – у мене не було власного помешкання, а купувати в орендоване такого роду меблі/прилади – дивно. Я розповіла про цю прикрість, що холодильник зламався, своїй подрузі, з якою ми разом ходили на тренування та до Федчука, і вона сказала, що допоможе мені обрати новий. Колись вона жила у гуртожитку і купувала собі холодильник в гуртожиток.
Ми тоді разом поїхали в Республіку, по-моєму, і я там доволі швидко надивилась холодильник VestFrost. Владислав до цього був ніяким боком не причетний, бо він тоді ще мав моду на мене ображатись і вигадувати мої потаємні зустрічання із моїм тодішнім колишнім.
Я прийшла до Владислава після 10-денного перебування в дурці, де мені призначили якісь медикаменти, які мене дуже послаблювали. Я тоді прийшла до нього із гігантським пакетом – я купила пальто в Аркадії за 5 000грн. Виглядала я як справжня навіжена і здавалось, що в моєму пакеті подушка. Я не купувала Владиславові ніяких подушок, бо пішов нахуй безмозка криворука хуйня, принесли додому самостійно щось корисне. Я вже купила для нього ортопедичний матрац.
Я зайшла до нього, щоб залишити йому пакет із зізнаннями, обручкою, бізнес-пропозицією для ключами від квартири.
Він сидів за столом у себе абсолютно один. Самотній, втомлений, сумний, нікому не потрібний, переляканий, хвилювався. Він подивився на мене, я побачила в його очах свого одруженого колишнього: мальчік совсєм поплив. Я лишила йому на столі свій крафтовий пакунок. Подалі від нього, бо ще кинеться мене засосувати чи ґвалтувати – його не поймеш, і мовчки собі пішла.
Мій ніжний коханий дивовижний чоловік Владислав Федчук.
Не можу сказати, що мені було аж сильно спокійно у дурці або дуже комфортно, бо я все ближче підходила до межі життя на вулиці. Прямого бомжування.
Не від свого бажання. Люди навколо намагались мене до цього підштовхнути, можливо, намагаються досі.
Батько Владислава, з його слів, був безхатьком. Я не знаю, мені складно уявити чому і як це можливо, хоча мені відомі деякі приклади подібних ситуацій із 90-х. Владиславу було складно про це сказати мені, я не знаю, що він переживав дитиною.
Я пишаюся ним, своїм Владиславом, я ціную його понад усе. Я хочу, щоб він про це знав, пам’ятав про це щомиті. Я обожнюю його характер, його особистість і підтримую його в усіх його авантюрах. Він розумний і він заслуговує на наповнене, чисте, насичене і елементарно щасливе життя.
Мій улюблений день у Fedchuk
У Владислава була доросла подружка. Дорослих подружок у нього було декілька. Я маю на увазі жінки з дітьми, старші за Владислава на 7-10 і більше років. Саме ця, про яку я зараз хочу згадати, була психолог. Звали її Тетяна, у неї був чоловік і 15 чи 16-річний син, який жив окремо від них.
Працювала вона, наскільки я розумію, десь поряд, або десь поряд із Федчуком жила, бо доволі часто до нього заходила.
Я з нею не знайомилась, тобто не було такої миті, такого дня, щоб ми з нею разом сіли, назвали одна одній свої імена, і спробували б про щось удвох поговорити. Просто ми періодично із нею перетинались у Владислава і я чула їхні розмови. Наприклад вони разом любили «поїхати на секонд» – від чого я готова була відкусити Владиславові яйця щипцями. Зі мною не міг поїхати? Обов’язково треба підстаркувата негарна проститутка у супровід?
У Тетяни був чоловік і син – чому вона не проводила час разом із ними?
Я щиро цього не розумію.
Інколи ми сиділи з Тетяною так, що я бачила, що вона робить у своєму ноутбуці, типу як вона працює. Вона відкривала свою пошту, а іноді і просто початкову сторінку Гугла – і на цьому її робота закінчувалась. Вона просто сиділа перед увімкненим монітором. Періодично вона згадувала про своїх клієнтів-пацієнтів і заохочувала приходити до неї на терапевтичні сессії.
Владислав помирав, без перебільшень. Він щоденно працював, вигрібав за всіма усе лайно, у нього не було часу на обід, він жер жменями незрозумілі пігулки з аптеки, переживав, що хворий на усі на світі хвороби, намагався перелаштувати своє тіло на відмову від їжі і так далі, і тому подібне. У нього на обличчі (око) було написано, що йому погано. Він недосипає і не відчуває радості.
Із розмови з ним нескладно було дізнатись, що у нього постійно щось ламається: то фільтр для води, то тіче холодильник, то проблеми з елекрощитком, то тече в дощ з карниза, то йому шахраї прислали якесь гівно на пошту. Якби Тетяна була психологом по своїй суті і другом Владислава, мені здається, вона мала б це помічати і розуміти.
Колись Тетяна зрозуміла, що ми часто із нею бачимось не просто так, що я – Владиславова дєвочька. Тетяна засмутилась і почала когось із нас до когось ревнувати. Інколи вона заходила, бачила мене, і одразу ж виходила – робила вигляд, що згадала про якісь справи і зайде пізніше.
У мене тоді була заначка у доларах та євро. Владислав мене заохочував до її повного всирання, бо типу заощадження мені не потрібні, бо у мене є він. Коли виходиш заміж, доводиться покладатись на чоловіка. Я ходила її обмінювати в CreditAcgricole на Вацлава Гавела за логікою «банк французьский - валюта євро».
Я отримала готівкою 10 чи 12 тисяч грн тоді і повернулась до Владислава. У нього була Тетяна, пила кофейок. Я почала колупатись у себе в сумці і Тетяна помітила у мене гроші – вона вирішила, що це Владислав мені вручив прес-папьє.
І от, значить, сидимо ви трьох, атмофера напівнапружена: я Тетяну ненавиджу вже, бо вона тупа пизда, яка ніякої користі не приносить своїм існуванням, змушувала мого пупсіка помирати і ще дивиться на нього постійно, наче намагається йому відсосати. Вона мене не сприймає і намагається видалити зі своєї свідомості, бо у Владислава дєвочькі бути не може, бо якщо у нього є дєвочька, то соснуть йому не вийде.
Я дійсно вважаю я маю право на таке ставлення до людей, які забуваються і перетинають межі дозволеного. Перетинають межі поваги.
Мені не подобається, коли до мого чоловіка ставляться так, ніби він проститут. Ніби коли він готує каву – він обслуживаєт, обслуга. По-перше, він продає, по-друге, приготування – це професійна навичка. Тут немає ніякого сексуального підтексту. Він не надає сексуальних послуг, він готує каву і робить це зі щирого інтересу, з добрих намірів.
У Владислава є дєвочька, а у Тетяни – чоловік, але вона нівелює існування і свого чоловіка, і мене. Тобто вона вважає, що їй можна мене зневажати. Моя реакція прямопропорційно зворотня.
Якщо такі її моральні межі – який з неї психолог? Чому вона вчитиме? У чому вона бачить ментальні проблеми, варті вирішення? Її поведінка у соціумі нівелює її професійну самоназву. Я не знаю хто вона насправді, яку має освіту, якщо взагалі має.
Таким чином від Тетяни віднімаються позначки «психолог», «друг», «мать», «дружина», «спеціаліст», «професіонал», «людина».
Заходить дивний чоловік.
Він специфічно виглядає. Усі, хто хоч коли-небудь чув про Каzanтіп («…Ти наказан тіпа!…»), зрозуміють який вигляд я маю на увазі. Чоловік або з кислотної вечірки ранніх 2000-х, або з погано тріпа на Гідропарку. На штянах у нього прикріплений або телефон або невеликий прийомник, і з нього грає якийсь музон, який він не вимикає.
Він підходить до Владислава і намагається щось замовити. Я спершу не зрозуміла, що щось не так, бо звикла неупереджено ставитись до зовнішнього вигляду, дивилась на нього із зацікавленістю до підтримуваного стиля. Бачу по Владиславові, що він займає якусь захисну позицію: типу розгубився і ще ненормальніший за цього ненормального клієнта. Каже йому скільки платити. Той показує Владиславові якесь посвідчення чи паспорт, потім виймає банківську карту і дає Владиславові в руки, типу щоб він самостійно її пропікнув. Він спершу відмовляється, потім бере і пропікує – там відмова, недостатньо залишку на рахунку.
Тетяна сидить тихше води, нижче трави, намагається не відсвічувати, щоб той чоловік раптом не помітив її присутності.
Я не пам’ятаю, що відбувалось між Владиславом і тим чоловіком, але я насторожено за тим усим спостерігала про всяк випадок: він мені здавався схожим на мого брата у поганому настрої і я переживала, що різне може статись. Чомусь той чоловік доволі скоро вирішив піти. Він пішов і сказав, що повернеться за 40 хвилин. Коли він вийшов, я була впевнена, що він не повернеться, бо забуде де він був і просто не знайде зворотнього шляху.
Тетяна сказала: «я за нєґо заплачю», не знаю, чи дав Владислав їй дійсно заплатити за каву для того чоловіка, і на тому вона швидко зникла.
Я не знаю скільки минуло часу, але той шиз повернувся із рюкзачком. Я сиділа за найближчим до Владислава столом впівоберта. Той чоловік сів за вільний стіл, відкрив свій рюкзак і почав з нього викладати на стіл книжки, диски, ще щось. Я зрозуміла, що це якась шиза, яка включає в себе бажання поділитись своїм лайном, тобто сміттям. Що він або не знає, що нам від нього потрібно, або не може викинути ті книжки та диски. Тобто можливо десь між тих речей, які він приніс, криється ключ до його ментального спотикання, і він хоче, щоб ми домопогли йому вказати на його біль. Владислав, наскільки я зрозуміла, ніколи не стикався з подібним і не знав, як відправити того хворого навихід.
Чоловік пропонував Владиславові взяти кофейок і вийти разом надвір поговорити – я знаю цей замут, це не працює. Це людина, яка нестиме маячню стільки часу, скільки до нього буде звернена увага, тобто він може і не затикатись, і потім не дай боже призвичаїтись приходити до Владислава на балачки.
Мій чоловік і так помирає від втоми і стресу, ми не лікарня, тому я не хотіла прикормлювати і приманювати до Владислава шизів. Я ще розізлилась на нього (ВладФедчука), що він думає, що піде надвір поговорити з шизом, водитиме його колами і десь загубить – воно так не працює.
Я сиділа відвернувшись від нього лицем, але тілом я сиділа розвернута до проходу і уважно слухала усе, що говорить той чоловік і розуміла усе, що він робить. Коли Владислав вже рипнувся виходити з-за свого прилавку, я дивлячись вниз та в сторону сказала, звертаючись до того чоловіка: «Це ж було вже!». Типу щоб він завершував своє марення, збирав своє гівно і вимітався. Він або з моєї інтонації, або з мого положення тіла, або з мого зовнішього вигляду зрозумів, що я йому можу всікти. Він сказав: «Ніяких конфліктів», спокійно зібрав собі назад в рюкзак усе навалене ним же на стіл лахміття, і доволі безболісно зник вдруге і за моєї присутності більше не повертався.
Я почала сварити Владислава, бо я хотіла вдавити або його, або Тетяну, або їх обох разом: нащо ви існуєте, прєсмикающієся? Ви взагалі ніколи не відкривали ніяку літературу про психічні розлади? Ви у безповітряному просторі жили/живете чи як? Тобі, тупорила патлата хуйня Владислав Федчук, жодного разу в житті не зустрівся шиз? Чи ти уникав усвідомлення, що вони існують?
Можливо я б інакше переживала ті часи домашнього насилля, можливо я б їх і не пережила взагалі, якби я у тій родині не прожила усе попереднє життя.
Коли я була дитиною я не усвідомлювала того, що у батьків до дітей може бути ненависть, відраза, бажання знищити.
Коли я була в молодших класах школи, я не пам’ятаю себе і своє спілкування вдома. Тобто я не пам’ятаю від батьків до мене якоїсь прямої зневаги, необережності. Мені завжди здавалось, що папи ніколи не було вдома, а мама ставила мене в куток і могла вдарити полотенцем. З братом ми постійно сварились, але я тих сварок як таких не пам’ятаю.
Я не пам’ятаю якоїсь конкретної предметної образи на свого брата. Зате я пам’ятаю як мене принижувала моя мама.
Колись ми з нею їхали потягом, напевно на море, ми тоді були вдвох з нею в купе і до нас підсів чоловік. Він познайомився з моєю мамою і вони розговорились, я сідила за столиком. Я не любила чужих людей і не прагнула підтримувати розмову з тим чоловіком. Він напевно запитав у мене щось, типу чим я цікавлюсь або чим займаюсь, і можливо я йому не відповіла. Тоді він сказав моїй мамі, що у мене «пустиє глаза», а вона його підтримала тим, що вона мені те саме каже. Типу що я непривітна (?) Мене-дитину тоді це дуже образило, образило в першу чергу тим, що моя мама підтримала якогось випадкового слимака, який, очевидно, в усьому зацікавлений. Вона йому не протирічила, вона мене не захищала, вона вирішила мені додати.
Другий раз, коли я дуже чітко раз і на усе подальше життя відчула від неї конкуренцію як до рівного, мені було 10 років. Мій тато тоді вирішив повезти мене в Єгипет на відпочинок. Це був 2007 рік, поїхали ми двох, друг тата, дружина того друга і їхня дитина (донька). Маму мою не повезли і вона за це їбала мозок не моєму татові, а мені. Вона висловлювала мені образливу претензію, що «ти ж з папой їздила в Єгипет».
Був час, коли я носила коротку зачіску з короткою чьолкою, дуже вкороченою, тобто була очевидно зрозумілою форма мого черепа. Моя мама глумилась з мене тим, що звертала увагу на мою голову і казала на мене «так ти ж диня». Типу що мені треба прикритись і відростити волосся.
Колись приблизно в класі 10-му я купила собі туфлі на підборах. Мої перші, сама собі купила. Там був каблук 8см, це були зимові напівчоботи.
Я вдягнула їх вдома, щоб показати мамі і братові. Я була сильно вищою за маму і можливо в масштабах наших кімнат я здавалась високою – не знаю. Мама сказала мені «так ти кобила». Дуже приємно ☺️
Загалом я бажаю їй смерті, і хотіла би, щоб ця смерть відбувалась у стражданнях. З іншого боку, я би щиро хотіла, щоб вона просто пошвидше померла, бо вона любила цим маніпулювати. Вона любила сказати: «От коли я помру, тоді ти згадаєш і жалітимеш» або «От я зараз піду і кинусь під автобус і у тебе не буде мами». Вона не розуміє, не може і не хоче зрозуміти, що у мене немає мами з 10 років. Я її суперниця.
Вона думає у мене є до неї якісь почуття як до суперниці? Лесбійські? Суперниць скидують з корабля, а не упадають за ними.
Колись у неї помер батько. Після його смерті у неї сталась депресія. Вона лежала на ліжку, постійно спала, не хотіла вставати – схоже на клінічні ознаки якогось розладу. Їй було так погано, що мій тато тоді поклав її в дурку і її лікували від депресії (наскільки мені це відомо).
Я думаю зараз, що була або тупість, або погана акторська гра.
Я того діда не знала, він помер за рік, півтора чи два до мого народження. Тобто можливо мене вирішили народити із міркувань, що так у мами покращиться настрій і вона вийде з депресії.
Мені з дитинства розповідали, що він «помер у кріслі». Що типу він сів дивитися телевізор і у нього просто стало серце. Я у це вірила, бо мене там не було, і інших версій я жодного разу не чула ні від кого, навіть і від бабушки.
Після його смерті у бабушки з’явився діабет, очевидно від пережитого стресу.
Вона працювала в лікарні, вона була медсестрою. По-моєму вона працювала в лікарні і завгоспом або мала якусь подібну посаду.
Вже аж коли мені перевалило за 21 рік, після того, як у мого папи стався інсульт, мама вирішила мені відкрити правду про смерть свого батька – мого діда.
Він працював на будівельному крані і був алкоголік. Про те, що він пив, я знала завжди. Мама роповідала, що він був тихим, коли вип’є і любив сидіти біля неї і розповідати їй історії, вона його дуже любила. Вона казала, що бабушка його приструняла, і могла дати йому підзатильника, якщо він був п’янючий настільки, що погано тримався на ногах.
Одного разу мій дід та моя бабушка разом їхали в автобусі, і моя бабушка помітила, що його покривило. Але з ним більше нічого не сталось, вони доїхали додому, йому ще було погано, а потім наче пройшло. Скоро після того в нього стався інсульт. Я не знаю наскільки він був важким – про це ніхто не згадував, але наскільки я змогла зрозуміти, він втратив можливість працювати і лишився домашнім інвалідом.
У нього почалась депресія – це стандартний стан для тих, хто переніс інсульт, не лише від самого усвідомлення своєї інвалідності, а й просто у тілі відбуваються такі процеси та зміни, які прямо впливають на настрій, погіршуючи його. Тобто йому потрібна була якась підтримувальна дієта, очевидно, і терапія. І скінчилось усе тим, що одна зі старших сестер моєї мами прийшла додому і знайшла його повішеним. Що він сам себе задушив, причепившись до дверей. Я не знаю яка з їхній версій правдива: чи його в кріслі знайшли, чи він десь висів, чи він справді якось за допомогою дверей удавився.
Знайшла його НЕ моя мама. У моєї мами лишилась мама, дві сестри, чоловік і дитина раннього шкільного віку, але усі ці надбання сімейного щастя та добробуту її ніяк не втішали, і у неї сталась клінічна депресія.
Я не знецінюю болю від смерті рідних, я розумію, що депресивні стани від смерті рідних неконтрольовані і виправдані, але…Раціонально її мав би більше хвилювати свій живий син і свій живий чоловік.
Коли я була мала, мої батьки часто вночі разом уїздили в ресторан, до друзів, на тусівки і так далі. Мама мене вкладала спати, але я до певного віку боялась темряви і не хотіла сама лишатись в кімнаті, взагалі боялась лишатись сама.
Я пам’ятаю як одного вечора бачила, як мої батьки сідають в таксі. Я дивилась на це з вікна своєї кімнати і дуже плакала. Потім я спустилась в кімнату до свого брата і спала ту ніч разом з ним.
Він завжди любив мені сказати, що «ти не жила як я». Типу що він постійно стояв між татом і мамою, коли вони сварились. Постійно. І що типу я вже такого не застала.
Я пам’ятаю якось наші батьки посварились і настільки, що папа пішов збирати по кімнатах свої речі, щоб типу поїхати. Куди поїхати? Це смішно.
Мама тоді повзала за ним на колінах, БЛАГАЮЧИ не їхати, вибачалась.
У моєї мами завжди була претензія до моєї бабушки – мами тата – типу що вона занадто все контролювала. Коли тато познайомився з мамою, вона не сподобалась татовим батькам. По-перше у моїх мами і тата 6 років різниці у віці, тато старший. Моя мама народила у 19 років, не маючи вищої освіти.
Моя бабушка народила тата, коли їй вже було за 20, і вони тоді разом з дідом працювали, обоє маючи конкретні прикладні технічні спеціальності.
Коли моя мама народила мого брата, свою першу дитину, у них з татом не було власного помешкання, вони спершу жили разом з батьками мами. Тоді вони якось усі двома родинами скооперувались, активізувались і добудували для моїх батьків окрему частину будинку, типу їхню власну, до хати, де жили татові батьки.
Я питала у мами: так а навіщо вони будували хату поруч із батьками? Невже не можна було окремо жити?
Мама не сильно думала, бо роздуми – це від лукавого. У неї взагалі із народженням суцільних логічних причинно-наслідкових ланцюжків великі проблеми. Вона мені розповіла, що у них була можливість взяти собі ділянку на іншому кінці вулиці, тобто побудуватись зовсім окремо і від батьків мами, і від батьків тата. Але вони вирішили, що це не найкраща ідея.
Хтось вирішує насрати собі на голову і йому вдається.
В сенсі – ну треба було напевно краще головою думати про невідворотні наслідки своїх дій. Я не впевнена, що їм (моїм батькам) СРСР та радянська дійсність завадили думати, мені здається це саме якісь внутрішні мисленнєві неспроможності. У них були хати в селах, родичі, можливості і так далі. Вони були не з найбідніших і не з найдурніших прошарків населення.
Я не знаю, можливо вони втратили здоровий ґлузд від вибуху на ЧАЕС. Мені невідомо.
Чому я народилась? Чому мені дозволили народитись, щоб робити з мене цапа-відбувайла? Яка повага і яка любов, яка прив’язаність має лишатись до старших поколінь, до своїх найближчих родичів, якщо вони самі своєю поведінкою визначають мене, свою дитину, як висер, шмат лайна, щось зайве про інсування чого усі шкодують?
Мені простіше вважати, що у мене немає кровних родичів, немає і не було.
Підчас першої вагітності моя мама наїла 20 зайвих кілограмів і довго після того худла. Вона розповідала, що літом вдягалась в спортивний костюм, замотувалась в зігрівальні шарфи і бігала по скількись там кілометрів, щоб втратити вагу, і їй зрештою це вдалося.
Раніше я зберігала її фото до/після/після.
Коли вона народила мене у неї посипались зуби і повилазило волосся. Чому її про ці можливі вірогідні наслідки ніхто не попередив?
Чому агресія звернена на дитину – на мене, а не на оточення? Не на усіх, хто «підтримував», «допомагав», «народжував»? Ви винні, це ваша провина, ваша проблема, ваші помилки.
Не знаю коли це було, але мій брат їздив плавати кудись на Борщагівку, можливо, в басейн КПІ, але його стандартною станцією висадки-посадки була Борщагівка. Можливо КарДач тоді ще не існувало – я не знаю.
Йому тоді напевно було років 16-17, коли він приїхав додому закривавлений. Його на пероні на Борщагівці вдарили ножем в живіт, щоб забрати у нього CD-плейєр. Він носив його на штанях і не приховував під реглан.
Пару разів він стрягав в бійки, але ми взагалі жили в такому часі і в таких умовах, що я це сприймала як щось буденне. Декілька разів я бачила, як моя мама встрягає у вуличні бійки, де декілька хлопців б’ють одного, і закривала собою того, кого б’ють. Одного разу вона підібрала хлопчика (17-25) на якихось сходах і допомогла йому дістатись додому, бо він був чи п’яний чи побитий, чи і те, і інше.
Моя мама розповідала мені, що в 90-ті, коли тато працював на заправці, до нас додому приїздили «Бумєри» з погрозами розстріляти будинок. Мама казала, що їй тоді доводилось ховатись у домі. Мій тато розповідав, що він бував на «стрєлках», і що він там бував навіть озброєний і доводилось відстрілюватись.
Він вправно стріляв і одного разу випадково застрелив у нашому дворі кицьку. Свідком цієї події я не була, але історію знаю.
Мій брат розбивав декілька разів скляні вставки у міжкімнатних дверях у нас в будинку, бувало таке, що мені доводилось втирати полотенцем кров з холодильника та з підлоги.
Я не вважаю ці історії ані цікавими, ані захоплюючими, ані такими, що заслуговують на поширення та перекази. Мені не потрібне співчуття.
Колись мій брат на озері через п’янку побився з якимось незнайомим чоловіком і проломив йому голову сокирою. У мого брата теж лишались черепно-мозкові, у нього теж була розбита голова.
У мого тата був кум-мєнт, який завжди допомагав із вирішенням сензитивних питань.
Я завжди мріяла про те, щоб були якомога менше пов’язаною зі своїми кровними родичами та їхніми знайомими. Саме через рівень їхнього розвитку, розуму, здібностей. Мені з ними не цікаво, вони не можуть наповнити мене чимось корисним або добрим. Їхня тупа необґрунтована заздрість втомлює. Слабкість їхність характерів дратує. Завжди хочеться запитати: так а вам що заважає жити таке життя, як живу я? Що вам заважає отримати ті навички, які маю я, і перестати нарешті обтікати уїдливою жовчною піною?
Можливо їм здається, що моє, саме моє і ніяке інше, життя – це казка.
Вони думають, що якщо відрубати мені мої руки, то вони продовжать так само працювати і для них.
Заздрість – це смертний гріх. Господь карає за задрість і жовчність. Зверніться до свого Бога – якщо він не дав вам того, що дав мені, можливо треба вбити вашого Бога? Він вас принизив. Ошукав. Підставив. Ваш Бог вам не рідний, якщо не поважає вас, не цінує вас, не наділив вас багатстом, красою, розумом, силою, характером…
Печерні люди. Туземці. Неандертальці. Агресивне плем’я.
