В моєму місті повітряна тривога.
Я нарешті уклала Мирчика спати і вийшла перекурити.
Момент перезавантаження у тиші.
Рітуальні виходи до цієї реальності, де весь день нарешті дощить,а на площі закінчують монтаж великої сцени міжнародного фестивалю.
Остання тиха ніч.Завтра і майже два тижні поспіль вечори й ночі будуть концертними.
Люди радіють,веселяться, літо, мир, тусіч.Чому б їм сумувати?
Адже війна,страх та біль десь далеко та не про них.
Все по-чесноку.
Я кожного дня ходжу перевіряти поштову скриню. За 13 місяців тут отримала поштою якусь їбейшу кількість всякого по пошті.Газети,журнали,пробники усього, книги.Листи від страхової,банка,соціальних служб,запрошення на відвідання,звіти. Все задокументоване.Гут.
Я ходжу та перевіряю наявність нової картки з дозволом на перебування тут.
Без неї їхати до України головняково.
Хочу додому аж до скрежету зубів.
Тут мило,чисто,красиво,позитивно.
Ця реальність лагідна.
Я ж просто хочу доторкнутись хоч на тиждень-два до рідної землі, будинків,музеїв, гір,лісів.
Зустрітись з рідними, друзями.Подивитись всім у втомлені війною й недосипом очі і говорити, і слухати.Бути разом.
Почитати вірші зі сцени.
Бути спостерігачем,звісно,цікаво,
але безпосередня участь у процесах безцінна.
А ще в момент, коли усвідомлюєш,наскільки людина крихка, то рівень щирості безкрайній.
Тут в мене теплі стосунки,я вдячна всім,хто знайшовся.
Але не треба плутати тепле з м'яким.А туризм з міграцією...
Ми гості і я пам'ятаю це.
Хочеться додому.
Де ж та моя картка?Чи на шляху до мене?
Вже завтра перегородять площу,проходи до будинку і серьйозні люди зі зброєю й гарною зарплатою будуть ввічливо цікавитись,куди ми йдемо.
Храни небо наших людей зі зброєю чи без.
Поки писала, зрозуміла, що прилетіло у сусідній з донькою дім в Києві.
У час інтернету інформація летить зі швидкістю звуку.
Сюр, сцуко,просто сюр.З ними все добре.Принаймі зараз.
Дощ і повітряна тривога сінхронно закінчились.
Можу спати.Я сподіваюсь.
Як і на картку у поштовій скринці.
