Скільки себе пам'ятаю, завжди знала: буде війна.
З дитинства. Її металеве передчуття проникало мов невидима чорнобильська радіація - до степу, дерев, майданчиків, облізлих п'ятиповерхівок.
Вона відчувалась у мирному Донбасі мого далекого дитинства як неминучість, без зайвої інформації про політику, історію, її цикли.
Тож не дивно, що одного літнього дня я поділилась з однолітками.
Обставини були досить специфічні. Ми сиділи у хащах під фіолетовою шовковицею.Був кінець червня, як і зараз, достигали дикі вишні, соковиті трави пахли теплом і надією на майбутнє навіть через картату ковдру на землі.Ми награлись у схованки та зачаровано дивились на блакитнє безхмарне небо.
Дві дівчинки і хлопчик, погодки.Нам по сім років.Восени до школи у нове життя.А зараз так гарно, тягнеться безкінечний у дитинстві час - літо, що є вічністю розваг.
-Буде війна, - буденно кажу маленька я.-Прямо тут, на нашій землі, просто вдома.
Мої маленькі друзі за мить перестають ними бути. Правда вчить платити ціну за можливість її витримати.
-Что ты говоришь такое, Аня? Какая война?
Від хлопчика і дівчинки, імена яких неважливі, бо вони розчинились у тумані часу, віє страхом. Але я того не розумію, бо інформація пере:
-Так, війна буде, нажаль. Треба зараз до неї готуватись. Вчитись стріляти, партизанити. Мені дід давав книжки, я все зрозуміла.
-А, ну книжки, панятна. На странном языке? Почему не по- руцки ты гаваришь? Хахаха, - раптом зло сміються брат зі сестрою.
Від них віє страхом, мігдалем і перестиглим варенням. Блін, ми ж грались цілий червень, відтоді як вони приїхали до бабусі у наш двір хрущівської забудови.Чому вони сміються з моїх книжок? Хто дав їм право?
Лютую. Підіймаю очі - злі, аж пашуть вогнем.
- Катиться до своєї Мацкви, зрозуміли? З нашого двору ніхто не буде грати з вами. Вони ошелешено дивляться.-Продовжую імпровізувати.Скажу ребятам, що вошей маєте.А незрозумілий вам "язык" - українська. Мене бабуся навчила - і читати, і говорити трохи. Я вам тайну про війну розповіла, думала - друзі, ех.
Перше розчарування ріже гіркими сльозами. Втримую їх до щосили. Тримаюсь, щоб не показати розпач.
-Валіть, валіть до своєї Мацкви!, - вже кричу.
Вони втікають немов миші. Щоб ввечері наябіднічати моїм старим. Дід Анатолій, який за розповідь про німецький полон, куди потрапив юнаком, втратив навчання у військовій академії й роки переховувався на Львівщині, небагатословен.
Питає сусідку:
- А чого ти, Світлано, онуків мові не вчиш? Вони хоч і там народились, але все ж нашої української крові. Ми ж з тобою з одного села на Луганщині, там всі мовою розмовляють.Чи ти тут у місті забула вже нашу Серебрянку? Змосковчилась?
Я мовчки слухаю діда. Він підтримав мене. Каже не до кінця зрозумілі, але дуже важливі речі. Гаряча хвиля підіймається у мені.
Українці. Ми - українці! Маємо мову, що розквітає у селах.
Але чому у містах, у моєму Донецьку, розмовляють російською? І причому тут Мацква?
- Йди відпочивай, дитинко, - дід обіймає мене. Знай тепер: не всім можна розповідати про війну. Не час ще, - і майже пошепки додає: "Хто зна, чи не з ними знов буде війна?"
Я ошелешено хитаю головою. За мить солодко сплю.На ранок забуваю тих дітей, ту розмову на роки. В мене літо!
А восени ми, українські діти, йдемо до першого клачу. Ще радянської школи. Згідно наративів поспіхом перед обличчям змін у школі встигають провести свято букваря. Старші дівчата у коричневій незручній шкільній формі та у червоних хустках на шиях.
На щастя, єдине фото з того свята чорно- біле.
Незалежність приходить навчального року до нас. Тож ми радісно здаємо радянські книжки на макулатуру. Отримуємо нові абетки.
І вчимо мову.
Закінчується 1991 рік, дійсно починається нове життя.
До війни ще двадцять три роки.
