У одному з позаминулих життів, в період Харкова та роботи у "Unisef" на лінії розмежування (Луганщина) і Балаклеї після вибухів, я майже рік прожила у страшеній депресії після вигорання.
Фарби життя потускніли, я не відчувала нічого.Крім фонового нав'язливого бажання вмерти, закінчивши цей ментальний жах.Звільнитись від тягаря злих думок і неможливості відчути радість.Від будь-чого.
Парадоксально, але веселих, прекрасних, мотивуючих, дінамичних подій і до того, і в харківсько-луганський період було дофіга.
Наприклад, наша перша документалка була номінантом на "Молодості".І я випустила першу соло-книжку"Щоденник дрнчанки/гуцулки".Презентувала її Україною.
Примірники полетіли до Німеччини та США.Робила мистецькі проекти сама і гуртои.Ходила в походи.Дружила.
Але,певно,травма полону догнала через 2 роки після нього.Я стала дуже зависати, втома, неможливість зробити хоч якийсь вибір, навіть одягу.Просто сиділа і дивилась у стелю.Хотіла перестати бути.Весь біль обійняв мене і миттю спалив кайф від життя.
Тоді я сіла на потяг.
Потяг до рідного Донбасу.
Бо мене запросили як авторку долучитись по мистецько-просвітницького проєкту"Митці їдуть до Донбасу".Разом зі мною читав дитячі історії Вова Вакуленко.
Ми потоварищували в тій експедиції і потім часто спілкувались, пили каву і виступали у Харкові.
Де я залишилась після поїздки.
Точка на лінії між старим домом і новим у Києві, що поділила життя на відрізки.
Дуже дивно продовжувати тримати листування, мейли, діалоги з мертвими людьми.Але рука не підіймається грохнути той цифровий скарб.Бо у моменти скрути я можу спертись на себе, якоб тоді була, у всіх своїх попередніх виборах.І на тепло дружніх моментів.З тепла любові до людей і Світу, з відкриттів себе різним і складається життя.Переважно ми проводимо його у спробах зрозуміти, що відчуваємо.
Або як я тоді, після літературного тріпу рідними степами, у спробах хоч щось знов відчути.
Трохи смішно - я малювала як навіжена, у десятку міст на лінії фронту вчила арт-терапії. Музикою, живописом, театром, графікою, навіть настолками вчила проявляти почуття, маючи свої поховані.Часто то було нестерпно- знати, що допомогла іншим і почувати притому себе на дні емоційних станів.
Ну і "Unisef" щиро радів сталим успіхам у стабілізації емоційних станів молоді і дітей військової зони і щось платив.Я працювала з двома, трьома психологами одночасно у команді, робила расстановки, місила агресію гліною, виписувала депресивні думки віршами.Моя максимальна емоція того часу була глуха злість на себе.Така, що в багатьох подорожах на руці носила мотузку-браслет-пітлю.Пробувала скористатись нею у підвальній квартирі Харкова після закінчення проекту.Не сподобалось висіти.Тож я спалила її і поїхала на ретрит для колишніх полонених в Карпати.І у холоднючій горній річці, тримаючись за камінь і волаючи на всі гори, я повернулась до життя.
Щиро захотіла жити, відчувати, любити, плакати, помилятись.
Лід розтанув.Але до того ледь себе не загубила зовсім.
Що допомогало, поки було зле:
- їжа.Я дійсно люблю різну кухню і та гастрономічна допитливість міцно тримала мене на землі за одну ногу.
-творчість
-подорожі
-контакт з юнацтвом.Дівчатка і хлопці, тодішні школярі Луганщини чарівні, вони гріли мене, самі не розуміючи того
-волонтерство і волонтери
Дотичність до великої справи може тримати навіть на дні
-справжні друзі
Багато кого з них нема через війни чи хвобори, але у серці живе вдясність і добрі історії.Значить, вони нікуди не ділись, прозорі, тримають світ як Атланти
-фраза Анечки, куратора проекта допомоги полоненим, луганчанки:"Будь тут ще один день".Часом я повзла крізь той день по секундах у наступний
-власна сила
Виявилось її достатньо, щоб в втриматись тут.Я вірила, моя радість повернеться.Треба дочекатись, не піти раніше.Вже за місяць після Карпат, в очікуванні оренди київської квартири у поході за Кончо-Заспу, я закарбувала у пам'яті Соломонове:"Все пройде".
І додала :” Ая залишусь.І буду щасливою”.
І досі є, маю натхнення -збирати пазли днів…
