Я пам'ятаю дуже багато з мирних часів пов'язаного з тими хлопцями.
І мені дуже цінно.
Але день в день залишати на стіні у фб вітання мертвій людині не змогла.
Занурилась у свій сум та добрі спогади.
Ми живі, поки про нас думають, казав хтось колись у якомусь фільмі.Але у фільмах змивають грим, виймають сокири чи інші страшні штуки з тіла жертви і вона разом зі ігровим злодією йде пити капучіно на майданчику.
Я була за лаштунками не раз, то точно знаю- так і відбувається.
Буденно.
Буденність дива воскресіння.
В реальності тебе охоплює такий холод, що назаіжди пробирає до кісток. І ніби тонеш, просто стоячи на місці, йдеш на дно від новини - людини більше нема.
Мені телефонують наші спільні друзі.Я їм дуже вдячна, бо мало слідкую за фб, де всі все знають за життя й небуття.І ніколи не скажу: мені буває лячно від дзвінків.Бо питання:"Хто, ну хто ще пішов зараз?Чому?"не має сенсу.Ніби на гральних кубиках долі викинули 1:1, рахунок зрівняли невидимі ваги.Я у дитинстві захоплювалась мифами стародавньої Греції, тож яскраво уявляю тих панночок зі ножницями.І нитки долі - яскраві, теплі, направлені у подорож світом мрій.
Раз- "шахед", обвалена стіна чи серце не витримало новин, аварія, підчас війни аварії сприймаюттся як крива усмішка долі - і нема.Мить.
І ось вже на мій умовний ментальний спортивний костюм одягаються важкі металеві лати лицаря.Того, що має стояти, тримати оборону далі за своїх.
Але зараз він, тобто я, тону.
Облущені кухні мого довоєного Донбасу, де випито стільки чаю під розмови, концерти, поетичні зустрічі, ватра фестивалів, ніби закінчується, обривається разом з блакитною ниткою життя.
Музика? Чи може вона померти?
Залишається жовта, мокра, зла нитка, вона ледь вижила від болю втрат.
Вона все пам'ятає, бо сине й жовте основа життя.
І воно продовжується.Не знаю, скільки часу пройде, поки перестану звертатись до своїх, що на небі, з промовами подумки.Але раптом помічаю- вже рік я живу далі, виявляється.Виховую малят,люблю, творю, відповідаю на дзвінки, сплачую рахунки, здаю звіти, слухаю музику і часом сміюсь.
Так дивно: паралельно з горем існує життя.
І воно прекрасне.
