Напів вигадана історія, напів вигаданої людини з напів вигаданого підрозділу.
Наш підрозділ вже давно розташовувався в тому селі. Коли я прибув на місце розташування, багато хто вже встиг там трохи обжитися, дехто навіть будував плани реального ремонту покинутого житла в який вдалося заселитись. Словом, місцевість була досліджена, всі знали принаймні приблизно, хто де живе, до яких місцевих за чим можна звернутись, а до яких краще взагалі не звертатись.
Мене не зразу, але зрештою поселили в трохи занедбаний будинок, де з благ цивілізації було лише світло. Воду привозили самі, питна вода набиралась, або ж пили видану “Прозору”. Будинок стояв поряд з іншим в одному дворі. Здавалось колись в тому, що жили ми, жило “молодше покоління, а в сусідньому старші. Другий був прям в поганому стані. При окупації йому дісталось більше. Побиті вікна, посипана стеля. Жити можна було хіба розібравши завали, та заізолювавши небажані діри в білий світ. Ми його використовували хіба як склад, а що чесніше то це був будинок-звалище. Всі непотрібні речі попередніх жителів будинку в якому жили ми, наші накопичення, якими не користувались все йшло туди. Так він і стояв, зранений і виглядав дещо моторошно по ночах, особливо, коли на нього падало місячне сяйво. Щоразу, коли вночі приходилось вийти в туалет, я старався не дивитись у вікна цього “сусіда”, адже в них відчувалась якась присутність. Дуже проймала думка раптом там побачити когось чи щось.
На жаль, виявилось що побоювання були не безпідставними. Це вже траплялось декілька разів, але я себе переконував, що мені просто привиділось. Не може такого бути. Та ось, одного разу, коли мені не спалось (а таке траплялось все частіше, клятий збитий режим через вимушені безсонні ночі), я вийшов покурити на двір. Не любив курити всередині, як це не раз робили побратими. Погляду на вікна сусіднього будинку я старався уникати. Цього разу биті вікна особливо контрастували своєю темнотою на фоні осяяного повнею неба. Погортав стрічку в телефоні, нічого цікавого: новини з фронту в перемішку з історіями однокласників які жили своє найкраще життя дома, а не в розвалюсі десь на Донбасі.
Мою увагу вихопив звук шарудіння в будинку. Кіт, подумав я, певно знову десь лазить, не лежиться йому на місці. Але потім я згадав, як сам же його і перекладав, бо той спав, скрутившись клубочком, біля мене. На цій згадці шкіра вкрилась сиротами. Погляд мимоволі піднімався до вікон навпроти, хоч я й намагався цьому пручатись, та цікавість взяла своє. І тут я побачив, це вже точно не був сон.
Тінь, але не пласка як на стіні, а об’ємна, з усіма рисами, але без кольору. Людська фігура. Сумнівів не було там у вікні хтось стояв і з обрисів здавалось, що це була стара жінка. Я не міг поворохнутись, дихання наче спинилось від того почало потроху темніти в очах. Фігура ніби наблизилась ще і наче глянула в мою сторону. Розум кричав “біжи!”, але тіло не слухалось, було до всирачки страшно! Якось світло місяця трохи змінило кут, може хмара яка відійшла і осяяло те, що мало бути обличчям. Але замість обличчя проступили чіткі обриси людського черепа. На цьому моменті я вже не витримав і таки зірвався й забіг в хату, кинувся під ковдру а ображеного моєю несподіваною появою кота пригорнув до себе, хоч той і пручався. Ні, шерстяний, посидь, поки я заспокоюсь.
Більше я не бачив подібного. На наступний день замість страх від спогаду замінив сум. Тільки пізніше я зрозумів, що до того, як побачити білизну кісток цієї примари те, що можна було вгледіти нагадувало людину, яку проймав сум. Я можу її зрозуміти. Ця людина йшла з цього світу з трохи кращими думками про те, що тут буде після її смерті. Та ось, так звана росія зруйнувала її житло а дітей з онуків вигнала. Замість них тут творили всяке окупанти, а потім, вигнавши їх, тут оселились задля ближчого перебування до варти “нуля” хлопці та чоловіки, які самі були втомлені від постійної роботи та проживання в таких умовах.
З того села знову прийшлось виходи .ти, через те що ворог хоч і не швидко, з великими зусилями та втратами та таки просувався. Населений пункт ще під нашим контролем, але вже дуже близько до ворога. А в інших містах та селах, в яких приходилось бувати також було немало зруйнованих будинків, з пустих вікон яких я часом бачу обриси, які ховаються, щойно туди подивишся. Розумію вас, побитий дім важко відпустити.
