Їжак був принесений додому, бо він перетнув мені дорогу. Він тупотів до кошачої миски у дворі, хитрий. Він маленький, це новий їжак. Я не знаю як часто вони народжуються, як довго ростуть і таке інше. Не знаю де вони ховаються.
У нас в дворі як мінімум троє, двох я бачила біля тарілки разом, а третій, тепер домашній, по-моєму дитинча.
Вполювала я його надвечір, вдома намагалась помити, бо він дуже тхне затхлістю і брудом. Я погріла йому водичку, тобто він був в теплій ванні. Йому не сильно сподобалось знаходитись пузом і лапами у воді, хоч вона і була тепла та чиста. Я його декілька разів пересадила з ванни у рукомийник і назад, а потім принесла в кімнату – і він щось відригнув. Це щось було малинового кольору, я подумала, що це згусток крові і можливо він зараз або скоро помре. Що я зробила, щоб він помер? Я його ледь тримала, я подумала що може він він гарячої води – не знаю що. Але він був активний вночі, усю ніч, а сьогодні вдень я погодувала його консервою і він навіть обнюхав мені руку, не шиплячи.
Вчора у мене нічого не було, ні ковбаси, ні консерви, але у мене лежали знайдені сухі жуки і серед них напіврозчавлений засохлий жук-олень (жіноча особина). Їжак його внюхав і схряцав, всього жука. Від нього нічого не лишилось. Я ще пропонувала йому ягоди, яблуко, сухофрукти і гриб. Крім жука його нічого із запропонованого не зацікавило.
Я згадала про те, що усім їжакам наливають молоко, воно має сенс, бо їжак-хижак, а молоко містить тваринні жири. У мене не було вдома нормального звичайного молока, було лише молоко із банановим наповнювачем. Але воно все одно відчувається, що це звичайне молоко хоча б частково і їжак його теж втоптав. Я налила йому аж дві кришечки і він обидві всосав. Смішний їжак.
Я почитала, що вони збирають кліщів. Я хотіла помити його нормально зубною щіткою, щоб і голки йому трошки очистити, але він до цього ще не готовий, він мене дуже боїться. Крім того, він погано сприймає висоту і мені здається в нього закрутилось в голові від того, що я переносила його з кімнати в кімнату.
Лишила його на ніч на балконі, щоб він мені непообсирав речі в кімнаті. Посадовила його в піддон, бортик у ньому вищий за ріст їжака навіть якщо їжак встане і витягнеться на повний зріст. Але цей малий гівнюк дуже наполегливий і він двічи самостійно переліз той піддон, пошарудів по балконі, а потім закрутився типу як у гніздо у простирадло.
Він смішно фиркає і він дуже любознательный. Він усюди пихтить своїм носиком і шарудить по всіх кутках, тобто він не подає ознак помирання, наявності травм, депресованості.
Він позалишав на балконі якийсь послід, але я не впевнена у тому, що це стандартні їжакові какашки, бо я його, можна сказати, збила зі шляху до повноцінної вечері.
Я взяла для нього котячу консерву і собачку консерву. Вдень погодувала його котячою, він з’їв аж половину пакетика. Здавалось, що він з’їв їжі у розмірі більшому за розміри його власного тіла.
У нього гарна пичка і дуже довгі гострі кігті, якщо колись вдасться його нормально помити, я би і нігті йому теж повкорочувала. По ньому не повзали ніякі жуки; коли я його мила, з нього ніхто не впав і ніхто не виліз, в тому числі ніхто та ніщо не вилізло на його морду до очей.
Я тримала його на руках і він пригрівся і лежав своїм брудним пузом у мене на руці, мені здалось, що він не відрізняє своє пузо від моєї шкіри. Воно тепле і дуже ніжне. Я не знаю це хлопчик чи дівчинка.
З однієї сторони я задоволена їжаком вдома, бо він милий, з іншої сторони він хижак і його їжа та його гівно завоняє мені всю хату. 🦔💩😰
Чому тато – це я
Я не пам’ятаю в якому році помер мій дід – або в лютому 2017-го, або в лютому 2018-го.
За рік до того ми з моїм першим хлопцем розійшлись. Влітку того року, коли ми розійшлись, моя троюрідна тітка народила свою першу дитину, їй тоді вже було за 30.
Мій дід – білорус, він там народився і його батьки частину свого життя прожили в Білорусі, а в роки Другої Світової вимушено мігрували до України і лишились жити в Ірпені. Я не знаю, які корені були в батьків моєї троюрідної тітки, але вона знайшла собі чоловіка-білоруса. Вони познайомились приблизно в роки навчання в університеті і з того часу не розходились. Її батьки померли, наскільки мені відомо, обоє від онкології. Тобто її мама просто померла від онкології, а її батько, коли дізнався, що в нього теж рак, повісився в своїй квартирі на Леся Курбаса. Ця квартира лишилась моїй троюрідній тітці і вона переїхала туди жити від моїх діда з бабушкою, коли стала повнолітньою і знайшла собі того білоруса – її майбутнього чоловіка.
У неї була епілепсія або якийсь подібний розлад. Вперше у неї стався очевидний напад, коли вона з її цим чоловіком, а тоді ще просто хлопцем, були на відпочинку на морі і пішли на музичний концерт. Це я так знаю. Що у неї тоді від спалахів щось перемкнуло і вона загубилась, була дезорієнтована, щось іще. Перед тим – це нормально вслух це сказати у нас в сім’ї ніхто не міг, бо не повертався язик – у неї стався перший секс, і можливо гормональний сплеск від того так на неї вплинув.
Вони одружились, але вона довго не хотіла народжувати, загалом зі зрозумілих причин: скоріше за все вона переживала за те, щоб з нею знов не сталось дурки.
Вони прожили разом років, виходить, 10-12-15 разом, аж коли вона наважилась завагітніти. Вона народила і у неї через переизбыток гормонів підчас та після пологів знов сталась дурка (наскільки я зрозуміла це була післяпологова депресія вперемішку з епілептичним нападом). Вона після пологів лишалась у моїх бабушки з дідом, бо вона перестала впізнавати свою дитину, декілька разів намагалась покінчити життя самогубством, наївшись пігулок і забувала де вона, коли виходила в магазин. Третього разу, коли вона вже майже померла, їй викликали швидку і відвезли її в лікарню, де почали лікувати від післяпологової депресії.
Найбільше мене тоді здивувала поведінка усіх дорослих: моїх мами і тата, бабушки, чоловіка моєї тітки. Бабушка на неї сердилась, мої мама і тато просто охали-ахали і розводили руками типу ой што ж ета такої творітса (типу вони не понялі), її чоловік приходив до нас «розбитий», сидів у нас на кухні і вів розмови типу «так а щто же мні дєлоть я думол вона мєнє любіт…». Мене від них нудило, хотілось обригатись, а її чоловіка просто підпалити, обливши бензином, щоб він нахуй згорів до смерті.
Я їм усім по черзі особисто і одночасто усім разом неодноразово казала, що вона НЕ КОНТРОЛЮЄ СВОЇХ ДІЙ, що їй ПОТРІБНА ДОПОМОГА. Ви ніколи не чули про ПІСЛЯПОЛОГОВУ ДЕПРЕСІЮ? Ви ж блять усі самі головні родітєлі, які уже всіх народили і всіх найкраще за всіх виховали, в чьом праблєма?
Вони чекали, що вона помре. На дитину похуй. Особливо похуй на дитину виявилось її чоловіку, бо він жодного разу у своїх жалюгідних побиваннях не згадав про те, що ну типу всьо воно народилось, тепер його треба доглядать і таке інше…Наче він вирішив, що новонароджена хуйня – це для моєї бабушки подарунок.
– А так он нє знал.
У нього в Білорусі лишились мама та сестра, і його сестра, якщо не помиляюсь, пацієнт дурки. Тобто у нього був досвід спілкування із психічно нездоровими, тобто він мав би мати якусь надивленість і якісь хоча б загальні про це знання.
Крім того, він же вже з моєю тіткою один раз переживав подібний напад – він тоді не розібрався в ситуації? І за 9 місяців її вагітності він жодного разу не поцікавився про стан її здоров’я і про ризики для неї від народження дитини?
Ну це дивно.
Я втратила до нього будь-яку повагу і він перейшов для мене в категорію «пусте місце». Навіщо потрібний чоловік, якщо він не готовий до рівної відповідальності в кризових ситуаціях, не готовий стати головним, приймати рішення за обох?
Після того, як вона повернулась у притомність після лікування, вона змогла самостійно без підтримки, проблем, істерик та нападів займатись дитиною, і поїхала від моїх бабушки з дідом жити до себе на Леся Курбаса.
За пару місяців після того, мій брат привів до нас додому ту останню його пасію Тетяну, і його поступово почало нагрібати.
Крім того, що вони щовечора напивались, у нього ще ставались обґрунтовані або необґрунтовані агресивні випади у сторону нашого тата. Наприклад якось ми сиділи ввечері з татом дивились телевізов, прийшов з роботи мій брат і мовчи проходячи до своєї кімнати кинув на стіл перед татом довідку зі словами щось типу що на, дивись, ти ж переживаєш, що я наркоман.
Усі знали, що він вживає або вживав, в тому числі амфетаміни. Коли він працював в ігорці, він сам став клієтом одноруких бандитів. Іноді він приходив вночі додому, підіймався до мене в кімнату і витягав з мого гаманця гроші зі словами, що він поверне мені їх з відсотками. Він-то їх повертав, але він мене, можна сказати, обкрадав. Мої батьки тоді його ніяк від цих дій не утримували, і мене ніяк нічим не заспокоювали. Цього типу і не було.
Тоді від тієї довідки в мого тата стався напад люті і він ледь не зніс двері у кімнату мого брата.
Після того, як Таня виявилась шлюхою і здрадницею і була відпижжена і відправлена зі своїми речима нахуй, мій брат продовжив напиватись самостійно. Він пив пиво, потім вино, віскі – усе, що було вдома, все, що він міг знайти по тумбах, він усе приймав у себе. Конкретно від вина у нього починалась шиза та паранойя і він йшов до моїх батьків сваритись. Це були не милі сварки, не імпотенті сварки, не істеричні сварки – він періодично кидався на них, кидався у них стаканами, він був завжди дуже злий. Це була саме лють, він був готовий когось убити голими руками, або, може і не голими – не знаю.
Мій тато тоді швидко адаптувався під ситуацію і почав щовечора звалювати з дома до своїх друзів побухати, і таким чином уникав прямого конфлікту з моїм братом. Моя мама виявилась не настільки вправною, не настільки розумною і не мала таких можливостей – і вона часто просто вступала у зворотній конфлікт із моїм братом.
Мені спершу було страшно, що він її покалічить, бо він завжди йшов до неї на кухню і там починав влаштовувати скандал. Декілька разів я ставала між ними, щоб він її не бив, не вбив, не вдарив її ножем, не розбив їй об голову стакан. Одного разу я стояла між ними, коли він тримав ножа, а вона – гарячу праску.
Мама тоді працювала в обміннику і вона поверталась додому аж під 12 ночі. Мій брат напивався до того часу і міг зачинити вхідні двері та калітку, щоб вона не зайшла у двір. До мене він рідко мав претензії, я намагалась із ним не перетинатись.
Одного разу він прийшов цілеспрямовано до мене із вимогою, щоб я подзвонила татові, бо він «у блядєй», «у бляді» або «у коханки». Я відмовилась, тоді він пригрозив мені розбити мого телефона і взяв мене за горло. Мені дуже хотілось його вбити. Я подзвонила татові, він відповів на мій дзвінок, де він тоді був – я не знаю і мені, чесно кажучи, все одно.
Декілька разів я виходила з дому до того, як мій брат почне з вікон викидати речі, а потім зачиняти двері, щоб зустріти маму, впевнитись, що з нею все добре і піти до бабушки.
Одного разу вже будучи під дверима у бабушки я вирішила зателефонувати татові, запитати де він і чи не хоче він якось вирішити ситуацію із настроями свого сина – все-таки він тут головний, він ж типу старший чоловік. Він мені тоді по телефону сказав, що «так а што он может здєлать».
Це тривало півроку щовечора. Я згодом перестала ставати між моїм братом і моєю мамою, бо вона не хотіла закрити свого рота і нічого не відповідати, вона іноді умисне ще додавала якоїсь гидоти, прямо напрошуючись на те, щоб мій брат її або упиздив або вбив. Ще трошки потім я почала теж звалювати з дома – ночувала у бабушки, у своїх подружок, довго шлялась по місту вночі.
Апогеїв цих дивовижних теплих родинних стосунків було декілька.
Якось мій брат напився до чортів, до нападу білої гарячки. Він спершу хотів всіх вбити, потім відрубився у себе в кімнаті на ліжку, я тоді скористалась моментом і винесла з його кімнати і з усіх видних місць в хаті алкоголь, і деякий вилила у рукомийник. Потім він увікнувся і направився на вулицю. Йому з його кімнати треба було пройти вітальню і два коридори. У другому коридорі він загубився. Він застряг між двома дверима і почав їх зривати з петель. Вхідні двері він зірвати не зміг, але він успішно зірвав двері з коридору в коридор, впав на них і майже втратив свідомість. Я не знаю чи він безсилля чи він тиску, чи ще від чогось. Я тоді витерла йому лоба, сиділа біля нього, щоб заспокоїти його, коли він прийде до тями – він на мене не кидався.
В других дверях він вибив скляні вставки – це уже не перший раз. На ранок тато зняв вдоє дверей і у нас з’явилось два аркових проходи. Тоді до нас у той же самий день приїхали родичі і «удівлялісь».
Спершу у мого брата територія для його дебошів простягалась від його кімнати через вітальню до кухні і все. Тобто він не згадував про те, що в домі є другий поверх, де знаходиться кімната батьків. Він також і не згадував про дом бабушки. Дід вже тоді помер, але у бабушки в хаті лишились рушниці. Я, чесно кажучи, не дуже розбираюсь чи то були рушниці чи якісь автомати Калашникова. Їх було декілька, два точно, може три. Я пам’ятала, що вони зберігаються у бабушки і знала, що мій брат теж про них знає. Я дуже боялась, що він згадає про них і піде їх забирати собі.
Коли дід був живий, а мій брат сильно молодший, а я взагалі була дитиною, то вони втрьох (мій дід, мій тато і мій брат) влаштовували в дворі імпровізований тир: була зброя, з якої можна було пристрілятись, і вони пристрілювались. Я була занадто мала, щоб теж цим займатись і мені розповідали, що я взагалі цієї «розваги» боялась.
Тож я пішла до бабушки в один з вечорів і перезаховала ті дві чи три рушниці чи автомати з однієї шафи в іншу.
На щастя, про них так ніхто крім мене і не згадав.
Потім декілька разів мій брат підіймався на другий поверх.
Якось мій тато повернувся зі своїх переховувань зарано і теж напідпитку. Від того, що він знову наткнувся на домашній дебош, у нього стався знову напад люті. Він пішов гараж і дістав із сейфа свій травмат, на який у нього був дозвіл. Він піднявся на другий поверх, покликав мене в коридор і дав мені цей пістолет у руки. Він мені пояснив як ним користуватись, де переклацнути, щоб стріляло, як тримати і як правильно цілитись пальцем. Він сказав мені, щоб коли мій брат підійматиметься сходами, я стріляла йому в область куприка, щоб перебити йому хребет.
Коли це все відбувалось, я відчула, що він ненормальності того, що відбувається, у мене починає розшаровуватись свідомісь. Мені здавалось, у мене ніби канали в RGB-спектрі почали одне від одного віддалятись. Що моя здорова свідомість прагне покинути реальність.
Я тоді твердо вирішила, що я на це не заслуговую, і що у разі чого здохнути мають усі вони, крім мене. Мама стояла тоді біля нас с татом і крутила пальцем у скроні – на більше вона була неспроможна.
У той вечір мій брат сходами більше не підіймався і всі поснули.
На ранок я прокинулась, щоб їхати в університет – навчання мені ніхто не відміняв, – і стала свідком наступної сцени: двері в кімнату мого брата були відчинені, мій брат спав мертвим сном після вчорашнього дебошу, мій тато стояв над ним, тримаючи в руці заряджений травмат, цілячись у спину моєму братові – своєму сину. Моя мама стояла поруч із татом і намагалась відсунути його руку. Мій тато сказав щось типу «заєбошу суку», але нічого не зробив, склав пістолет собі у внутрішню кишеню куртки і поїхав на роботу. Я поїхала в університет.
Я дуже сподівалась, що колись повернусь додому і застану там нарешті труп або декілька.
Помер мій дід, цього ніхто не очікував. Вранці я йшла на автобус, бачила, як він щось колупає в городі, як і завжди, він зі мною привітався, махнув рукою, я з ним теж і пішла. Ввечері я приїхала додому з подругою – або ми десь разом були, або це був вихідний і ми щось разом збирались робити. Вдома мене повідомили, що дід нікого не впізнає і його везуть в лікарню. Він пробув в лікарні день чи два. Один день точно, бо мій брат встиг до нього з’їздити і побачити його. Наступного дня ми мали поїхати до нього разом з татом, але вранці зателефонували з лікарні татові і повідомили, що дід помер. Я його не встигла побачити перед смертю, може це і на краще.
Відбувся похорон, я бачила мертве тіло діда і мене вразило як сильно воно було схоже на кістки обтягнуті тонким шаром шкіри. Воно було дуже впале, худе. Він при житті був не таким – я розумію, що немає крові і м’язи деактивовані. Мене не злякав його труп, я на нього дивилась і навіть торкнулась його руки.
Потім був поминальний обід, на якому в мого брата знов стався параноїчно-шизофренічний напад. Ми сиділи за спільним столом, я спеціально сіла біля нього, бо мені було соромно перед родичами і страшно, якщо його почне паяти. Він на мене більш-менш спокійно реагував і мені здавалось, що я можу ним хоч трохи, але керувати. Він ще тоді не встиг сильно випити, можливо і взагалі не встиг нічого випити, як у нього вже почались в очах марення, типу як у «Fear and Loathing…». Всі стали схожими на зелених рептилоїдів, він чув думки усіх навколо, вони говорили йому у голову, ображали його словами, дивились на нього червивими очима і таке інше, і він почав до всіх залупатись. Ясна річ, усі підтисли хвости і почали «падать на дурачьков» типу вони не розуміють што праісходєт. Всі прекрасно розуміли што праісходєт, бо це було видно по їхніх сцикливих обличчях.
Тоді я його супроводила на вихід і ми з ним разом в таксі поїхали додому можливо раніше за всіх і на тому поминальному обіді не сталось ніякої бійки.
Це продовжувалось і продовжувалось без якихось особливих змін, щовечора, щодня і щоночі, аж поки мій тато не вигнав мого брата з дома. Він поїхав, десь жив в готелі, потім знайшов квартиру і прожив окремо від нас близько року.
На день народження мами він наніс візит погрози – просто приїхав додому з речима, констатуючи факт свого повернення назавжди. Я зрозуміла, що зараз почнеться усе те саме, що було і раніше, і з цього треба якось вирулювати.
Це був четвертий курс універу і я тоді думала про те, щоб кинути навчання. Я запропонувала мамі разом з’їхати, щоб брат із татом лишились удвох і нарешті вбили одне одного. Я пропонувала їй це достатньо наполегливо і неодноразово, запевняла, що якщо я працюватиму і вона працюватиме, то ми зможемо орендувати квартиру в Києві і нормально спокійно жити. Вона відмовилась, бо дім.
Її конкретний аргумент, від якого вона ніколи відступалась – цей будинок будував і її батько теж. Тобто у нього закладені цеглини, які належать їй. Тобто це її дім, який вона покинути не збирається.
Ну окей. Я зробила усе від себе можливе і залежне.
Мені тоді дуже потрібна була підтримка і якась порада чи хоч щось. Я знала, що мій перший хлопець переїхав жити і навчатись у Фінляндію. Я тоді написала йому типу я думаю про те, щоб кинути універ і поїхати – варто? Він мені сказав, що якщо я хочу чистити рибу все подальше життя, тоді це вдала ідея, якщо ні, тоді треба отримати освіту, а потім вже думати. Він мені тоді ще порадив якихось своїх знайомих, хто вчився на дизайнерів або був дотичний до самої сфери, але мені вистачило і просто його слів. Я змирилась із тим, що треба отримати диплом.
Мені пощастило, бо скоро після того, мій брат поїхав в Маріуполь і перестав розводити тероризм вдома. Я взагалі погано пам’ятаю ті останні місяці в універі. Мені треба було змоделювати приміщення для дипломної роботи, крім того змоделювати меблі і освітлення. Як би мені не хотілось використати просто скачані з інтернета 3D-моделі меблів, але лишалось ще дуже багато всякої дрібноти, для якої необхідно було розуміти моделювання. Мені довелось піти на курс по 3Ds-Max, щоб впоратись із дипломним проектом. Крім того доводилось ще здавати курсові, ходити на консультації – я була суцільно зайнята усім цим навчанням і пам’ятаю з того періоду лише це.
Я перестала покладатись на свого тата і на свою маму, бо зрозуміла, що їх загалом моя безпека не хвилює. Вони не збираються мене захищати, вони прагнуть мною закритись. Поставити мене у те саме положення, в якому знаходяться вони, тобто щоб мені було настільки ж погано і важко, як їм, і щоб я теж втрачала здоровий ґлузд і була, як мінімум, бита.
Я не зрозуміла цієї поведінки батьків, адже материнський та батьківський інстинкти – це щось про захист. Тобто хоч один із них але мав би прагнути до того, щоб убезпечити мене від морального насилля, від фізичного насилля і так далі.
Але їм було все одно, я це запам’ятала і далі ми жили і діяли саме у цій парадигмі. Вони використовують мене, я використовую усе, що вони мені дають. Я була впевнена у тому, що рано чи пізно я з’їбусь і все буде добре.
Якось вже після початку повномасштабного вторгнення, по поверненні з Румунії, я мала розмову зі своїм татом, я запитала його: так а де ж він був, чого він не переживав за мене, чого він мене не захищав тоді, коли у мого брата щоночі ставалась білка і він пиздив усе і усіх, кого зустрічав на своєму шляху?
Мій тато зробив невинне обличчя – а він нічого про це не знає. Цього не було, я це вигадала. Какіє дебоші? Какая бєлка? А де він був?
Він бухав ☺️
Слава богу після закінчення універа мені довелось прочекати ще лише рік, коли я змогла нарешті від них з’їхати.
Одного разу ми зустрілись з моїм одруженим після роботи біля ДК «Росток» – він казав мені що це колишній гей-клуб – для того, щоб я розповіла йому про свою домашню ситуацію. Я тоді щось намагалась йому розповісти, але всього було сильно багато, він не зміг би мені допомогти і самі розмови про те, що зі мною відбувалось і відбулось мене не сильно заспокоювали.
Він просто на початку наших «стосунків» казав, що «вирішить усі мої проблеми». Він мене не знав, не знав нічого про моє життя і дуже сильно помилився, коли сказав мені ці слова. Напевно він думав, що я настільки сильно побиваюсь через розставання зі своїм першим хлопцем, через прищі на моїй спині, через те, що серія якогось аніме не вийшла у запланований термін.
Він покликав мене на побачення – це було наше перше побачення. Ми опинились у закладі «Пивна дума» одразу на виході з метро Контрактова площа. Ми сіли за стіл одне навпроти одного, він замовив нам пиво і щось ще, я їсти відмовилась і пиво теж не сильно хотіла пити, бо я його попередила, що я пиво не п’ю (з міркувань що від нього товстішають).
До нього підійшла якась знайома, яка працювала у тому закладі, він відійшов, щоб їз нею поговорити, а потім повернувся до мене. Нам принесли бокали, я взяла свій і він захотів мене сфотографувати. Я тримаю бокал пива у руці, сфотографувати так, щоб було видно моє обличчя. Я закрилась бокалом – не знаю, чи сфотографував він мене тоді чи ні, він мені не показував те фото, якщо воно взагалі відбулось.
Тоді ми якось у розмові згадали мого діда, я розповіла, що він помер у той день, коли ми з ним домовились, що він розповість мені про історію його родини, а я цю історію запишу. Тобто що він помер і я так і не дізналась про його походження, дитинство, батьків, рідне місто і так далі.
Мій одружений тоді на цю історію щиро і гучно засміявся. Він сказав: «Ти вибач, але я ще не зустрічав такого, щоб дід настільки сильно хотів уникнути розмови, щоб аж померти». Я зрозуміла гумор і зрозуміла його іронію. Мене здивувало і вразило як щиро він засміявся і навіть не намагався за це вибачитись. Тобто його мозок тоді перемкнуло від усвідомлення чорної комічності моєї розповіді.
Зі своєю лесбійкою-хуйнею мій одружений одружився в 21 рік, їй тоді було 18. Він вірив у теорію про те, що кохання живе три роки.
Ну якщо в тебе лесбійка-інвалідка-проститутка, тоді да, живе три роки, а може і не живе взагалі (саме хімія тіл, гормони). В нормальних людей кохання необмежене часом і термінами.
Вони були 6 чи 7 років у шлюбі на той час, коли вона вже відмовилась від сексу із ним і він знайов мене, щоб один раз переспати, а потім гордо носити на собі задушливе почуття провини.
Він казав мені, що картає себе за зраду. Я не знаю чи справді воно так було чи ні, але я можу повірити, що це хоча б частково, але дійсно було правдою.
Коли я вдруге звільнилась і пішла з компанії, де ми разом працювали, ми ще деякий час підтримували зв’язок, переписувались. Мені вже дуже сильно надоїло те, що між нами відбувається, бо він незрозуміло з якою метою продовжував зі мною спілкуватись, але це спілкування не рухалось ні у сторону розвитку, ні в сторону згасання.
Крім того, якийсь час мені здавалось, що він от-от розійдеться зі своєю жоною, бо він часто розповідав мені про їхній побут, спільне життя, і воно з його слів виглядало абсолютно мертвим. Тобто єдине, що він нього було потрібно – це відмінити одруження.
Коли ми з ним були разом в орендованій хаті, я тримала його за руку, на якій він носив обручку. Я зробила це машинально, тобто я не мала конкретної думки зняти з нього обручку, я просто її намацала і спробувала повертіти. Він мене одразу ж від цього відмовив, типу він її не зніматиме.
Я тоді десь дізналась, що він купив їй машину, потім, що він купив їй квартиру. Я вже працювала на новій роботі, розповіла йому який вдалий вторгувала собі рейз по ЗП, він мені сказав, що це навіть помітно більше, ніж його офіційна ЗП за контрактом. Потім я набралась сміливості на припинення нашого спілкування, востаннє запитала його: чи піде він від дружини до мене, щоб я його кохала? Він сказав: «Вибач, ні. Знайди собі гарного (хорошого) хлопця».
Та і все.
Я знайшла.
Я ні про що не шкодую і дуже пишаюсь собою, що в моєму житті був і такий досвід теж.
