ШИЗО-ПАРАНОЇЧНЕ МАРЕННЯ

Своєму першому хлопцеві я намагалась подрочити ногами. Тобто я тримала його член стопами, ми лежали типу валетиком, але і він на спині, і на спині. Не впевнена, що мені вдалося, бо я точно відчула, що у мене недостатньо треновані ноги, щоб не перетиснути йому пеніс і вправно та контрольовано рухати їми туди-сюди.

Взяла для домашнього манікюру спробувати гелі Be.se, які допомагають усувати кутикулу і відтирати зайву огрубілу шкіру. Я задоволена результатом, вони і зручні, і дієві, і приємно пахнуть. 

Я ще брала їхні гель-лаки, базу і топ. Вони різні за фактурою і все таке, але є ті, які мене влаштовують майже як результат щ салону. Добре тримаються, я аж місяць проносила і воно ніде не відстало, не відпало, не відтерлось. Дуже збиває з пантелику їхня ціна.

Моя бабушка Галя практикувала лежання на коврику аплікатор Ляпко (з шипами) і просила мене походити їй по спині. Я майже 60кг, а їй було вже за 70 останнього разу.

У нас вдома теж був такий коврик, але я, наприклад, вкластись на нього не можу.

На початку 20-го століття (це вже 126 років тому) став популярним спірітуалізм, спілкування з душами померлих методом колективних звернень через дошку з літерами.

Я не знаю чи є зараз люди, які завещалі свою особистість по смерті перенести на цифровий носій для спілкування як по відеовиклику, але я точно знаю, что мозок людини має біологічне походження, і що коли помирає людське тіло, мозок теж помирає. Тобто перенестись на цифровий носій особистісно незадовго до або незавдовго після смерті неможливо. Мозок отримує інформацію від органів чуттів: очей, шкіри, кінцівок, носа, рота, язика, губ і так далі. Щоб жити вічно особистісно, треба жити вічно тілесно.

Алістер Кроулі

Ми розійшлись з Фуадом, бо він грав у гру, став на плиту, яка дрижить, а потім перевертається і так провалився у старопердунство. У дедство. Почав слухати дуже посередні зразки класничного рока та предпрінял попитку стати говнорокером. Чи хтось колись бачив азербайджанця-гівнаря? Я не думала, що існування таких можливе. Затхлий російський та європейський рок йому зовсім не личить, не розумію чому він намагається впихнутись у чужий для нього культурний канон. Це виглядає дилетантськи, дурнувато і дуже жалюгідно смішно. Раннєпріходная імпотенція до-после розставанія.

У мене була подруга, ми познайомились, коли вчились в художці. Я прийшла туди зі своєю подругою-однокласницею, а в неї там вчилась її подруга-однокласниця. Я була з Ірпеня, а вона з Боярки, художня школа знаходилась в Києві. Яка вірогідність, що дві випадкові людини зустрінуться у настільки віддаленому від наших домівок непопулярному випадковому місці? Мені здається, статистично-кількісно, вірогідність ця на дуже низькому рівні. Так чи інакше, але ми зустрілись.

Ми настільки здружились, що вона стала мені ближчою за ту мою подругу, з якою я прийшла в художку, з якою я дружила з 7 років і яка була моєю прям супер-бесті. Ми потім разом вступили в один і той самий універ, вчились в одній групі і сиділи за однією партою впродовж усіх чотирьох років навчання на бакалавраті.

У мене був перший хлопець, як я вже казала, з 10-11 класу школи. Раніше ми з ним пару років були однокласниками, дуже дружили, він навіть ще тоді пропонував мені зустрічатись, але для мене це було занадто рано і я йому тоді відмовила. Нам було по 12 років. На наступний навчальний рік, мені здається не в останню чергу через мене, він пішов з нашої школи навчатись у Київському ліцеї при КПІ, але був у мене закоханий і всіляко намагався підтримувати зі мною зв’язок і спілкування. Я довго не звертала на нього уваги, морозила його, аж поки в 10 класі він мене не довів до стосунків.

Він часто писав мені у Вконтакті і ми спілкувались, хоча поза інтернетом ніде не перетинались, але я знала де він живе і він знав, де живу я. У нас не було спільних близьких друзів і він, коротше кажучи, не намагався зі мною ніяк випадково або умисте втертись на зустріч.

Тоді ми якось я не знаю як і чому домовились і поїхали у Львів: він, я і моя однокласниця-подруга, з якою він теж був знайомий. Вона була на рік старшою за нас і ми орендували квартиру у Львові на її паспорт.

Після того минуло ще пару місяців і ми з ним почали зустрічатись.

Він привіз мені з відпочинку в Греції їхній місцевий алкогольний напій – Ракію. Вона на меду.

Я ледь не морознула його знов, коли питання знов стало про стосунки, але якось все-таки наважилась.

Коли ми ще навчались в одному класі, ми часто удвох займались якоюсь дурнею. Наприклад ми декілька разів зв’язували наші ноги скотчем: його ногу до моєї і так ходили ледь не півдня. Я пам’ятаю як ми отак стриножені йшли зі школи аж до його дому.

Він хотів подарувати мені чохол для олівців типу шкіряний, але не подарував. Я лазила у нього в кімнаті по його шафі (не пам’ятаю навіщо, щось шукала, він мені дозволяв) і знайшла той чохол. Він мені сподобався, я взяла його подивитись, хотіла сказати, що класна річ. Він тоді сказав, що це в задумі був подарунок для мене, але він вирішив не дарувати, бо роздивився, що там гравіювання Twilight (Сутінки, типу по фільму). Я не та дєвочька, яка взагалі дивилась ту трилогію і він розумів, що краще до мене з таким не підкатувати. Але мені так сподобалась сама річ, що я не сильно дивилась на те гравіювання і забрала його собі.

Ще він дарував мені гарний блокнотик з темними листами. Я виставила його вдома на свою полицю з книжками і багато років на нього просто дивилась. Мені було жаль його використовувати.

Та моя подруга з художки в 11 класі приблизно в районі випускного свята теж почала зустрічатись з хлопцем. Він теж був її першим хлопцем і вони були однокласниками. Її найкраща подруга була його найкращою подругою.

За пару місяців, може приблизно в той самий час, коли я розійшлась зі своїм хлопцем, вона розійшлась зі своїм. Я була з ним знайома, з усіма її друзями по Боярці, з її однокласниками. Я часто їздила до них на різного року тусівки, через це. Коли вони розійшлись, мені здавалось, що вони зійдуться назад дуже швидко, бо вони продовжували часто бачитись, мали спільних друзів і воно якось було наче органічно для них зійтись знову. Але скоро дізналась, що він знайшов іншу дівчину, її звали Марина.

Я теж Марина.

Це тривало якийсь час, але, мені здається, не довго. Він розійшовся з тією Мариною і повернувся до моєї подруги. Більше ніж за 10 років потому вони одружились.

Коли я познайомилась з Владиславом, він поставив мене перед фактом, що він – з вулиці Матросова. Це було смішно, бо він з таким серйозним обличчям ригав на мене якимись випадковими фактами, наче у нього був запор довгий час і я його розкріпила. Але з нього випулювали по одному тверді частинки застарілого засохлого гівна, вихід яких він слабо контролював. Вони вилітали з нього як ядра з пушки, на кожному з яких сидів в польоті маленький Барон Мюнхгаузен. Стадію суцільного потока рідкого лайна, яке б било з нього, як з брандспойта, ми, на жаль, разом пережити не встигли. 

Ми з ним з різних міст, я з Ірпеня, він – з Гайсина, але я не побачила нічого дивного у тому, що в обох цих містах була (можливо і є) вулиця Матросова. Я жила на іншій, але Матросова була майже сусідньою вулицею до тієї, на якій жила я.

У мого першого хлопця з’явився близький друг по об’йобу наркотичними речовинами, Рома. Рома жив на вулиці Матросова. Я одного разу разом з ними прогулювалась в сторону свого дома, а потім періодично зустрічала того Рому на автобусній зупинці, бо вона у нас була спільна. По-моєму той Рома називався Рома Звєрь.

У мого брата старшого, як я вже казала, в кімнаті висів на стіні постер із солістом музичного гурту Звері, Ромою Звєрєм.

У Владислава був найкращий друг дитинства на ім’я Рома. З якої вулиці був той Рома я не знаю, я не питала. Вони були настільки близькі, що Владислав у нього закохався і довго думав, що він гей і кохає того Романа. Той Роман згодом поїхав жити у Польщу і там одружився і перестав бути для Владислава другом. Бо одружився. Той Роман в Польщі, друг Владислава, як виявилось з наших розмов, співбесідував мого колишнього Фуада.

У мене є/була троюрідна тітка. Тітка вона тільки на назвою, за віком вона була такою ж як моя дворюрідна старша сестра і тому я довгий час думала, що вона теж моя сестра, а не тітка. Її вдочерили мої бабушка з дідом після смерті її батьків, це важливо, бо вона завжди була поряд і я сприймала її реально як дуже близьку родичку. Подорослішавши я змогла зрозуміти, що вона – двоюрідна сестра моєму татові.

У неї від батьків лишився будинок. Він знаходився на тій самій вулиці Матросова і здавався в оренду, там жили люди. Періодично, може декілька разів, ми бували там з бабушкою або усі втрьох. Я побачила там фортепіано і дізналась, що ним не користуються і дуже його захотіла. Але воно мені так і не дісталось.

Прикол, з якого Владислав чомусь рже як чорт:

коли я жила на Дарниці з подругою з універу та подругою її подруги, нам лишилась кицька. Хата була трикімнатна і я заїхала у кімнату, яка звільнилась через те, що дівчинка, яка жила там до мене, поїхала жити у Великобританію до свого хлопця. Її звали Аня і вона була колегою моєї подруги по роботі. Вона класно фотографувала, я бачила її роботи – з пам’яті зараз я не можу визначити чи вона реально вміла фотографувати, чи у неї був настільки вдало працюючий фотік. Кицьку звали Анфіса і вона була за породою вислоуха британка. Її так всі називали, що вона британка. Вікіпедія каже, що британок вислоухих серед котячих порід немає, є лише вислоухі шотландки. Хай там як, ця кицька виглядала дуже погано. Ми багато говорили з Владиславом про виродження штучно виведених порід собак і котів, що вони кволі і інвалідні, так от Анфіса до того всього ще й погано виглядала. Хропіла, шмаркалась, повільно думала…

Прізвище власниці Анфіси було Суслова. У неї був хлопець Юра, який жив у Британії, бо там в його батька був будівельний чи ремонтний бізнес, щось таке.

Друга дівчинка – Міля, Емілія – була її подругою з гуртожитку. Вони навчались разом і разом жили в гуртожитку на Чернігівській. Міля була зовнішньо дуже гарною. Вона працювала на рецепшені в готелі Баккара (кораблик на станції метро Гідропарк). У неї теж був хлопець і його теж звали Юра. Той Юра, я з ним встигла познайомитись, був з Ірпеня, як і я. Потім він поїхав жити і працювати в Іспанію і Міля переїхала до нього і там вони одружились.

Моя подруга була Юріївна, але її мама з татом були розлучені і вона з її біологічним батьком Юрієм, наскільки я змогла дізнатись, ніколи сильно не спілкувалась.

Ми разом з Юріївною їздили на море, зазвичай у серпні. Щоразу як ми приїздили на відпочинок, по ТБ крутили повтор серіалу «Всі жінки відьми», і ми його встигали дивитись, коли повертались на обід з пляжу.

Їй найбільше подобалась Прю, а мені Фібі.