Мене звати Тетяна. Мені сорок, і я звичайна жінка з маленького міста. Все моє життя раніше — це діти, прання, пиріжки й суботнє прибирання. Я не думала про політику, не вмикала новини. Мене більше цікавило, як не забути купити пральний порошок і чи вистачить зарплати чоловіка на нові черевички для сина.А потім прийшла війна. Без дзвінка, без попередження. Просто зранку не стало тиші.
Перші дні я не могла повірити. Я вставала, як завжди, варила каву, але замість пташок чула вибухи. Чоловік збирав сумку — не до роботи, а до пекла. А я залишилась вдома. З трьома дітьми. Без світла, без газу, без розуміння, що робити далі.
Найстрашніше було не тоді, коли гуркотіло. Найстрашніше — коли тихо. Коли чекаєш, а не знаєш, чого. Коли наче нічого не трапилось, але в повітрі — сірий, липкий страх. І ти миєш підлогу, щоб не зійти з розуму. Бо руки мають щось робити. Бо в голові — суцільна паніка, а на обличчі треба тримати спокій. Для дітей.
Ми пекли хліб у духовці на дровах. Я вчилася економити крупи й цукор, як моя бабуся колись у війну. Діти питали, коли все закінчиться. Я казала — скоро. Я сама в це вірила. Тоді ще вірила.
А потім стали приходити похоронки. У сусідки загинув син. У моєї подруги — чоловік. Я вже не знала, як втішати. Обіймала мовчки. Що тут скажеш?
Люди змінилися. Одні стали добріші, ніж будь-коли. Інші — гірші. У нашому будинку хтось вкрав гуманітарну допомогу. А хтось, навпаки, носив старим ліки й хліб. У цьому пеклі наче відкрилися справжні обличчя всіх — без масок, без фільтрів.
Я згадую, як мріяла колись про відпочинок біля моря, про нову сукню. А тепер мрію про тишу. Про ранок, де не треба бігти в укриття. Про день, де не читаєш список загиблих. Про вечір, де просто можна лягти спати й не прокидатися від сирени.
Я не героїня. Я не рятую життя, не стою на блокпостах. Я просто варю суп. Закутую дітей. Тримаю дім, що стоїть серед зламаного світу. І це — теж боротьба. Тиха, жіноча, буденна.
І хай я втомлена, розтріпана, з руками в борошні — я жива. І я зберігаю для своїх дітей не просто дах над головою, а надію. Бо якби всі мами здалися — хто б тримав цей світ?
