Серія історій
"Сонце в темряві"
Прозора
Іноді мені здається, що я стою посеред великого натовпу — людей багато, голосів ще б ільше, сміх, розмови , крики... А я — мовчки. Наче прозора. Наче мене тут і нема.
Я слухаю, дивлюсь, киваю, навіть усміхаюсь у відповідь — а всередині тиша. Холодна. Як вогкий підвал після дощу. Там, у душі, давно згасло тепло, і я не знаю, коли й чому. Може, коли світ став ділитися на "до" і "після". А може, коли останній раз плакала не через фільм, а через себе.
Люди поруч — такі живі, ніби з вогнем в очах. А в мені — сіре небо. Я прокидаюсь і кладу на обличчя маску: "У мене все добре". Бо так легше. Бо хто хоче чути про порожнечу?
І найдивніше — надворі сонце. Світло торкається шкіри, але не гріє зсередини. Зовні весна, а в мені — зима. Я ходжу по вулиці й бачу, як світ живе. Але я не встигаю за ним. Як тінь — завжди трохи позаду.
Темрява — не завжди ніч. Вона живе в усмішках без відчуття, в обіймах, які не гріють, у фразах “як справи?”, де не чекають відповіді.
Іноді я дивлюсь у небо й кажу собі: "Все пройде. Навіть це." Бо глибоко десь усередині я знаю, сонце не зникає, воно просто ховається.
Може, колись я знову відчую тепло. Може, хтось подасть руку не просто з ввічливості, а з розуміння. Може, в натовпі з’явиться один, хто побачить мене справжню.
А поки — я йду. Тримаюся. Тихо. Без зайвих слів . І сонце йде поруч. І темрява — теж….
Далі буде…….
