Нема світла. Нема тепла. Нема стабільності.
І ми всі це відчуваємо — незалежно від того, кого любимо, кого ненавидимо, чи за кого голосували.
Але є одна річ, яку важко прийняти, але неможливо обійти:
темрява завжди стає найглибшою перед тим, як їй прийде кінець.
І те, що відбувається зараз в Україні — це якраз та сама точка.
Чому?
Бо ворог б’є не лише по трансформаторах.
Він б’є по нашій нервовій системі.
По нашій витривалості.
По нашому характеру.
Його мета проста:
щоб ми почали ненавидіти одне одного більше, ніж його.
Щоб ми більше говорили про свої сварки, ніж про свою силу.
Щоб ми втратили не світло в хатах, а — світло всередині.
І тут важливий момент:
Ми всі по-різному думаємо.
Хтось злий.
Хтось втомлений.
Хтось зневірений.
Хтось вважає, що все пропало.
Хтось — що ми все витримаємо.
Хтось ненавидить владу.
Хтось захищає.
Хтось просто хоче, щоб його дитина не спала в холоді.
Але нас усіх зараз об’єднує одне — темрява.
І саме вона показує, чого ми варті.
Темрява — це не покарання. Це випробування.
Так, вона брудна.
Так, вона несправедлива.
Так, вона вибиває землю з-під ніг.
І так — кожен український дім сьогодні щось втратив: тепло, порядок, спокій, енергію, віру.
Але темрява перед світанком завжди найгірша,
бо це момент, коли старе ще живе, але вже помирає.
А нове вже народжується, але ще не стало.
Ми зараз між двома світами.
І цей простір завжди чорний.
Ми не у тій Україні, що була до війни.
Але ще не в тій, яка народиться після.
І саме в цей проміжок — найважчий — ворог лупить по нас з усіх сил,
бо відчуває, що ми близько до межі, за якою темряві більше нема що робити.
І тепер головне.
Темрява не робить нас слабшими.
Вона робить нас чистішими.
Простішими.
Справжнішими.
Коли сидиш у холодній квартирі з ліхтариком,
ти дуже чітко бачиш, що для тебе важливо, а що ні.
Коли хата охолола — підігрівається душа.
Коли вибивають світло — засвічується внутрішній вогонь.
Це не пафос.
Це те, що зараз переживає кожен українець — навіть той, хто в коментарях завжди пише «всьо пропало».
Ми зараз на тій межі, де країни або ламаються — або перероджуються.
І попри темряву, попри холод, попри втомленість,
є один факт, який підписали вже всі: друзі, вороги, байдужі, хейтери.
Українці не ламаються.
Українці ламають темряву.
Повільно.
Вперто.
Нерівно.
Десь зі злістю, десь зі сльозами, десь із сарказмом.
Але ламають.
Світанок не приходить тому, що ми його «заслуговуємо».
Він приходить тому, що темрява не може тривати вічно.
І хоч зараз найтемніша фаза —
це не тому, що все погано.
А тому, що ми близько.
Дуже близько…
Дай Боже…
P.S.: мої думки + мережа…
