Тиша
Після всього, що сталося, прийшла тиша. Не звичайна — не та, що буває вночі, коли засинає місто. Це була інша тиша — важка, щільна, мов ковдра з бетону, яка накриває тебе з головою й не дає дихати.
Я ходила по квартирі, де все було на місці, але все здавалося чужим. Штори — знайомі, чашка — моя улюблена, але я дивилась на неї, ніби вперше. Ніби все це належало не мені.
Телефон мовчав. Я теж. Відповідала на питання коротко, щоб швидше залишитись наодинці. Бо ні слова, ні присутність інших не могли пробити цю стіну мовчання всередині.
Навіть серце здавалося не билося — просто чекало. А чого — я не знала.
У цій тиші було щось страшне. Але й щось… необхідне. Бо лише в тиші я вперше почула себе. Свою втому. Свій біль. Свою порожнечу.
Тиша не була зрадницею . Вона була дзеркалом. І, хоч як боляче було в нього дивитися, це був перший крок до того, щоб знову знайти себе.
Холод
Після тиші прийшов холод. Не той, що відчуваєш узимку, коли забув рукавиці. А інший — внутрішній, глибокий, такий, що пронизує кістки, навіть якщо навколо +20.
Я дивилася на людей, які сміялися, говорили, жили — і не могла зрозуміти, як їм це вдається. Мені здавалося, що світ став крижаним. Все, до чого я торкалася, здавалося далеким, мов через товсте скло.
Раніше мене гріли прості речі — обійми, чашка гарячого чаю, музика. Тепер вони нічого не змінювали. Я могла закутатись у ковдру, натягнути светр, але холод все одно залишався всередині.
Я перестала чекати тепла. Просто звикла. Навчилася жити, не відчуваючи.
Але одного дня я помітила: попри холод, серце все ще б'ється. Значить, я ще тут. Значить, не все втрачено.
Сонце
Воно з’явилося несподівано. Не різко, не як вибух — а тихо. Обережно. Спочатку лише тонкий промінь між фіранками. Я його навіть не помітила одразу — просто стало трохи світліше в кімнаті.
А потім — тепліше в душі.
Я сиділа біля вікна з чашкою недопитого чаю, і відчула, як промінь торкнувся мого обличчя. І мені не захотілось відвернутися. Вперше за довгий час.
Сонце не говорило нічого. Воно просто було. І цього було достатньо. Бо разом із ним з’явилась надія. Маленька, тендітна. Наче перша квітка після зими.
Я не усміхалась — ще ні. Але подумала, що, можливо, колись знову зможу.
Сонце не прибрало темряву. Але показало: вона — не вічна. І тепло ще існує. Просто треба дати йому шанс увійти.
"Пробудження"
Це сталося не раптово. Не було ні грому, ні блискавки, ні великої події. Просто одного ранку я прокинулася — і помітила, як сонце торкнулось мого обличчя, і мені вперше за довгий час стало… не боляче.
Я лежала й дивилась у стелю, де грались відблиски крізь фіранку. І замість звичного відчуття пустоти з'явилось щось інше — тихе, обережне, ніби новонароджене. Тепло.
В той день я не ховалась від дзеркала. Я подивилась на себе — втомлену, з колами під очима, з тисячами думок у голові — і вперше не осудила. Просто сказала: "Я жива. І цього вже достатньо."
Я вийшла на вулицю. Повільно, без мети, просто щоб йти.. І поки йшла, ловила на собі погляди людей. І знаєш — вони більше не лякали. Бо мені більше не хотілось бути невидимою..
На зупинці маленька дівчинка простягнула мені жовту кульбабу. Просто так.. Без слів. І я взяла її — як символ. Як знак, що життя пам’ятає про мене.
І тоді душа ніби прокинулась. Не різко, не гучно. Просто… відкрила очі. І в мене з’явилось бажання — щось зробити, написати вірш, спекти пиріг, подзвонити комусь, кого давно не чула.
Темрява нікуди не зникла. Вона все ще ходить поруч, час від часу намагається повернути мене назад. Але тепер у мені є вогник. Маленький. Але справжній. І він росте.
Я почала вірити, що навіть після довгої зими — приходить весна. Навіть після найглибшої ночі — сходить світанок.
І моя душа, яка довго мовчала, нарешті знову почала… жити.
Повернення до себе
Я йшла повільно, як після довгої дороги. Кожен крок — обережний, наче я вчусь знову ходити.
Тепло вже не здавалося таким чужим. Я звикала до нього, до свого тіла, до своїх думок. Не треба було більше ховатися. Моя душа почала знаходити свою гармонію. Не ідеальну — але справжню.
Я знову могла сміятись — не з примусу, а щиро. Я знову могла плакати, і це не лякало мене. Я дозволила собі бути не завжди сильною, не завжди готовою до всього. І це було нормально.
Я почала слухати себе — без намагання змінити кожну думку, Кожне почуття. Я була вдячна за все, що я пережила, бо це призвело мене до моменту, коли я змогла нарешті побачити себе справжню.
Тепер я знала, хто я. Я не ідеальна. Я не завжди спокійна. Але я — це я. І я повернулась.
До себе. І до життя, яке тепер виглядало яскравішим, ніж будь-коли.
