Я зрозумів це одного ранку. Прокинувся — і спершу вирішив, що оглух.
Тиша була щільною, майже відчутною.
Я подивився у вікно. Каштани, дорога, будинки — усе на місці. Людей майже немає.
Нічого незвичного. Але в той момент стало ясно: ми в глухому куті.
І справа не в політиці й не в черговій кризі.
Глухий кут — це відчуття.
Ми втомилися.
Ми перестали слухати одне одного. Навіть довгий текст здається чимось надмірним.
Любов усе частіше перетворюється на формальність, спілкування — на коментарі, а життя — на безкінечну стрічку новин.
Ми створювали технології, щоб бути ближчими.
Але стали далі.
Я не скаржуся і не звинувачую. Я намагаюся зрозуміти:
як ми дійшли до точки, де втома здається нормою,
де шум замінив розмову,
де кожен сам за себе — і водночас усім тісно.
Можливо, це тимчасово.
Можливо, глухий кут — це лише поворот, якого ми поки що не бачимо.
А може, глухий кут — це те, до чого ми прагнули і чого хотіли? Тоді ми просто досягли мети.
