Іноді серце знаходить найважливіше не в майбутньому, а серед пилу минулого.
Я піднялась на мансарду вперше за багато років…
Скрип дерев’яних сходів здавався мені голосом минулого, яке терпляче чекало, коли я нарешті наважусь.
Сонячні промені пробивались крізь щілини у даху, мов старі листи, що просочувались крізь тканину часу.
Пил у повітрі танцював у променях, наче спогади — легкі, ніжні, але невловимі.
Там, між старими валізами, поламаними іграшками та коробками з вицвілими фотографіями, я знайшла невеликий дерев’яний ящик…
На ньому — потріскана сургучна печатка і бабусине ім’я, написане акуратним почерком чорнилом, яке вже вицвіло, але не зникло.
Мої руки тремтіли, коли я відкривала його.
Всередині — десятки пожовклих аркушів, перев’язаних шовковою стрічкою кольору неба перед грозою.
Це були листи. Від дідуся до бабусі.
1943 рік.
Я сіла просто на дерев’яну підлогу, не зважаючи на пил. Світ звузився до слів, написаних чорнилом любові й болю.
“Моя дорога Олю,
Пишу тобі з-під Львова. Земля тут важка, і не від дощу. Вона просякнута кроками, криком і надією. Я живий, і це вже диво.
Уночі я дивлюся на зорі й думаю, чи бачиш ти ті самі. Можливо, саме в той момент ти торкаєшся вікна, уявляючи, як я йду полем до тебе…
Тут війна має запах диму, заліза і втомлених сердець. Але твій голос у моїй пам’яті сильніший за вибухи. Я не віддамся пітьмі, бо знаю — ти чекаєш.
Колись ми знову посадимо вишню біля хати. І я обійму тебе, як ніколи.”
Я ковтала слова, як повітря. Мов забута пісня, вони співали мені про любов, що вистояла в мороці війни. Дідусеві слова були не просто рядками — це був міст між світами… між часами… Його чорнильні рядки ще мали тепло долоні, яка їх писала.
Я заплющила очі й ніби побачила їх.
Бабуся — в хустці, з лагідними зморшками навколо очей, читає листа, стискаючи його до грудей.
А дідусь — молодий, в шинелі, з втомленим, але світлим поглядом. Вони обидва вже за межею часу, та їхня любов жива — в цих листах, у мені.
Сльоза впала на один із аркушів, розмивши слово “кохана”. Це було наче благословення — моє прощання й подяка.
Я зрозуміла: мансарда — це не просто місце з речами. Це сховище душ. І сьогодні я знайшла там не просто листи. Я знайшла частинку себе.
Я сиділа там ще довго. Час тут ішов інакше — повільно, мов крізь товщу води. За віконцем вже сутеніло, але я не могла відірватися. Руки самі розв’язували стрічки, відкривали наступні листи. З кожним — нова грань кохання, нова іскра пам’яті.
“Сьогодні я бачив хлопця, який малював на стіні будинку свою дівчину. Він казав, що хоче лишити її образ тут, на випадок, якщо не повернеться. Я не малюю, Олю, але кожен мій лист — це портрет тебе у моєму серці.
Якщо мене не стане — знай, я помру з твоїм ім’ям на вустах. Але я боротимусь. За тебе. За нас.”
Я схлипнула — не голосно, майже беззвучно, але цей звук відлунювався у мансардовій тиші, мов молитва. Як же боляче було усвідомлювати, що вони більше не розмовляють, не ходять подвір’ям, не печуть пироги на свята.
Та водночас — як же це прекрасно, що любов, яку вони несли, не згасла. Вона лежала тут, поруч зі мною, у вигляді листів, що пахли старим папером і безсмертною вірністю.
Я уявила, як бабуся зберігала їх усе життя — перечитувала вечорами, коли за вікном шумів дощ, коли в її серці щось тьмяніло.
Можливо, саме ці листи тримали її в найтемніші часи. І тепер, коли її не стало, вони дочекались мене.
“Якщо ми витримаємо, Олю, якщо небо не впаде на плечі — я побудую нам дім. Не великий, зате з терасою, де будемо пити чай.
І посадимо ту вишню — нехай вона цвіте, навіть коли нас уже не буде.”
Я вийшла з мансарди з тими листами в обіймах, ніби несла щось крихке і живе. У серці пульсувало бажання — не дати їм згаснути вдруге.
Я обов’язково перепишу їх, збережу, розкажу своїм дітям. Бо в цьому світі, де все так швидко змінюється, де війни досі точать душі — мають залишатись історії про любов.
Справжню.
Ту, що встояла під кулями.
І десь у моїй уяві, на старій лавці під уявною вишнею, сиділи вони.
Мовчки.
Поруч.
Тепер — навіки.
