“Захист” подарунка?

У мене була дуже старанна дитяча кар’єра.

Така, знаєте… з маленькими виступами перед родичами.

Вірші, пісні, інколи навіть танці — повний репертуар. І все це заради… подарунка. Не контракту, не зарплати, а того самого пакета під ялинкою, який шурхотить обіцянкою цукерок і пластмасового щастя.

І ось тут у мене виникає одне питання.

Чому, чорт забирай, ПОДАРУНОК треба ЗАСЛУЖИТИ?…

Мені чотири роки.

Телефонна трубка важить приблизно як половина моєї голови. Я тримаю її двома руками, наче це якийсь артефакт, який не можна впустити, бо тоді розмова зникне.

— Ба, слухай. Я хочу розповісти тобі віршик.

Я вчила його цілий тиждень.

Це був складний проєкт. З етапами, дедлайнами і повторенням матеріалу. Мама читала рядок, я повторювала, потім забувала, потім ми знову починали спочатку.

Я тоді ще не знала слова “перфекціонізм”, але вже дуже добре знала слово “ще раз”.

І ось я стою біля телефону, дивлюся на ялинку, яка моргає різнокольоровими вогниками, ніби підтримує мене морально, і урочисто декламую бабусі той самий вірш.

Просто щоб привітати.

Ввечері приходить Дід Мороз.

“Справжній”

У величезному червоному кожусі, з бородою, яка трохи підозріло пахне чоловічим одеколоном і морозом. Поруч стоїть Снігурочка — блискуча, мов новорічна іграшка.

Я в гарній сукні, схожа на сніжинку.

Мама зробила мені зачіску — волосся акуратно зібране, бантики…, шпильки.. . Наче я не дитина біля ялинки, а учасниця якогось новорічного саміту.

У кутку кімнати лежить пакет.

Великий.

МІЙ.

І я дивлюся на нього так уважно, що, здається, можу поглядом розгорнути його .

Дід Мороз нахиляється.

— А ти віршик знаєш?

— Розкажеш — отримаєш подарунок.

І ось тут починається кульмінація.

Я стою перед двома дорослими людьми в костюмах, у святковій сукні, з напам’ять завченим віршиком і розумінням, що десь поруч лежить пакет, який мені дуже потрібен.

І я читаю.

Старанно.
Майже без помилок.
Заїкаюсь, бо дуже переживаю.

Тому що це — процедура отримання подарунка.

Через роки я дізнаюсь…

Той подарунок купили мої батьки.

І передали його Діду Морозу.

І от тоді в голові починається маленьке філософське бурління.

Типу:

чекайте.

якщо подарунок уже мій,
чому я повинна довести, що гідна його отримати?

Чому маленька дитина має стояти перед дорослими, як перед комісією на захисті диплома?

— будь ласка, прочитайте вірш.
— добре, тепер заспівайте пісню.
— чудово, ось ваш ведмедик.

Я довго думала, звідки взялась ця традиція.

Можливо, це якийсь дуже старий педагогічний трюк.

Щось із серії:
дитина повинна старатися.

Можливо, це просто радянська школа свят: нічого не видається без маленького культурного виступу.

Можливо, дорослим просто дуже подобається дивитися, як маленькі люди декламують вірші з серйозним обличчям.

Але знаєте що.

Коли мені було чотири, я вже зробила одну дуже важливу річ.

Я подзвонила бабусі.
І прочитала їй вірш.

Щоб просто привітати.

І, якщо чесно, це був найщиріший виступ у моєму житті.

Бо тоді я читала не за подарунок.

Я читала
просто
щоб
порадувати.

І вважаю, що подарунок — це річ, яка взагалі не повинна проходити через систему заслуг.

Бо якщо радість потрібно заслужити,
то це вже трохи нагадує якусю премію на роботі.

Подарунок дарують просто тому, що ТИ є!

І, чесно кажучи, маленька я біля телефону вже тоді це чудово розуміла.