Я пишу це о пів на дванадцяту ночі, і знаєте що?
Я не можу просто так вийти на вулицю по хліб.
Не тому, що лінива чи втомлена. А тому, що я жінка.
Кожна з нас знає це відчуття - коли сонце сідає, світ стає іншим.
Ключі між пальцями, телефон напоготові, перцевий балончик у сумці, швидкий крок і постійне озирання.
Ми плануємо свої маршрути як військові операції: де краще освітлення, де більше людей, як швидше дістатися до дому.
А потім нам кажуть: "Не паранойте". Але статистика - не паранойя. Кожна третя жінка у світі зазнає фізичного або сексуального насильства. Це не абстрактні цифри - це наші сестри, подруги, ми самі.
Нещодавно, увесь світ стежив за історією молодої українки, яка приїхала до Америки, тікаючи від війни. Розумна, амбітна, повна планів. І як один психопат перекреслив все не одним ударом ножа.
Вона просто їхала додому після роботи…
Після кожної такої новини мільйони жінок по всьому світу думають те саме: "Це могла бути я"…
Найбільша іронія в тому, що ті, хто мав би нас захищати, часто стають джерелом небезпеки. Партнери, які контролюють кожен наш крок. Незнайомці, які думають, що наша посмішка - це запрошення.
Ми росли з казками про принців-рятівників, а виявляється, що рятувати СЕБЕ доведеться САМИМ.
"Феміністка" …
Чому це слово досі лякає людей?
Ніби ми вимагаємо щось надприродне, а не базове право на безпеку та рівність.
Фемінізм - це коли я можу йти вулицею без страху. Це коли моя зарплата залежить від моєї кваліфікації, а не від статі. Це коли "ні" означає "ні", а не початок переговорів.
Ми носимо з собою не лише сумочки, а й невидимий багаж страхів: боїмося їхати в ліфті з незнайомим чоловіком, пережуємо кожне своє слово, щоб не здатися "істеричкою", доводимо свою компетентність удвічі більше, вибираємо одяг, думаючи: "А раптом хтось не так зрозуміє?"… Сідаємо за кермо і чуємо: "Жінка за кермом - це небезпечно", ніби ми народилися без здатності керувати автомобілем. Викликаємо таксі і перед поїздкою обов'язково надсилаємо подрузі номер машини та імʼя водія, бо ніколи не знаєш, чи доїдеш додому живою. Навіть у звичайному таксі ми сидимо напружено, слідкуємо за маршрутом, тримаємо телефон напоготові.
Як же кайфово, що нарешті з'явилися таксі для жінок, де водії - також жінки! Це як ковток свіжого повітря в задушливому світі. Мрію, щоб такі сервіси були в кожному місті світу.
Я сама підпрацьовую таксисткою і бачу все зсередини - безліч різних ситуацій, коли пасажирки розслабляються тільки тоді, коли бачать жінку за кермом. Розповідають про свої страхи, діляться історіями, які ніколи б не розказали чоловікові-водію.
Але знаєте що?
Ми все одно не здаємося.
Ми створюємо групи взаємодопомоги, ділимося локаціями в чатах, навчаємо одна одну самооборони. Ми будуємо світ, де наші доньки зможуть жити вільно. І це не просто слова - це щоденна робота. Ми підтримуємо підприємниць, голосуємо за політиків, які відстоюють наші права, говоримо відкрито про те, що болить. Ми змінюємо стереотипи в офісах, школах, на вулицях. Кожна розмова з чоловіком, який щиро слухає і намагається зрозуміти, кожна мама, яка виховує сина з повагою до жінок, кожна дівчинка, яка не погоджується на менше - це маленька революція.
Так, нам досі страшно.
Так, нам досі важко.
Але ми вже не мовчимо. І це найголовніше.
І я все ж таки вийшла в магазин. З ключами в кулаці, з перцевим балончиком у сумці, озираючись...
