Знаєш, я хочу розповісти про ретрит і про те, що я відчула. І зробити це з неочікуваного ракурсу.
Хочу почати з простого: ми всі маємо право на відпочинок. Право — без виправдань. Але ціль відпочинку для кожного різна. Для когось це сон. Для когось — шопінг. Для когось — квіти, город, прибирання в домі, випічка, смаколики. У кожного свій спосіб відновлення.
Але є війна. Важка, виснажлива війна. Вона перевіряє нас на витримку: відсутність світла, тепла, води, інтернету — всього того, до чого ми звикли. Вона руйнує побут, стосунки, звички. Це довга перевірка на міцність. І цю міцність потрібно підтримувати. Свідомо. Шукати для неї опору.
У моєму житті такою опорою несподівано став ретрит. Він не був запланований як щось велике. Він був раптовий, неочікуваний — і дуже доречний. Почалося все з фото колег. Невеликий відпочинок, тур вихідного дня до Києва. Мені сподобався їхній вайб — відчувалась аура дружнього спілкування. І я захотіла створити щось подібне для себе і своїх подруг.
Я знайшла невеликий готель у Миргороді й забронювала. Спочатку нас планувалося троє. Потім — семеро. І в розмові з хазяйкою готелю наш жіночий колектив я жартома назвала хором: дівчата, які люблять вечірні посиденьки, розмови, дорогу, життя.
Ця зупинка на шляху до внутрішньої сили виявилася майже казковою. Ми були всі разом — і водночас кожна у своєму. Спа-процедури, тепла вода, контакт із тілом. Вода забирає зайве, очищає, омиває. Вона повертає відчуття життя. Було справжнє спілкування. Справжні танці.
А в якийсь момент наш ретрит пішов не за планом. Бо з’явилися шапки. Шапка бобра. Шапка оленя. І шапка шута з дзвониками. Далі все відбулося дуже швидко. Олень одягнув шапку — і перестав бути людиною. Він серйозно лизав сіль, шумно жував капусту і дивився поглядом: «Не заважайте, я в процесі».
Бобер одягнув свою шапку і почав бути бобром. Просто. Без пояснень. З таким внутрішнім відчуттям місії, ніби зараз збудує греблю з табуреток. А шут… шут узагалі вирішив, що це його зоряна година. Дзвоники дзенькали, рухи були широкі, настрій підтримувався професійно — як на роботі.
Ми дивилися на це й плакали. Від сміху. Дорослі жінки, серйозні, з досвідом, раптом зрозуміли, що олень, бобер і шут у кімнаті — це не метафора, а реальність. І що сміятися можна до безсилля, без сорому і без пояснень.
Але найважливіше — свобода вибору. Одній потрібна була увага і слухачі. Інша хотіла слухати, бо не мала ресурсу говорити. Комусь важливо було побути наодинці з собою. Комусь — просто дивитися й заспокоюватися через картинку, простір, тишу. І це було прийнято. Без пояснень.
Миргород — невелике курортне містечко. Доброзичливе, тепле, з відчутним колоритом. Під час прогулянки ми потрапили на похоронну процесію: кортеж повільно супроводжував загиблого воїна. Машини зупинилися. Магазини вимкнули музику. Люди вздовж дороги стали, зняли шапки. Це було за внутрішнім покликом. Тиха, глибока пошана.
Я плакала. І вперше так чітко відчула вдячність навіть за складні умови мого життя. За холод у домі. За те, що я вдома. За те, що не в окупації. Це був сильний момент усвідомлення.
Ще одна важлива частина цієї подорожі — людяність хазяйки готелю. Це була не просто господиня простору. Це була жінка, яка вміє бути поруч. Обійняти без слів. Почути без допиту. Підтримати не порадою, а присутністю. У нашій втомі, у наших історіях, у нашій тиші ми були не «клієнтами» — ми були людьми, яких бачать і приймають.
Їй близько 70. Свій бізнес вона створила вже на пенсії, у 63–64 роки. І навіть під час війни побудувала новий корпус. У ній немає зупинки. Є рух, мрії, плани. Ця зустріч показала нам просту річ: рамки ми часто ставимо собі самі. Вік — це не межа. Межа з’являється тоді, коли зникає мрія.
Окремо хочу сказати про свою роль психолога. Коли ми їхали, дівчата очікували певного психологічного формату. Але в просторі відпочинку я чекала моменту, коли вони будуть відкриті до цього. Кожна мала свій ритм. Психологія сталася сама — дорогою додому. П’ятеро жінок в машині. Активне говоріння і уважне слухання. Це була жива групова терапія.
Мене наповнило те, що я чула: бажання зростати, змінюватися, жити якісно, а не просто проживати дні. Ми — Queenager*. Ми відповідальні, самостійні. Ми будуємо інше життя, ніж будували наші батьки й бабусі.
Світ змінюється. Змінюється роль жінки, її вибір, її свобода. Про це я ще говоритиму окремо. А цей текст — про ретрит. Не як втечу. А як зупинку, що повертає силу.
Queenager (від англ. queen — королева та teenager — підліток) — це термін, що описує жінок, які перебувають на піку своєї життєвої та професійної форми. Вони активно процвітають, переосмислюють вік і живуть для себе. Це нове покоління впевнених жінок, які змінюють стереотипи про старіння, поєднуючи досвід із енергією підлітків.
