Я хочу з тобою і тільки з тобою поділитися ось такою історією.
Коли ми були у Швейцарії, одна пригода сталася зовсім випадково. Я нічого такого не планувала. Ми просто втомилися після дороги й сіли в перший автобус, який під’їхав. Здавалося, що він поїде трохи вбік і недалеко. Але автобус раптом почав підійматися серпантином у гори.
Десь хвилин двадцять чи тридцять він крутився цією дорогою. Було трохи страшно і водночас дуже цікаво: за вікном усе змінювалося — схили, дерева, повітря. І відкривалися два озера — швейцарське та італійське.
Коли ми вийшли на кінцевій зупинці, там стояв невеликий знак: «Підніміться нагору — там буде краса».
Ми перевірили в інтернеті — справді красиво. І вирішили піти. Це була дорога вгору по сходах — приблизно кілометр, але весь час угору. Ноги почали тремтіти, дихання збивалося.
У цьому ритмі мені згадався тато. Він завжди був у моєму житті як тінь, як силует. Мені болить його стриманість, ці рідкісні миті обіймів та поцілунків. Але я тебе розумію, тату. Зараз, коли в оселях немає світла, я згадую, як він робив уроки під недогарком свічки. Про тісноту в його оселі. Про те, що він був надто розумним для свого оточення — і його за це булили. Його психіка просто захищала цей розум від бачення іншими — і в дорослому віці також.
Тату, я тебе розумію. Ти не тримав мене за руку, коли мені було лячно, але я знала, що ти був.
Коли ми нарешті дійшли, відкрився такий краєвид, що все стало зрозуміло.
Праворуч — Альпи. Ліворуч — озеро, яке трохи губилося в тумані.
Людей майже не було. Усе виглядало так, ніби хтось спеціально намалював цю картину.
Коли ми спускалися назад, ноги вже боліли, коліна тремтіли — усе-таки вже не двадцять років. І біля автобусної зупинки стояла маленька церква.
Танюш, ти мене зрозумієш. Не всі люди можуть зрозуміти такі моменти, але ти — зможеш.
Церква була зовсім маленька, може, квадратів п’ятдесят. Я люблю заходити в церкви, тому зайшла. Усередині було тихо. І майже нікого — лише один чоловік. Італієць, як мені здалося. Я не зрозуміла тоді, пастор він чи просто служитель.
Я сіла на лаву. Була дуже втомлена фізично. Просто склала руки, опустила в них обличчя. Потім підняла голову і подивилася на образи на стінах. Вони були не зовсім схожі на ікони — більше на образи людей.
І раптом у мені стало дуже світло. Наче я потрапила в якийсь потік.
Танюш, це важко пояснити словами, але я знаю, що ти відчуєш, про що я говорю.
І я почала плакати. Не тихо — а по-справжньому, навзрид. Сльози, все як є. І саме в цей момент позаду мене той чоловік почав службу. Просто для мене однієї.
Від цього я заплакала ще сильніше. І в той момент з’явилася одна думка: «Боже, прийми моє прощення».
Я почала всередині прощати. Тата. Бабусю…
Ти мала важке життя. Друга світова — ти одна годувала себе та матір. Ти стала надто впертою, холодною, жорсткою. Ти ставила себе на перше місце — так ти змогла вижити. Ти пережила повішення німцями брата, вбивство твого немовляти…
Твоє серце стало закритим. Я тебе розумію. І пробачаю.
Мій рід весь час виживав. Виживала і я. Але я відчула, що можу це зупинити на собі. Ось тут і зараз я дозволяю собі жити. Не картати себе за це бажання. Не картати за бажання взагалі.
Я залишаю тут цей тягар виживання. Я даю дозвіл собі, своїй дитині, моїм онучкам — не відпрацьовувати не наші борги.
Ми вільні.
Це було сказано дуже щиро. Наче я залишила в тій маленькій церкві старий вантаж — образи, біль, щось, що давно носила в собі.
Іноді здається, що вся поїздка була потрібна тільки заради цього одного моменту. Заради цієї маленької церкви в горах і тих сліз, після яких стало легко.
