Ранок був темний.
Світла не було вчора і не було позавчора. Воно ніби з’являлося, але так дозовано, що цілий тиждень залишився темним — ззовні й усередині.
Тиждень почався з руйнування. Знову постраждала робота — та сама, яка давала фінансову опору. У кабінеті більше не було вікон. Не було тепла. Не було води. Батареї опалення розірвало морозом — уночі було мінус двадцять п’ять, мінус двадцять три. Замерзло все.
Вона була виснажена.
Тілом і нервами.
Мерзла фізично і мерзла емоційно.
Увечері сиділа на темній кухні біля теплої цегли, сподіваючись, що хоча б так тіло згадає, що таке тепло. Вона не нарікала — просто знала: така дійсність. Така війна. Такий час.
Ранок суботи почався з темряви й ожеледиці. Не просто слизько — ніби вся земля стала склом. Без краю і без початку. Вийти з дому означало одразу ввімкнути уважність до кожного руху. Якби вітер був трохи сильніший, вона літала б, мов кульбабка.
Вона шукала очима кучугури снігу — щось тверде, за що можна зачепитися. Спробувала ступити — і поїхала, як фігуристка-початківець, яка тільки мріє про ковзани. Не йшла — допливала.
Вона знала, куди їде.
Не просто на роботу.
Вона їхала в місто свого дитинства.
Туди, де зростала.
Туди, де колись знала спокій.
Попри втому і холод, ця дорога була дорогою до себе. До тієї частини, яка не обтяжена ролями, відповідальністю, нескінченними «треба». До дівчинки у вільній спідниці, яка колись кружляла і вчилася жити.
У лікарні вона працювала психологинею. По суботах.
І того дня до кабінету заходили хлопці — п’ятеро. Різні. Несхожі. Живі.
Кожен говорив по-своєму.
Хтось різко. Хтось уривками. Хтось довго мовчав, перш ніж почати.
На початку майже всі заперечували втому, біль, страх, стан.
А потім, повільно, переходили на інтимне — на те, що болить.
Вони дивувалися самим собі. Словам, які виходили. Тому, що це ще в них є.
Одні були обережні зі спогадами, щоб не поранити себе. Інші — щоб не поранити її.
Вона була з ними той короткий час, який могла їм віддати.
Ритм поступово змінювався. Дихання ставало рівнішим. Погляд яснів. Плечі розправлялися. Тіло відкидалося на спинку крісла. Нога лягала на ногу.
Вона бачила момент, коли людині стає трохи легше.
І знала: іноді це максимум можливого.
Іноді — все.
Один із хлопців настільки розслабився, що без жодних пояснень випив її каву. Вона не зупинила його. У цьому було щось правильне — просте дозволене тепло.
Після роботи вона знову вийшла в ожеледицю.
Повільно спускалася з гірки, пішла за двірниками з тацею піску й солі — так було безпечніше. І раптом попереду побачила чоловіка. Обличчя ще не видно, але впізнавання вже сталося: спина, хода, рух руки.
Дивно, як тіло пам’ятає раніше за думку.
Школа була давно. Дуже давно.
Роки змінили обличчя, голоси, тіла. Але не ходу.
Вона назвала його на ім’я.
Він обернувся — і впізнавання стало взаємним.
Сміх.
Обійми — теплі, справжні, без ніяковості.
Розмова, яка сиплеться, ніби намистинки: однокласники, імена, історії. Хтось загубився. Хтось тримається.
Між цими намистинками з’явилася тиша — про батьків. Про татів, яких уже немає. Про біль, який не потребує пояснень.
Він провів її до зупинки. Йшли обережно, підлаштовуючись одне під одного, ніби трохи танцюючи на цій ожеледиці. Це була не сила — це була відкритість. Спокійна віра. Присутність, яку відчуваєш тілом.
Вона сіла у попутку і поїхала додому.
Машина рушила м’яко. Усередині було тепло.
Дорога тягнулася рівно.
У цьому русі раптом стало ясно: життя нікуди не зникло. Воно просто чекало — у зустрічах, у диханні, у спокої, у пам’яті тіла.
Це був подарунок. Справжній.
І десь усередині з’явилася тиха вдячність —
Всесвіту.
