Чотири історії з доріг і один кінь у барселонському аеропорту
У кожній подорожі є люди, яких ти більше ніколи не побачиш.
Але іноді саме вони залишають найяскравіші спогади дороги.
У кожній подорожі є момент, який не плануєш.
Ти можеш знати маршрут, перевірити квитки, забронювати житло, прочитати про транспорт і навіть подивитися карту кілька разів. Але все одно трапиться щось, що не входило у план.
І дуже часто це — люди.
Попутники.
Моє подорожнє життя почалося давно. Дуже давно. Ще до біометричних паспортів, коли закордонні документи робилися довго, через черги, а для поїздок потрібно було відкривати візи. Тобто так — я жінка з досвідом.
І я щаслива людина: у більшості подорожей поруч зі мною є моя вірна попутниця — подруга. Ми подорожуємо разом уже понад двадцять років. За цей час між нами утворився свій симбіоз.
У соцмережах часто показують двох подруг: одна все організовує, інша просто насолоджується. У нас інколи саме так і є. Буває, що я знаю всі адреси, паролі й подробиці, а подруга просто насолоджується краєвидами. А інколи навпаки: я вже зовсім загубилася, а вона чітко орієнтується в напрямку і веде нас далі.
Іноді до нас приєднується компанія — більша чи менша.
Але подорож завжди починається з нас двох.
І майже кожна дорога залишає історії.
Найчастіше — про попутників.
Нічний потяг і замкнені двері
Одного разу ми їхали нічним потягом Мукачево — Харків. У купе були ми з подругою і ще один попутник — молодий хлопець.
Він дуже хотів поговорити про життя.
Про своє бачення життя.
Я його трохи послухала і подумала: хлопчику, я жінка з досвідом, навряд чи ти мене переконаєш. Тому просто перестала підтримувати розмову.
Ніч.
Він неспокійний: то встане, то ляже, то телефон увімкне. Спати майже не дає.
І раптом його немає — вийшов із купе.
Через якийсь час хтось заходить. Я думаю: це він повернувся.
І раптом — клац.
Двері зачиняються на замок.
Інстинкт самозбереження спрацьовує миттєво. Серце починає бити свій тривожний ритм. Подруга спить. Я лежу й думаю: якщо що — буду її захищати.
Дихаю тихо. Слухаю.
І раптом розумію: це не він.
У наше купе помилково зайшла інша жінка. Вона зачинилася і не може відімкнути двері.
Починається паніка.
— Випустіть мене! Випустіть!
І я лежу та думаю:
«Боже, люба моя… мені зараз навіть страшніше, ніж тобі».
Зрештою двері відчинилися.
І коли все закінчилося — стало неймовірно смішно.
Нескінченні години розмов
Іншим разом ми їхали потягом Харків — Ужгород. Наші місця були 35–36.
До нас підсіла жінка, яка багато років живе в Греції і інколи приїжджає до України.
І бувають попутники різні.
Хтось мовчить.
Хтось говорить трохи.
А ця жінка говорила безперервно.
Їй було байдуже, слухаємо ми чи ні. Говоримо між собою чи мовчимо. Навіть якщо відвернутися — вона все одно говорить.
Минає година.
Друга.
Третя.
Мозок уже просто відмовляється працювати.
Ми виходимо на зупинці трохи пройтися. Повертаємося — а на наших місцях уже розкладають постіль якісь хлопці.
Ми дістаємо квитки.
І раптом розуміємо.
Наше купе — інше.
Це був новий вагон, де десять купе, а не дев’ять. І ми половину дороги просиділи не там. Провідник нічого не сказав.
Тобто кілька нескінченних годин ми слухали історії нашої попутниці, хоча могли спокійно їхати удвох у майже порожньому купе.
Ми перейшли на свої місця. Там тихенько спала жінка.
І другу половину дороги ми їхали в абсолютній тиші.
І весь час сміялися.
Бо інколи люди дивуються: як можна переплутати місця?
А ось так.
Іноді цими людьми стаємо ми.
Штурм купе
Ще одна історія — про трьох жінок поважного віку.
Вони зайшли до купе так бурхливо, що здалося, ніби їх щонайменше п’ятеро. Дуже охайні, дуже доглянуті: манікюр, зачіски, макіяж.
Видно, що це вже пенсіонерки.
Але які ж вони були яскраві, жваві, цікаві.
І одразу до нас:
— Дівчата, ви не там сіли. Вставайте.
Вони були абсолютно впевнені у своїй правоті. Не агресивні, але дуже наполегливі.
Почався справжній маленький штурм нашого купе.
— Вставайте, це наші місця.
А ми сидимо. Нікуди не рухаємося. Просто дивимося на них трохи спідлоба.
Вони переконують.
Ми мовчимо.
Зрештою вони дістають свої квитки і починають розбиратися.
І тут з’ясовується цікава річ.
Вони думали, що купили чотири місця в одному купе, щоб їхати утрьох і мати більше простору. Але насправді їхні місця були розкидані по всьому вагону.
Дві з них опинилися поруч із нами, а третя їхала десь в іншому кінці.
Штурм закінчився так само раптово, як і почався.
У дорозі всі починають діставати їжу.
З’являються чарочки.
У них чарочка.
У нас чарочка.
І починається розмова.
Одна з них живе в Ізраїлі. Інша колись була керівницею. А третя — просто Олександра, дуже цікава і творча жінка.
І ця історія, яка почалася маленьким наступом на наше купе, закінчилася дуже тепло.
Пара, яку ми вгадали
Майже двадцять років тому ми їхали потягом Київ — Харків.
У нас із подругою є гра: дивитися на людей на пероні й вгадувати, хто буде нашим попутником.
І цього разу ми вгадали.
Молода пара. Вона вагітна, місяців вісім. Обоє модні, гарно вдягнені, з дорогими аксесуарами.
Перед посадкою вони курили щось явно не сигарети.
У купе вони зайшли дуже на позитиві. Усміхнені, жваві, з торбою їжі з «Макдональдза».
— Беріть, пригощайтеся.
Вона, попри великий живіт, була дуже рухлива. Видно, що ця вагітність не перша — вони згадували ще дітей.
Коли настав час лягати, сталося несподіване.
Чоловік ліг унизу, а вагітна Маша залізла на верхню полицю.
Я подумала тільки одне: «Хоч би вона тут не почала народжувати».
У купе все чути.
І раптом він каже:
— Маша, понюхай ноги… я шкарпетки можу зняти.
Ми з подругою сидимо і вдаємо, що нічого не чуємо.
Ніч. Друга година.
І тихий голос:
— Маш… йди сюди. Я хочу.
Маша починає злазити з верхньої полиці зі своїм великим животом.
І я лежу і думаю тільки одне: «Хоч би він у темряві не переплутав Машу зі мною».
Кінь у Барселоні
Здавалося б, за двадять років подорожей нас уже важко чимось здивувати.
Але одного разу нас збив з пантелику… кінь.
Аеропорт Барселони.
Ми тут не вперше. Ми впевнені: зараз спокійно вийдемо з терміналу, знайдемо транспорт і поїдемо до міста.
Ми виходимо — і посеред фойє бачимо коня.
Велика статуя. Кінь стоїть на двох ногах, ніби ось-ось стане дибки.
Ми дивимося на нього і розуміємо: щось не так.
Ми питаємо:
— Де вихід?
— Де транспорт?
Нам кажуть: «Трансфер».
Ми виходимо — і не бачимо нічого. Паркінг, машини, зупинки. Але ні автобуса, ні трансферу.
Ми ходимо хвилин двадцять. Намотуємо кола.
І починаємо сваритися.
Ми навіть телефонуємо знайомій:
— Ти ж двадцять разів була в Барселоні!
— Так.
— Ти бачила коня в аеропорту?
— Ні. Ніколи.
У якийсь момент ми навіть залишили валізи біля того коня і розійшлися в різні боки шукати вихід.
— Ти нічого не розумієш!
— Ні, це ти нічого не розумієш!
А потім заспокоїлися.
І знайшли трансфер між терміналами — безкоштовний автобус.
Ми доїхали до потрібного терміналу.
І тільки тоді зрозуміли, що сталося.
Раніше ми прилітали в міжнародний термінал.
А цього разу — у внутрішній.
Тому і кінь був інший.
Але подорожі — така річ.
Скільки б ти не знав доріг — завжди знайдеться щось, що зіб’є тебе з пантелику.
Іноді це люди.
А іноді — кінь посеред аеропорту.
