Автор: Bruno Bettelheim «The Informed Heart. Autonomy in a Mass Age» (Бруно Беттельгейм «Освічене серце»)
Оригінал книги видано у 1960 році у США, вид-во “Freepress”, має кілька перевидань
Про автора: Бруно Беттельгейм - дитячий лікар, лікував дітей із психічними травмами. Майже все життя він жив зі своїми пацієнтами і написав багато чудових книжок про дітей. Усе життя - крім півтора року, які він просидів у гітлерівських концтаборах Дахау і Бухенвальд. Головне, що вразило Беттельгейма - психолога, вихованця знаменитої Віденської школи психоаналізу, професійного спостерігача людини, - це руйнівний вплив табірного життя на особистість ув'язненого. І він вирішив дослідити механізм цього руйнування. Результатом такого смертельно небезпечного дослідження стало "Освічене серце" - книга, яку Беттельгейм створив у таборі. У ній Беттельгейм викладає методологію перетворення нормальної здорової людини на "ідеального ув'язненого" - істоту, позбавлену особистості, якого б то не було внутрішнього змісту.
Автономність
Сподіваюся, зараз читач уже зрозумів, що автономність (незалежність), про яку я говорю, не має стосунку до так званого "здорового" індивідуалізму, культу особистості або кричущого самоствердження. Автономність відноситься до внутрішньої здатності індивіда керувати собою і до сумлінних пошуків сенсу, всупереч усвідомленню, що мети у життя, наскільки нам відомо, немає. Ця концепція має на увазі не заколот проти влади як такої; скоріше, спокійну дію під впливом внутрішнього переконання, а не з міркувань зручності, від обурення, з примусу або за наказом. Найпростіший приклад - коли людина дотримується правил дорожнього руху, оскільки дбає про власну безпеку, а зовсім не через острах перед дорожньою поліцією. Автономність не передбачає повної свободи дій. Існування будь-якого соціуму зумовлене балансом між самоствердженням окремого індивіда і загальним благополуччям. Якби людина не вміла приборкувати свої інстинкти, суспільство не могло б існувати. Безперервне врівноваження і примирення протилежних схильностей усередині індивіда, а також між особистістю і суспільством - здатність досягати цього, не поступаючись особистими цінностями, освіченим егоїзмом та інтересами суспільства, в якому живеш, - усе це розвиває усвідомлення свободи. І формує в людини підґрунтя для зростаючого відчуття власної ідентичності, самоповаги та внутрішньої свободи, коротко кажучи, її автономності.
Усвідомлення своєї ідентичності, переконаність у власній неповторності, тривалі сповнені глибокого значення стосунки з небагатьма обраними, власний життєвий шлях; повага до своєї справи та задоволення від уміння гарно робити її, заняття за своїми нахилами, особисті спогади, смаки та задоволення - ось що становить серцевину автономного буття людини. Автономність дозволяє людині отримувати від життя радість, винагороджує корисним досвідом, нерідко творчим, а не просто пропонує погодитися з розумними вимогами суспільства, зберігаючи свою особистість.
Індивід, який може дозволити собі хорошу їжу і напої, який не відмовляє собі смачно їсти і солодко пити, повинен мати міцніший шлунок, ніж його товариш, змушений обходитися скудним раціоном. За тією самою логікою громадянин, якому соціум надав усі блага економіки достатку і свободу по-своєму влаштовувати власне життя, повинен мати більш інтегровану (цілісну) особистість, щоб робити правильний вибір і розумно обмежувати себе, ніж громадянин, якому не потрібна внутрішня сила для самообмеження, оскільки суспільство пропонує йому мало того, чим можна насолодитися або від чого утриматися. Зрозуміло, що в кожному соціумі знайдуться ті, хто просто не бачить задоволення в їжі та напоях, і тому їм не потрібно мати сильну особистість або навіть міцний шлунок. Але суспільство достатку й не пропонує таким людям більшої спокуси, ніж та, з якою вони можуть впоратися. Проблема тут лише для індивіда, який не має ані міцного нутра, ані внутрішньої сили стримувати свої бажання, але при цьому не дурень смачно поїсти й добряче випити.
Певно, моя повсякденна практика краще пояснить, чому за сьогоднішнього науково-технічного прогресу людина потребує більш інтегрованої особистості. У всі часи рідко, але трапляються сім'ї, де батьки відкидають одного зі своїх дітей або мають до нього суперечливі почуття. Якщо ні в тому, ні в іншому випадку ситуація не набуває надто гострих форм, більшість дітей більш-менш переносять її, хоча не без наслідків. Як вчить психологія, подібне ставлення з боку батьків найчастіше шкодить психіці дитини. Сучасні освічені батьки, якщо вони мають до своєї дитини негативні або суперечливі почуття, відчувають провину і хочуть якось це компенсувати. Досить імовірно, вимушене почуття провини за своє ставлення тільки посилює негативні почуття батьків, через що дитині дістається подвійно: вона страждає також від роздратування, яке викликає в батьків, будучи джерелом їхніх нападів провини.
Батькам, які усвідомили, що своїми негативними почуттями до дитини шкодить їй, треба розвинути в собі силу характеру, щоб перетравити свою провину, інтегрувати її у свою психіку. Цього не було потрібно в минулому, коли батьки не підозрювали, що погані почуття до дитини завдають їй шкоди. Найімовірніше, батько минулих часів перебував у переконанні, що й так уже виконує свій обов'язок, забезпечуючи дитину їжею та іншим необхідним, а про всякі там почуття просто не замислювався. Тепер же, щоб позбутися почуття провини, дорослий навіть може переконати себе, що у чада є дефект; що негативні почуття до дитини викликані цим, і звинувачувати тут нікого. Я набачився батьків, які в інший час просто відвернулися б від дитини, але зараз, бажаючи позбутися почуття провини, наполягають, що в того непорядки з головою або є інші дефекти.
Проклясти нову інформацію - не вихід. Важливо розуміти, що кожен крок до більшого усвідомлення - у цьому разі до визнання потенційно небезпечної природи деяких людських емоцій - вимагає від нас стати сильнішою та інтегрованішою особистістю. Тоді настане справжній прогрес.
І батькам, які відштовхують дитину, і самій дитині краще, якщо батьки не відчувають провини, хоча така ситуація все одно небажана. Проте якщо в минулому в таких батьків не залишалося вибору, то сьогодні для них відкрито багато можливостей, і це - на краще. Він може прийняти свою провину як частину власної особистості замість того, щоб перекладати її на дитину або на когось іще. Вона може виявити витоки свого відторгнення й усунути їх, і тоді їй більше не доведеться ні відвертатися від дитини, ні почуватися винною. Будь-яке рішення піде на користь усім причетним до ситуації. Але якщо батьки просто реагують на більш передове знання (усвідомлюють, що відмова руйнівна), але не працюють над собою, щоб внутрішньо змінитися (інтегрувати свою провину, усунути причини відторгнення), наукові здобутки замість великої користі можуть завдати лише шкоди.
Сьогодні, якщо ми хочемо, щоб соціальний, науковий або технологічний прогрес поліпшував, а не погіршував долю людини, потрібні більш розвинена свідомість і глибша цілісність особистості, ніж будь-коли в минулому. Особиста автономність і усвідомлення свободи всього лише інші аспекти цих вищих стадій особистісної цілісності.
Саме потреба у внутрішньому зростанні пояснює, чому деякі дослідники соціального і технологічного прогресу дивляться на майбутнє песимістично. Вони не вірять у здатність людини паралельно із зовнішнім прогресом процвітати в особистісній інтеграції. Їхні страхи за майбутнє людства в наше століття технологій, по суті, і є наслідком їхньої початково низької думки про людину.
Насправді ми зробили вже чимало кроків на шляху зовнішнього прогресу, і кожен новий успіх ставав можливим, тільки коли ми досягали більш високого рівня розвитку особистості, якого вимагало від нас середовище, що змінилося. Чого часто не помічають ті, хто песимістично дивиться на наше майбутнє. Їхня апріорно низька оцінка людини і закладеного в ній потенціалу заважає їм усвідомити, що відтоді, як вона стала істотою суспільною, людина вирішувала цю проблему, і вирішувала успішно.
У попередньому розділі я згадував, як сучасний кочівник ставиться до осілого життя взагалі і до міських жителів зокрема. І справді, з кочівника не вийде благополучного городянина, доки він не навчиться приборкувати свої нахили хапати й тікати під впливом примхи або найменшого розчарування; доки він не приборкає свого бажання криваво мститися за будь-яку образу. Як не зуміє вона розвинути самоконтроль доти, доки для неї не набудуть значущості тісні й довготривалі стосунки з більшою групою людей, ніж її сім'я чи плем'я; доки економічні та культурні переваги міста не стануть для неї привабливими. Заради таких вигод вона, можливо, захоче і буде готова обмежувати себе і розвивати в собі нові соціальні здібності; коротко кажучи, захоче досягти більшої особистісної цілісності.
Більшість колишніх кочових племен побажали і зуміли домогтися цього, до того ж за лічені покоління. І майже не сумніваюся, що сьогодні людина теж може досягти вищого ступеня цілісності, якщо нові умови життя обіцяють їй більше свободи, ніж придушення. Зрозуміло, якщо вони запропонують людині вигоди настільки ж істотні, як ті, що міське життя пропонувало кочівнику. Ми не сумніваємося, що технології дають величезні переваги. Питання в тому, чи примножує ці переваги, і якщо так, то якою мірою, успішне проживання людини пліч-о-пліч із собі подібними. Бо одного цього достатньо, щоб подальший розвиток особистісної цілісності людини був приємним і корисним. І вона з готовністю візьметься працювати над собою.
Я написав цю книжку головним чином для того, щоб запропонувати напрямок, у якому, як я впевнений, має рухатися ця вища особистісна інтегрованість, і щоб просвітити читача щодо низки аспектів сучасного масового суспільства, які гальмують цей процес.
Дисбаланс*
*У цьому розділі використано матеріали статті Individual Autonomy and Mass Control [Індивідуальна автономія і масовий контроль], опублікованої у Frankfurter Beitrage zur Soziologie; T. W. Adorno and W. Dirks, editors, Vol. I: Sociologica, Aufsatze, Max Horkheimer zum sechzigsten Geburtstag gewidmet. Europaische Verlagsanstalt, 1955, Frankfurt am Main.
На сьогодні зовнішній прогрес далеко випереджає особистісну інтегрованість. Утворений дисбаланс позначається на багатьох громадянах сучасної масової держави, спричиняє нервові розлади. Вони, як відомо, виникають на ґрунті невирішених конфліктів. Але розв'язання конфліктів залежить від особистісної інтегрованості, яка дає змогу успішно справлятися з ними. Ця здатність напрацьовується за рахунок досвіду ефективного подолання труднощів. Звідси й удавана "невротичність" підлітка. Він занадто молодий, щоб накопичити досвід розв'язання внутрішніх і зовнішніх конфліктів, і не впевнений, що може успішно впоратися з ними. Звідси ж випливають інші проблеми перехідного періоду.
До того ж перед сучасним підлітком відкривається набагато більше можливостей вибору і спокус, ніж було в минулому в його однолітків. І отже, сьогоднішньому підлітку потрібно мати набагато більшу зрілість, щоб не піддаватися на небезпечні спокуси, яких стільки, що очі розбігаються. Мені в моєму юнацтві не були потрібні ні сила характеру, ні особливо міцні моральні принципи, щоб встояти проти спокуси викрасти машину: жоден зі знайомих мені хлопців не роз'їжджав на авто, і моя подружка не розраховувала, що я з вітерцем прокатаю її вулицями. У ті часи й машин навколо нас не було. А сьогодні викрадення - найпоширеніше правопорушення серед підлітків. Ось вам приклад із повсякденного життя, як прогрес поглиблює емоційні проблеми і тому вимагає більш високої особистісної інтегрованості.
Якщо індивідові раз по раз не вдається розв'язувати свої проблеми, як внутрішні, так і проблеми із соціумом, він зневірюється у своїй здатності успішно справлятися з новими викликами. Життя випробовує сучасного громадянина з його слабенькою навичкою ухвалювати рішення, знову і знову ставлячи його в ситуації вибору - яку з численних невідповідних професій обрати, яку з далеких від досконалості партій підтримати, яку з безлічі спокусливих, але, по суті, непотрібних технічних новинок купити. Але його вибір рідко коли дійсно відповідає його глибинним сподіванням. Таким чином, психічна енергія, витрачена на вибір, виявляється викинутою на вітер, і в підсумку людина відчуває спустошеність, та ще й без жодної для себе користі*.
Загалом уміння ухвалювати рішення з будь-якого питання і розв'язувати конфлікти залежить від здатності індивіда від самого початку відкинути всі шляхи врегулювання, що явно суперечать його цінностям та особистості. Після чого залишається дуже небагато можливих варіантів, і вибрати з них правильний уже набагато легше. Особистість не дуже цілісна нездатна перевірити всю безліч варіантів вибору на предмет відповідності своїм цінностям та інтересам і тим самим звести проблему до розумних масштабів. Необхідність щось вирішувати щоразу пригнічує і приводить у сум'яття такого індивіда.
Цікаво, що наявність безлічі однаково привабливих можливостей теоретично свідчить, що людина вільна у своєму виборі, але в психологічному плані ця широта вибору не сприймається як свобода. Радше, навпаки, викликає неясну незадоволеність. А коли точно знаєш, що такі-то варіанти тебе не влаштовують, і обираєш той єдиний, який вважаєш найкращим або найприйнятнішим, набуваєш позитивного досвіду. Хоча цей вибір може стосуватися не найважливіших речей, він все одно викликає в індивіда почуття виконаного обов'язку і задоволення собою.
Сучасне масове суспільство ще й іншими шляхами посилює в людині відчуття, що її самоідентичність дедалі більше розмивається, а межі автономності звужуються: 1) сьогодні людині важче виробити власні стандарти й жити відповідно до них, бо за такого розмаїття пропонованих варіантів вибору та способів надійно влаштувати своє існування чийсь індивідуальний спосіб життя втрачає значущість, з цим відпадає й необхідність розвивати в собі здатність іти своїм шляхом; 2) водночас насаджується ілюзія більшої свободи, через що випадки, коли індивід не може задовольнити своїх бажань, сприймаються ним особливо болісно та більш руйнівно впливають на нього; 3) людині стає дедалі складніше впоратися з цим. У старшому віці, коли виникає реальна потреба дати вихід цим бажанням, особистість молодої людини вже може бути сформована, але так і не навчена справлятися з цією проблемою. Це й трапляється з тими, хто впав у залежність від суспільства та його вказівок, як чинити майже в усіх сферах життя. Тож у спробах розв'язати чергову проблему такий індивід покладається на підказки суспільства, наприклад у тому, як задовольняти сексуальні потреби; і тоді навіть інтимне життя людини не зможе дати їй відчуття неповторності власної індивідуальності.
Коли соціальні зміни стрімкі, індивідові як особистості бракує часу сформувати нові внутрішні настанови для взаємодії із середовищем, що безперервно змінюється. Що збиває індивіда з пантелику і позбавляє ґрунту під ногами. Що частіше він стикається з подібним, то частіше озирається на інших, щоб подивитися, як справляються вони, і намагається копіювати їхню поведінку. Але ця "чужа" поведінка, що не вкладається в рамки її людської суті, лише послаблює цілісність її особистості, через що вона щодалі, то менше здатна зустрічати зміни, зберігаючи автономність (Багато що зі сказаного тут про автономного індивіда на противагу індивіду, керованому масовим суспільством, повніше й детальніше, щоправда, з іншими акцентами та висновками обговорює у своїй книжці "Самотній натовп" Девід Різман (David Riesman. Th e Lonely Crowd, New Haven, 1950), де порівнює автономну особистість із тією, що орієнтується на інших людей).
Сьогодні ми відчуваємо страх перед сучасним масовим суспільством, у якому люди більше не реагують на мінливості життя незалежно й безпосередньо, а готові бездумно копіювати запропоновані іншими рішення. Ми боїмося, що ці зовнішні рішення продиктовані виключно інтересами технічного прогресу, а те, що для них потрібна більш цілісна особистість, залишається поза увагою. Якщо все починається з некритичної згоди виконувати рішення, що стосуються зовнішньої сторони життя (зовнішніх обставин), то воно рідко коли ними й обмежується, надто вже тісно переплетені зовнішнє життя і внутрішнє. І отже, щойно індивід починає покладатися на сторонні розв'язання питань свого зовнішнього життя, він може незабаром перенести цю практику й на пошук виходу зі своїх внутрішніх конфліктів. Щойно подібний стан особистісної дезінтеграції набуває масовості, суспільство втрачає всілякі гальма, що перешкоджають стрімким соціальним змінам; і що стрімкіші зміни, то важче дається досягнення нового рівня особистісної цілісності, що дає змогу наздогнати їх.
Інтегрування саме по собі процес повільний. Згідно із законами психічної економії, щойно тип поведінки стає звичним, нові типи поведінки можуть формуватися, лише коли індивід або переконається в їхній величезній перевазі над попередніми, або побачить у них єдиний спосіб впоратися з новим викликом. Потрібен час, щоб індивід прийшов до цього розуміння, потрібно більше часу і зусиль, щоб розвинути і відточити нові типи поведінки. І ще більше часу і важкої роботи над собою індивідові потрібно, щоб зробити новий тип поведінки істинною (органічною) частиною своєї особистості. І лише тоді людина буде готова прийняти новий виклик самостійно, тобто відреагувати у спосіб, який узгоджується з її цілісною особистістю. Таким чином, швидкі темпи економічних і соціальних перетворень надзвичайно ускладнюють можливості формувати й підтримувати автономну особистість. З іншого боку, індивіди, які не володіють незалежністю, з готовністю приймають швидкі зміни. Тут криється серйозна проблема, яку ми маємо усвідомлювати: швидкі зміни у значущих соціальних умовах схильні множити індивідів із браком істинної автономності, що, своєю чергою, відкриває можливість ще активніше нарощувати темпи соціальних перетворень.
Що менше людина здатна розв'язувати свої внутрішні конфлікти, як і конфлікти між своїми бажаннями та вимогами середовища, то більше вона розраховує на підказки суспільства, як відповідати на нові виклики, що воно може поставити перед нею. І тут уже не відіграє ролі, звідки вона запозичує рішення - в авторів газетних статей, з реклами чи в психіатра. Що більше людина приймає їхні відповіді за власні, то менше здатна самостійно відповісти на наступний виклик і то більше рішень мають надходити до неї ззовні. Важко визначити, на якій стадії цієї еволюції масової держави ми зараз перебуваємо.
Корисні референси
2) Переклад книги москальською (вид-во “сам собі переклав на просторах інтернету”): https://1drv.ms/w/s!Aj1zZgezaJlDkmTfKlwNDQSGGpyl?e=WTPHPK
