За спиною тікає день.
Неквапливо, але невблаганно, наче краплі медичного розчину з крапельниці в палаті інтенсивної терапії.
Кожна секунда — окремий удар серця, який лунає десь між ребрами й розчиняється в грудній клітці солоним присмаком недосказаності.
Мені здається, що час має консистенцію морського піску — дрібний, теплий, він протікає між розчепіреними пальцями, залишаючи на долонях ледь відчутний слід мінералів і спогадів.
Сьогодні вранці я намагалась зловити мить…
Стояла біля кухонного вікна з чашкою недопитої кави — неймовірно солодкої, з нотками кардамону, який купувала ще торік на базарі в старенької жінки з очима кольору чорнозему.
Кава встигла охолонути, поки я дивилась, як сонце розмальовує подвір'я золотавими плямами.
Хотілось простягнути руку й доторкнутись до цих світлових смужок, наче до матерії самого ранку.
Замість цього пригубила каву.
Вона смакувала вчорашнім днем.
На годиннику стрілки рухались неспішно, але рішуче.
Хвилинна обганяла годинну з такою самою невідворотністю, з якою хвилі обганяють одна одну, прямуючи до берега.
Я спостерігала за цим механічним танцем і відчувала, як власний пульс намагається синхронізуватись з тиканням.
тік-так…
тік-так …
— серце відповідало годиннику, наче намагалось домовитись про якесь перемир'я з часом.
Пам'ятаю, як у дитинстві лічила секунди на пляжі.
Одна-Міссісіпі,
два-Міссісіпі,
три-Міссісіпі — між блискавкою й громом, щоб визначити, наскільки далеко гроза.
Тоді здавалось, що час можна рахувати, вимірювати, контролювати.
Що секунди — це щось конкретне, як камінчики, які можна збирати в кишені.
Зараз розумію: час не рахується.
Він відчувається.
У важкості повік перед сном,
у смаку першого ковтка ранкового чаю,
у тому, як звук дощу по вікну нагадує давно забуті колискові.
Інколи мені хочеться стиснути кулаки й утримати хоча б одну мить.
Може, ту, коли сміємось до сліз над чимось абсолютно безглуздим.
Або ту, коли обіймаю когось і відчуваю, як наші серця б'ються в унісон.
Або просто ту, коли сиджу в тиші й усвідомлюю, що прямо зараз, у цю саму секунду, я живу.
Але час не тримається в кулаках.
Він не затримується навіть у найміцніших обіймах…
Пісок просипається крізь пальці навіть тоді, коли ти не рухаєш рукою.
Час тече навіть тоді, коли ти завмираєш у спробі його зупинити.
Можливо, мистецтво не в тому, щоб його утримати, а в тому, щоб навчитись відчувати його дотик.
Цю ніжну абразивність моментів, що минають.
Сьогодні ввечері я знову стоятиму біля вікна.
З новою чашкою кави, яка встигне охолонути, поки я спостерігатиму, як захід сонця розмальовує небо в кольори прощання.
І знову відчуватиму, як час тече крізь пальці —
теплий,
невловимий.
Наче пісок.
Наче життя.
