Силовий дисбаланс: чому проблеми СБУ стають проблемами Зеленського

Ми продовжуємо аналіз внутрішньої політики України. І нинішні обшуки НАБУ в керівництва низки департаментів, а також затримання генерала СБУ — це вже не просто черговий епізод у хроніці антикорупційних розслідувань. Це привід повернутися до фундаментального питання: наскільки збалансованою залишається система управління силовими органами України та хто сьогодні реально здатен забезпечувати її внутрішню стійкість?

Ми пам’ятаємо нещодавній конфлікт між спецпідрозділами ГУР та Служби безпеки України, зокрема департаментом контррозвідки, управлінням «Д». Тоді був поранений боєць ГУР, а обставини й мотиви інциденту породили чимало запитань. І хоча цей конфлікт можна розглядати як окремий епізод, у ширшому контексті він демонструє проблему взаємодії між українськими силовими структурами, які в умовах війни повинні діяти максимально скоординовано.

Сьогодні НАБУ здійснює чергові процесуальні дії щодо фігурантів справи «Карфаген». І цей удар по Службі безпеки України має особливе значення, оскільки серед фігурантів — начальник департаменту внутрішньої безпеки СБУ. Іншими словами, йдеться про структуру, яка за своїм функціональним призначенням повинна забезпечувати очищення самого відомства від корупційних ризиків, зловживань та внутрішніх загроз.

Тут виникає очевидний інституційний парадокс: якщо проблеми виявляються всередині органу, відповідального за внутрішню безпеку СБУ, то хто саме сьогодні гарантує безпеку самої Служби?

І саме в цьому контексті варто говорити про позиції генерала Поклада, який нині тимчасово виконує обов’язки голови Служби безпеки України. Його кадрова легітимність залишається незавершеною: Верховна Рада досі не затвердила його на цій посаді, а президент Зеленський навіть не виносив відповідного питання на парламентський розгляд.

Очевидно, що проблема полягає не лише в процедурі призначення. Вона має значно ширший політичний вимір. Коли керівник ключового силового органу тривалий час залишається в статусі тимчасового виконувача обов’язків, це створює додаткові обмеження для його управлінської автономії, кадрових рішень та здатності формувати довгострокову інституційну стратегію.

За часів Василя Малюка, одного з найбільш досвідчених українських спецпризначенців і розвідників, значну частину проблем СБУ принаймні вдавалося контролювати, локалізувати або утримувати поза масштабною публічною дискусією. Сьогодні ж ми бачимо, що накопичені внутрішні суперечності дедалі складніше залишати за межами політичного порядку денного.

Для Поклада це вже не просто черговий управлінський виклик. Це питання його здатності забезпечити кадрову стійкість, внутрішню дисципліну та ефективність Служби безпеки України. І водночас — питання політичної відповідальності тих, хто формує систему призначень і контролює силову вертикаль.

У ширшому контексті ця ситуація демонструє одну з ключових проблем президентського управління останніх років: концентрація політичного впливу не завжди супроводжується формуванням стійких інституцій. Система може залишатися керованою на рівні персональних домовленостей, але виявляти серйозні проблеми тоді, коли виникає необхідність забезпечувати незалежну внутрішню дисципліну, кадрову якість та інституційну відповідальність.

І саме тому нинішні події в СБУ — це вже не виключно проблема самого відомства. Вони поступово перетворюються на проблему президентської вертикалі, яка протягом тривалого часу формувала архітектуру управління силовими структурами.

Безумовно, ми ще повернемося до окремого блоку про нинішній вояж Зеленського до Німеччини. Але проблема полягає в тому, що президента знову наздоганяють невирішені питання внутрішньої політики, про які ми говоримо вже останні чотири роки.

І якщо раніше ці питання можна було відкладати на другий план, посилаючись на об’єктивні обставини війни, то сьогодні дедалі очевидніше: війна не скасовує необхідності інституційної відповідальності, а навпаки — робить її критично важливою для функціонування держави.