Серед кущів бузини та горіхів виднілась простора кам'яниця заможного купця. Дім стояв на околиці міста і переходив в густий парк, який більше нагадував невеличкий лісок. Тут любили прогулюватись дами в капелюшках зі своїми собачками та няні з малими непосидючими дітками. Парк був настільки великий, що восени грибарі вмудрялись виходити з нього з кошичками грибів, не заходячи в сам ліс. В ньому літом, в найбільшу спеку було прохолодно і навіть трохи вогко. В центрі парку росли могутні дуби і ясені, по його краях - клени, липи і горобини. Весною дім купця потопав у молочному бузиновому цвіті, його жінка збирала суцвіття і варила з нього пахучий бузиновий сироп і потім давала його взимку по чайній ложечці своїм трьом дочкам від кашлю. В городі за домом росли зо два десятка кущів смородини, з ягід робили густе, майже чорне варення, а з сушених листочків цілий рік запарювали чай. Коли за вікном мела хурделиця, і вікна розцвітали морозними квітами, аромат смородинового чаю нагадував про зелене тепле літо і дивував, здавалось, що літечко десь так далеко і вже ніколи не вернеться. Але ні - життя перемагало, мороз відступав і ось уже крізь землю пробивалися перші жовтенькі квіточки кульбаби.
В родині не було нужди ні в чому, всюди був достаток, усе множилось і приростало. Купець торгував морськими та річковими перлами, самоцвітами, хутром, медом, східними прянощами та чаєм, китайською порцеляною, шовком і годинниками. Він був шанованим меценатом і просто почесним громадянином міста. У домі в них працювало кілька слуг. Купець його дружина та три дочки завжди по-людяному відносились до них і платили їм по заслузі за чесну працю.
Час йшов, дівчата дорослішали, і ось люди спочатку жартома, а потім цілком серйозно почали запитувати про весілля найстаршої дочки, але яке там могло бути весілля, коли і нареченого ніякого не було. Та він невдовзі з'явився, хоча його ніхто і не шукав.
За містом, перед густим лісом у старовинному сімейному замку на пагорбі жив граф. Одна дитина у сім'ї, матір та батько померли ще, коли він був зовсім юний. Вів він досить замкнуте життя, хоча з'являвся часами на міських святкуваннях, як от днях міста чи уродинах бургомістра. Він себе стримано, шанобливо, міг інколи пожартувати чи навіть при бажанні стати душею компанії. Та з іншого боку йому і не треба було докладати надто багато зусиль - аура таємничості, аристократичності, недосяжності просто огортала його і люди летіли на неї, як нічні метелики на вогонь. І ось на святкуванні Дня Осіннього Врожаю граф вперше запримітив найстаршу дочку купця. Вона тримала в руках плетений кошик із яблуками, грушами та виноградом, прикрашений багряними кленовими листочками. Була одягнена у довгу оксамитову, оливкового кольору сукню і в її темне каштанове волосся наймолодша сестра вплела шовкові золоті стрічки. Дві інші доньки стояли біля неї із букетами хризантем і весело гомоніли зі своїми подругами. Та граф не зводив очей лишень зі старшої. Він попросив пана бургомістра познайомити його зі сім'єю вельмишановного купця і з того часу почав навідуватись до міста значно частіше. Невдовзі люди зрозуміли причину неодноразової появи графа і містом поповзли чутки. Не було у світі ніякої сили, яка би їх тепер могла стримати. Останньою про все почала здогадуватись сама найстарша дочка. Граф їй, напевно, подобався, але її насторожувала його безучасність. Він завжди говорив все правильно і вмів блискуче вести світські бесіди про культуру і політику, а також танцювати, декламувати давні поеми і навіть малювати портрети. Одного разу він запросив до себе пана бургомістра та усі найшановніші сім'ї міста. Кожен житель в місті знав, що це все робилось для того, щоб справити враження на самого купця та підготувати ґрунт для майбутніх заручин. Гостям підливали найвишуканіші старовинні вина із глибин замкового погребу, частували давно забутими сімейними потравами, приправи для яких везли із далеких заморських країв, грала музика, бенкетну залу пахощами наповнювали букети найрізноманітніших чудових квітів, на десерт кухарчата принесли та розклали по столам гори тістечок та фруктів, лились рікою солодкі ігристі вина та лікери і граф нарешті запросив найстаршу дочку до танцю. Гості продовжували гуртом жувати солодощі, тримаючи весь час в полі зору головну пару вечора.
Граф був гарний, але його краса була холодна і зимова. Бліда шкіра здавалось, ще блідішою, майже неживою, на фоні чорного, вугільного із синім переливом волосся. Риси лиця були рівні, гострі, він мав продовгувате лице і прямий тонки й ніс. Усміхався він тільки ротом, темні очі завжди залишались - безучасними, вдруге старшій дочці спало на думку це слово. Одягав він за рідкісними винятками лише чорний колір, який йому проте надзвичайно личив. Найстарша дочка купця, пашіла здоров'ям і самим життям. ЇЇ літня засмага, все ще трималась на її круглому личку, рум'янець грав на щоках, вона усміхалась, намагалась краще взнати графа і сподобатись йому. ЇЇ шовкова кармінова сукня переливалась у вогнях десятків воскових свічок, і здавалось, що по залу кружляє великий дорогоцінний рубін. Їй подобалось усе у цьому чарівному вечорі - вогні, музика, сміх гостей, дзенькіт кришталевих келихів, стук каблуків, шарудіння подолів важких довгих суконь, запах лілій, півоній і ванільного крему із тістечок злились у один нескінченний танок і в якусь мить перейшли у сон наяву. Одна тільки холодність графа не давала їй спокою - чогось бракувало, хоча, здавалось, було все.
Через кілька тижнів граф приїхав просити руки і серця у найстаршої дочки. Він прибув на чорній кареті запряженій трійкою чорних коней і сам вийшов у чорному, лиш довгий плащ був на ньому фіолетовий.
“Плащ кольору квітів беладонни, - подумала вона, - і чому він завжди у всьому чорному, навіть коні у нього чорніші ночі”.
Заручини склались, ніхто в цьому і не сумнівався, погодили навіть і саму дату весілля. За старшу дочку раділи батьки і обидві молодші сестри. Подруги допитувались, де буде весілля і чи кравці вже почали шити весільну сукню. У місті почали говорити, що нарешті з'явиться нова графиня і містяни шанобливо кланялись сім'ї купця при зустрічі, а найбільше найстаршій дочці. Весілля вирішили відгуляти у самому місті, щоб на весільну процесію могли споглядати усі охочі. Так і вийшло - на весільне гуляння прийшли від старого до малого. Дітям від самої церкви, де пройшло вінчання до дому купця роздавали цукерки і льодяники, по всьому місті грали музиканти, дівчата та жінки поближче протискались до ходи весільної пари, щоб якнайкраще розгледіти молоду графиню. Танцювали і співали до першої зорі, а на рано граф посадив молоду дружину в карету і вони поїхали до замку.
Купець із своєю жінкою заздалегідь наготували безліч скринь та клунків із подарункам для найстаршої дочки і лишень невелику частину завантажили в карету графа, все інше за ними повезли слуги.
“Що тобі ще дати за собою, моя дорога доню?” - спитала її мама.
“Дай мені, матусю, мішечок зі смородиновим чаєм і плящину твого бузкового сиропу”, - попросила найстарша дочка.
Мама вмить винесла із дому торбинку із останніми гостинцями і вона, поклавши мамин подарунок собі на коліна, вмостилась в кареті. Прибули вони до замку, коли вже почало сіріти і за небокраєм зажевріло світло. Природа ще спала, як і сам замок. Молода графиня обережно ступала по східцях замку, намагаючись назавжди запам'ятати цю мить. Під ногами скрипіли дрібні камінчики, шарудів шлейф її весільної сукні, нетерплячи перебирали копитами і фиркали коні, а з їх ніздрей йшла пара. Графиня зайшла до замку і її одразу чекало неприємне здивування - всі букети із того урочистого вечора і надалі залишались у вазах, тільки тепер вони були схилені і зів'ялі. Графиню зустріло море сухих мертвих квітів - куди оком кинь у на півсутінках виднілись вази із пожухлими жмутами сірих стебел.
“А чому їх до цього часу не прибрали, стільки вже часу пройшло?- спитала вона не те себе, не те графа.
“Не встигли, мабуть, а загалом - яка різниця”, - буркнув граф.
І почались будні. Графиня невдовзі побачила, що всі слуги у замку якісь боязкі, налякані, ходять напівскулені, кухарки бліді і худенькі. Це було такою величезною різницею у порівнянні зі слугами із її батьківського боку - там кухарка була весела, рум'янощока і кругленька. Кілька кішок, що любили грітись і спати коло плити на кухні цілими днями, навіть не виходили з неї, коли у замку був граф. Граф, як швидко зрозуміла молода графиня, тільки при потребі вмів удавати з себе товариського та говіркого. Сам він узагалі був замкнутий, холодний, відсторонений від усього та всіх і завжди невдоволений усім. Йому не міг ніхто ніколи догодити. Коли світило сонце - він бідкався, що душно, як ставало прохолодніше - він вже чекав на сонце, літом він хотів зими, а зимою літа. Нещасні кухарки ніколи ще не приготували ні одну страву, яка би припала йому до душі. Суп був то пересолений, то недосолений, то загустий, то зарідкий, запіканки не смакували і були замлаві, у ковбасах було мало спецій, у соусах замало кислоти, компоти були закислі або засолодкі, чай був заслабкий або затерпкий. Він завертав страви зі столу назад на кухню і їх мусіли переробляти згідно його щораз новий примх. Одного разу на обід подали рибний суп і він скуштувавши лиш дрібку, жбурнув ложку через весь стіл.
“Покличте цю недолугу нову кухарку!!”. І коли до зали зайшла кухарка, яка тряслась від страху, мов осиновий лист на вітрі, граф позвав її ближче до себе.
“Тебе що не вчили класти до рибного супу чорного та духмяного перцю якнайбільше, а то він смакує, як вода з річки!” - і вихлюпнув на неї усю тарілку. Суп був гарячий і з нього все ще йшла пара, тому він ошпарив дівчині руки і вони одразу покрились червоними плямами.
Коли молода графиня спробувала захистити бідну кухарку, граф лиш гаркнув: “Так і треба цій дурепі, хай спочатку готувати навчиться!”
В цей момент графиня нарешті зрозуміла за кого вона вийшла заміж. Її чоловік не відсторонений, замкнутий і холодний, він безсердечний, безжалісний деспот, який до нічого живого не має і крихти співчуття. Від усвідомлення цього жахіття і з ким їй доведеться провести усе своє життя, графині аж забракло повітря у грудях. Та, на жаль, це лиш був початок.
Не пройшло і року після весілля, як прийшла черга і самої графині. Граф прискіпувався до найменшої дрібниці - йому не подобалось, як вона їсть, як розламує хліб, намащує на нього масло, тримає келих із вином, говорить, сміється, поводить себе із слугами. Коли вони гостювали у якихось вельмож, вона згодом тижнями вислуховувала, яка вона ненавчена, як не вміє вести світські бесіди, жартувати, танцювати, робити реверанси, і навіть сідати за стіл. Опісля потоку безкінечної критики, граф подовгу не розмовляв з нею і навіть уникав її. Графиня відчула себе загнаним звіряткам у великій клітці, вона була зовсім одна, до батьків він її саму ніколи не відпускав. Найбільше доскіпувався граф до зовнішнього вигляду своєї дружини. Вона не могла вийти до гостей чи навіть просто на вечерю, щоб він не змусив її перевдягатись по кілька раз. Йому не підходив колір сукні чи бант на ній, казав, що ця тканина занадто блискуча на кожен день, а іншим разом, що сукня за дуже проста і тьмяна для балу, графиня переплітала волосся у коси або навпаки розпускала кучері, міняла капелюшки, прикраси і рукавички. Якщо графу не подобались її нові парфуми - він міг просто викинути пляшку через вікно, забороняючи їй хоча ще би ще раз ними скористатись. Ніхто не смів перечити графу чи робити щось по-своєму, бо це викликало у нього напад крайньої неконтрольованої люті. Сама графиня з часом почала боятись його ні чим не менше замкових слуг.
Однієї ночі графиня не могла заснути через літню спеку, довго крутилась у ліжку і нарешті вирішила просвіжитись у садку. Графа теж у кімнаті не було. Уже на першому поверсі у суцільній тиші, їй здалось, що звідкись доносяться глухі крики. Графиня принишкла і почала дослуховуватись, і ось знову ще раз, крики немов доносились із-під землі. Вона поспіхом запалила свічку з каміна і побігла сходами у підземелля. На хвилю запиняючись перед кожними дерев'яними дверима, вона швидко зрозуміла, що саме з останньої кімнати коридору доноситься лязкіт і скрики потому. Графиня за мить добігла до останніх дверей і не роздумуючи відчинила їх. На землі лежала закривавлена служниця, а над нею із батогом стояв граф. Уся спина бідної була зранена і пошматована від ударів батога. Графиня закричала і кинулась на графа, та він заломив їй руки, викинув її, як мішок в коридор, гримнув дверима, зачинив їх на засув та продовжив шмагати нещасну.
Графиня до рана виплакала усі свої очі, вона зрозуміла, чому усі слуги завжди ходять напівзгорблені по замку - тому що їх болить їх скалічена спина, яка швидше за все ніколи не встигає повністю загоїтись від побоїв.
Наступного дня до них вперше після весілля мав навідатись купець із сім'єю і сам пан бургомістр. Він мав мати розмову із графом про будівництво нової лікарні. Граф наказав дружині вийти до гостей у червоній сукні та вона його вперше не послухала і вийшла вітати свою родину та пана бургомістра у сукні кольору смарагдів. Граф змінився на лиці, зблід, побачивши дружину в зеленому, та вмить опанував себе і продовжив ділову бесіду із паном бургомістром. Сестри привезли купу пліток із міста, мама вишитих шовкових хустинок та домашніх солодощів. Вони щебетали на всі лади, допитуючись старшу сестру про найменші дрібниці. На якийсь час графиня звеселіла, забувши про жах минулої ночі. Вона довго гуляла з сестрами по саду, слухаючи їх милі наївні розповіді про подруг, хто з ким збирається одружитись і як розтовстіла їх злісна вчителька музики. Графиня така була рада їх нарешті побачити, але відчула, що між ними тепер лежала така непереборна відстань, а ще графиня зрозуміла - вона ніколи не розповість близьким про моторошність свого справжнього життя у замку. Вона не хотіла їх обтяжувати, а також знала, що вони і так нічим не зможуть їм допомогти.
Лише по вечері, коли гості порозсідались по своїм каретам і зникли за брамою, граф вперше за день безпосередньо звернувся до дружини: “А ти це як посміла мене ослухатись і одягнути не ту сукню?! І що ти розповідала про мене своїм родичам під час прогулянки у садку, я бачив, як вони опісля на мене дивились. Я тобі покажу, як на мене комусь нарікати!”
І граф поволік дружину за її довге волосся у підвал. У останній кімнаті він жбурнув її з усієї своєю силою на землю, зняв зі стіни батіг і почав із люттю шмагати її.
“Не хотіла одягати ту червону сукню, то будеш мати червону спину!!”
Знесилену, напівпритомну графиню опісля вивели попід руки слуги, обмили їй закривавлену спину і нанесли на рани лікуючу мазь. Вона кілька днів не могла сама навіть встати без допомоги з ліжка і ще довго спала тільки на грудях. Слуги годували її з ложечки, мов малу дитину, на другий день після побоїв графиня попросила їй зробити маминого смородинового чаю і додати до нього бузинового сиропу. П'ючи пахучий чай, вона обмивалась сльозами, згадуючи про своє безтурботне дитинство та юність і вирішила, що далі жити так не можна. Граф так ні разу і не зайшов до своєї дружини і не спитав, як вона себе почуває.
Граф вирішив на кілька днів навідатись до сусіднього міста по справах. Коли він від'їхав, графиня зібрала усіх слуг і сказала, що вони можуть на тиждень покинути замок і побути зі своїми родинами. В день, а це була п'ятниця, коли він мав повернутись, вона одягнула ту червону сукню, яку він так хотів бачити на ній у день відвідин сім'ї та пана бургомістра і почала чекати графа коло вікна. Як тільки на дорозі з'явилась його карета запряжена трійкою чорних коней, вона вийшла усміхнена на сходи замку, щоб зустріти свого чоловіка. Графиня була, як ніколи мила і привітна, немов і не було ніякого батога і довгих нестерпних болей потому і запросила графа до вечері. Вона налила йому гарячого рибного супу з духмяним і чорним перцем, як він тоді вчив кухарку, сіла навпроти нього і почала чекати. До години часу графу стало недобре, він схопився за серце, у нього побагровіло лице і невдовзі він втратив свідомість та звалився із крісла під стіл. Графиня ще почекала добру хвилю, підняла зі стола маленьке люстерко та приклала його до вуст графа.
Люстерко залишилось чистим: “Ну все, беладонна своє діло зробила”, - зраділа графиня.
Вона довго і важко тягнула його бездиханне, та все ще тепле тіло у сад. Могилу графиня почала копати, як тільки слуги покинули замок. Вона скинула тіло графа у готову яму і засипала її, зверху ще все гарненько заклавши травою. Повернулась до замку вже пізно вночі, скинула на першому поверсі бруднюще від землі плаття, скупалась у теплій ванні і з легким серцем пішла спати.
Зранку графиню розбудила різке сонячне проміння, що падало їй прямо у вічі, вона повернулась до вікна спиною і вжахнулась - біля неї мирно спав граф. Вона підвела у ступорі голову - на кріслі біля ліжка лежала чиста випрасувана червона сукня. Графиня тихенько встала і почала, як мишка нечутно ступати килимом по кімнаті та граф вмить проснувся - він, на щастя, нічого не пам'ятав зі вчорашнього вечора. Графиня теж цілий день не подавала ніякого виду, хоча у неї завмерла та похолола уся середина. Увечері вона дістала із таємної кишені сукні невеличку пляшечку, накапала в суп вдвічі більше отрути, побільше насипала перцю, щоб граф не відчув якийсь інший смак і знову почала чекати. Цей раз беладонна почала діяти вже за якусь хвилю і невдовзі граф помер. Графиня знову поховала його в саді. Скинула з себе ще на сходах перед замком брудну сукню, скупалась і пішла спати. На другий ранок граф далі спав коло неї на ліжку, а червона сукня чекала її на кріслі. Графиня вирішила щось цього вечора змінити - коли граф знепритомнів, вона дістала із рукава прихований кинджал і перерізала йому горлянку. Кров захлюпотіла із рани і замалювала її червону сукню чорними плямами. У саді вона зняла із себе сукню і скинула її до ями з графом та закопала їх обох, надіючись, що все нарешті закінчилось. Та на рано він знову лежав на ліжку, а ненависна новенька сукня на кріслі. Цього разу графиня вирішила порубати графа, перед тим, як його хоронити. Вона сховала у кущах саду сокиру, розрубала його на кавалки, а потім і саму сукню і засипала їх залишки землею. На ранок усе повернулось. Графині почало здаватись, що цей страшний сон ніколи не закінчиться і вона скоро з'їде з глузду. Залишилось лиш три дні, поки до замку повернуться усі слуги і вона вже нічого не зможе вдіяти.
На п'ятий день графиня знову отруїла графа, порубала його в садку, зібрала шматки його тіла у кошик та скинула в корита свиням. У свинарнику вона залишила і закривавлену сукню. Шостого дня усе повторилась, червона сукня лежала гарненько розкладена навпроти вікна, немов її сьогодні мали одягати перший раз. Графиня почала впадати у відчай. Вечором вона знову порубала тіла графа, розклала вогонь під котлом у якому варили корм свиням, скинула кусні тіла графа у киплячий котел, і потім вже зварене тіло вилила знову свиням у корита. Сьомий день рана ні чим не відрізнявся від попередніх. Графині хотілось кричати ґвалт, коли вона всьоме одягала на себе цю нестерпну червону сукню, яка до неї щораз поверталась, як і сам граф. Вона хотіла зірвати її з себе прямо у обідній залі і кинути її у палаючий камін.
“Точно, я її сьогодні спалю, чому я не зробила цього раніше. Залишився лиш один вечір”.
Вона довго думала, що зробити цього останнього разу із тілом графа. Їй щораз трудніше давалось тягнути його важке тіло у сад. Графиня обливалась потом, в неї темніло в очах та вона не здавалось: “Ні, лиш не сьогодні, це останній шанс”.
Вона знову порубала тіло графа у садку, скинула його кусні у плетений кошик і потягнула до річки. Чомусь вона цей раз знала, що не можна залишати його тіло на території самого замку. Дорогу до річки їй присвічував лиш місяць, навколо стрекотали цвіркуни, а розтріпане волосся розвівав легенький вітерець. Десь недалечко, почулось плюскання води. Все - лишилось ще трішки. Вона зайшла по коліна у крижану річку і висипала у неї вміст кошика. Вода вмить все підхопила і понесла вниз.
“Неси його, річечко, у бездонне море рибам на корм”, - про себе подумала графиня.
У садку вона розвела вогонь, закинула у нього спочатку плетений кошик, потім своє червоне плаття і радісно споглядала, як язики полум'я в'їдаються у тканину і починають її поїдати. Коли сукня майже догоріла, графиня ще собі про щось нагадала. Вона знайшла товсту суху гілляку під старою яблунею, підпалила її до багаття і з таким імпровізованим смолоскипом спустилась у темне підземелля замку, зайшла у його останню кімнату і зняла із стіни батіг.
“І ти цієї ночі згориш у полум'ї зі всім решта”, - вголос, немов до самого батога промовила графиня.
Вона повернулась у сад і теж кинула його у вогонь. Їй ставало з кожним подихом легше, коли вона дивилась, як горить у вогнищі графів шкіряний батіг із дерев'яною ручкою. Лиш коли все зотліло і вогонь почав погасати, графиня скинула попіл на дно ями і засипала його землею. Вона знову скупалась у теплій ванні і пішла знесилена спати. Вночі почалась гроза і рясний дощ змив останні сліди минулого вечора. Зранку графа не було, як і самої червоної сукні. Лиш тільки графиня одягнулась, до замку почали повертатись слуги. Вона зустрічала їх з такою радістю, немов свою родину, з якою вона була довго розлучена. Протягом дня графині спало на думку, сказати кучерам запрягти карету, щоб повернутись до своїх батьків. Та вона швидко збагнула, що вороття назад додому їй вже немає, її дім тепер тут. Замок належав їй по праву і вона тепер його законна хазяйка. Слуги ніколи не питали за графа і раділи, що його немає. Графиня лиш один раз, немов між іншим, обмовилась у розмові, що граф відбув по державних справах у заморські краї і повернеться він нескоро.
Потім графиня надумала перебудувати весь замок. Наказала викинути з нього усі речі графа, що знову ж таки слуги зробили із величезною радістю, і взялась за сад, що завжди стояв занедбаний. Вона насадила у ньому десятки кущів рожевих троянд і улюбленої смородини. Усю навколишню територію замку та його під'їзд обсадили бузиною і невдовзі кожного травня замок потопав у пахучому молочному бузиновому цвіті, а до кожного чаювання подавали густе смородинове варення.
