На мій балкон щоночі прилітає соловей.
Маленька сиза пташечка щебече так дзвінко, тьохкає, викликає мене з кам‘яних стін на волю. Коли я була вагітна, він прилітав рано, о четвертій в червні. Крізь прочинені вікна цей голосок дратував мене вагітну, сонну так, що я вставала і гнала його геть. Але він пробачив і прилетів сказати, що там весна.
🌿В місті все наповнилося зеленим в один день. Коли? Як так швидко? Уже майже відцвіли тюльпани, вже от-от розпуститься бузок і каштан. Може, хоч на півонії встигну надивитися. Мені здається, я житиму на вулиці. Отак сяду біля куща півонії на траві і буду сидіти, а біля мене лоскотним, дзвінким сміхом переливатиметься голосок Лізусіні. Їй, як пташці, тісно в квартирі. Псується настрій, нема натхнення вчитися...
А мені хочеться вечорів, коли можна вдягнути Лізусіні в сандалики, дати їй відерце з лопаткою, і йти на пустир проводжати сонце.
⠀
🥀На кінчиках пальців залишається запах рідних плечей. І ми живемо від понеділка до п‘ятниці, від п‘ятниці до понеділка. Засинаючи в обіймах різних простирадл, зідзвонюємося і плануємо вихідні разом, та, знаєте, в цьому є певний шарм, враховуючи кількість розлучень на карантині. Ех.
⠀
🤦♀️Декілька рядків тому я мріяла про юнацьку весну, таємні зустрічі і таке інше. На, тримай! Я і справді хвилююся тепер перед побаченнями, щоправда вони стаються на порозі квартири. А далі просто менша грація забирає всю увагу на себе. Вона так сумує.
⠀
🙇♀️Дурно казати: ми вже не будемо ті, ми все зрозуміли... як тільки закінчиться це все, я просто житиму, як жила. Наповню своє життя тим, що у мене забрали, я надолужу. А зараз, між іншим, гарний час зекономити гроші: то мало бути караоке, то лазерка, то стоматолог, ах так. З останнім халепа. Але не велика біда. В четвер на четверту. Біда та, що соловей кличе, а я не йду...
ЩОСЬ НА ДОВОЄННОМУ, КАРАНТИННОМУ…
