Останнім часом став помітним розворот політичного фокусу від геоекономічного наративу грошей та технологій - назад у бік геополітики дефіцитних ресурсів: енергія, мінерали/матеріали, природне середовище.
За так званим (поширеним в медіа-експертному середовищі) поверненням імперської геополітики із «силовою зміною кордонів» ховається, в дійсності, активна реалізація національних стратегій із «кліматичної адаптації» - підготовки до періоду глобальних кліматичних потрясінь (потепління за межами 2°C+, яке прогнозується після 2035-го). Часткова публічна формалізація даних стратегій зображена в наступних документах:
ЄС: “EU Strategy on Climate Change Adaptation” (2021) визнає «ресурсну вразливість» та орієнтується на посилення контролю над критичною сировиною через Raw Materials Alliance.
США: “National Climate Resilience Framework” (2023) прямо визначає «посилення ресурсної безпеки як частину національного виживання».
Китай: «14-й п’ятирічний план Китаю (2021–2025)» вказує на необхідність «ресурсної самодостатності» в умовах глобального екологічного ризику.
Історичний етап вуглеводної геополітики перешагнув свій відносно довгий період стабільності. Він тримався завдяки «глобалізаційному договору», який до останнього взаємовигідно перерозподіляв інтереси та доповнював їх перетоками «екзистенційних» ресурсів між країнами Заходу, рентними «суверенниками», Китаєм + Азійськими тиграми. В той самий час периферія «додаткового ресурсу» не переставала воювати та ділила кордони при безумовній прямій присутності чи опосередкованого впливу «глобалізаційних коаліціантів» (війни Африки та Латинської Америки).
На геополітику вуглеводнів почала нашаровуватися мінеральна геополітика. Поки що у вигляді конкурентної альтернативи, проте стрімко, на зміну геоекономічним колабораціям знову приходить боротьба за фізичний, прямий військовий! чи опосередкований політичний, контроль території з її ресурсами (в широкому сенсі). Під ревізією опинятимуться нещодавні успішні геоекономічні союзи, що представлені вільною ТНК-присутністю чи транскордонними політико-економічними союзами (ЄС, NAFTA, Митний союз та Ініціатива Поясу та Шляху).
Епоха «дефіциту всього», що наближається разом із позначкою глобального потепління 2°C, не дозволяє ключовим гравцям комфортно поділити між собою світ ресурсів, тим паче не може бути й мови про глобалізовану неоліберальну конкуренцію старого взірця.
Чому дана схема прийшла в рух? (від російсько-української війни, до Панамо-Канадо-Гренладських хижацьких розмов США та ін.)
НАПЕРЕДОДНІ МЕТАКРИЗИ ТА «ЕПОХИ ДЕФІЦИТУ ВСЬОГО».
Дефіцит #1.
За даними International Energy Agency (IEA), понад 80% додаткового попиту на нафту до 2040 року припаде на країни, що розвиваються, але доступ до рентабельних джерел скорочується.
EROEI (Затрачена енергія для видобутку енергії: собівартість це не гроші, а кількість енергії) для сланцевої нафти в США впав до ~5:1, тоді як традиційна нафта в Саудівській Аравії має >30:1.
За оцінками Rystad Energy, до 2030 року близько 60% світових нафтових родовищ вичерпають комерційно доцільний потенціал.
За World Bank (2020), виробництво графіту, літію та кобальту має зрости на 500% до 2050 року для досягнення кліматичних цілей Паризької угоди.
BloombergNEF (2022): попит на літій у 2040 буде у 40 разів більший, ніж у 2020 році.
Відбувається зниження доступності (фізичної та фінансової) енергії: лінійне зниження питомої енергії, отримуваної нафтовою індустрією. Виробництво сирої нафти (crude oil) глобально знижується (можливо тільки за виключенням Саудівської Аравії). В США лише 70%!(Art Berman) із 100% у державній статистиці в графі «Виробництво нафти» є насправді сирою нафтою. Всі інші 30+% «неконвенційної нафти» - це продукти із нижчою енергетичною цінністю: супутні видобутку нафті інші рідкі газові рідини, біопаливо, корисні залишки від нафтопереробки та ін. Нафтових ресурсів на папері багато, проте ринково доцільних резервів, які б за ROE (одиниця прибутку від одиниці інвестиції) не заходили в невигідну конкуренцію із альтернативою, типу відновлюваної енергетики, - стає із кожним роком все менше. Пік прийнятно доступної нафти заховався під прикриттям поступового, але невідворотного, зниження маржинальності старих розвіданих великих резервів.
Після кризи 1970-х світ теж в плані диверсифікації джерел суттєво змінився: з’явилося багато пропозицій вуглеводних альтернатив типу LNG. Проте глобально світ в старій вуглеводній економіці з кожним роком втрачає умовний Джоуль/на долар інвестицій. Економічно доцільна енергоємність не може компенсуватися старими енергетичними індустріями - зелена енергетика та електричні технології виходять на першу роль даного специфічного компенсатора.
Чисельні країни, що інвестували у відновлювану енергетику та поспішили в багатьох чартах проголосити «найдешевшу енергетичну альтернативу», приходять до усвідомлення про необхідність другого раунду ще більших інвестицій, щоб цю зелену енергетику втримати на ногах. Необхідні величезні системи зберігання непостійних ВДЕ та включення їх вартості та обов’язкової побудови в інвестиційні плани вже збудованих та майбутніх проєктів (чим доречі в Україні активно займається ДТЕК). Ці кроки перевернуть догори структуру вартості «дешевої зеленої енергії» та ще більш ускладнять проблему доступності енергії в світовій економіці.
Весняний «іспанський blackout - 2025» якраз став першим дзвіночком, що нагадав політикам давні зауваги фахівців: до умовного електромобіля національної енергетики забули додати батарею й подвоїти вартість всієї системи. І це проблема всіх економік, що стрибнули із головою у енергетичний перехід. Проте модернізація системного підходу до урівноважування роботи ВДЕ вимагатиме головним чином не грошей (це останнє з завдань) - а гігантської кількості «зелених» мінералів та матеріалів для батарей та відповідної інфраструктури.
Згідно з «Critical Materials Strategy» (US Department of Energy, 2022), дефіцит літію, нікелю, рідкоземельних та графіту загрожує переходу до ВДЕ. Єврокомісія в “Critical Raw Materials Act” (2023) вказує: «90% постачання рідкоземельних елементів до ЄС залежить від третіх країн — переважно Китаю.»
Досконалість ВДЕ технологій, налаштованість промисловості на електричний транспорт, зробили певний набір так званих «зелених мінералів» (-металів) невід’ємною частиною енергетичної влади, недостатність суто ринкових механізмів здобуття якої, зробили це частиною не стільки корпоративної енергетичної влади, а державно-корпоративною (кейнсіансько-фордистською) справою.
«Трамп розуміє те, що багато хто досі ігнорує: енергія – це сила. На відміну від своїх попередників, він розглядає енергетичне домінування як основу економічної могутності та глобального впливу. Його бачення стосується не лише нафти, а й забезпечення безпеки всіх енергетичних ресурсів США: нафти, газу, вугілля, ядерної енергетики, трубопроводів, нафтопереробних заводів, штучного інтелекту, критичних мінералів (моя прим.). Його прагнення до Гренландії, Панами, Канади та Гази не є випадковим; воно стосується території як енергетичного важеля, стратегічної гри для контролю у світі, де влада буде диктуватися доступом до ресурсів, яких стає менше, а видобуток дорожчає
Нерівномірність (на відміну від нафто-газу та вугілля) розповсюдження мінеральної енергії зробили території «зеленого багатства» зонами класичного геополітичного протистояння. Бо не залишилося більше старообрядної дешевої енергії в нераспакованій третій країні. З цих причин розпочалася боротьба за лідерські технологічні ролі та монополії брокерського постачання необхідних компонентів нового технологічного укладу та зеленої енергетики як її складової (в об’єднаних або відокремлених ролях).
Дефіцит #2
2/3 території РФ — це вічна мерзлота. За прогнозами NASA та IPCC, температура в арктичних регіонах зростає у 3 рази швидше, ніж у середньому по світу. До 2050 року понад 50% мерзлоти може розтанути, що зробить побудову та експлуатацію інфраструктури, для експлуатації мінеральної бази на цих територіях надто дорогою або просто марною справою. Відповідно «багата на ресурси» росія так й не переведе їх в економічно доступні резерви. «В условиях изменения климата инфраструктура и добыча в зоне вечной мерзлоты будет подвержена повышенным рискам разрушения, что требует перераспределения экономической активности на юг». За оцінкою “Арктичної ради” (2021), до 2050 р. 70% об’єктів інфраструктури у зоні вічної мерзлоти РФ будуть “частково або повністю дестабілізовані”. У 2019 р. Росгідромет визнав, що “прогнозована дестабілізація мерзлоти ставить під сумнів реалізацію довгострокових проєктів на Півночі”.
Згідно з дослідженням World Resources Institute (WRI), до 2040-го року понад 50% світового населення буде проживати в умовах стресу водних ресурсів.
Відбувається прогнозоване активне скорочення геокліматично стабільних територій. Як це зрозуміти на практиці? 2/3 території рф - це вічна мерзлота, що прийшла у рух. За пару десятиліть промислово стабільною територією залишиться лише берегова лінія на півночі та європейська частина країни (мапа велика, але територія почала різко скорочуватися); так само почне випадати із списку економічно придатних територій: Середземномор’є; частини штату Каліфорнія та узбережжя Пд-СХ США; південь Індії та Бангладешу; хліборобські рівнини півночі Китаю та його великі міста тропічної частини та ін. Кліматичні зміни планомірно б’ють по територіям вирощування продовольства: від хлібних зон, до територій вирощування бананів для глоб. ринків; кави та оливок. Так само, як і з енергію, проте в більшій динаміці, ми втрачаємо території стабільного відтворення продовольства для глобалізованого ринку. Тому з наростанням криз пропозиції продовольство й території, що стоять за його виробництвом, стають наступними після енергії ресурсами влади й викликають відповідний хижацький потяг.
Парадоксально, але території багаті на продовольчу спроможність так само системно мають найкращі натурекономічні ресурси для життя та промислового розгортання - володіють найкращим кліматом та водою (в тій чи іншій конфігурації).
Кліматичні зміни будуть активно відбирати у націй натурекономічний ресурс. Тому контроль над ним (контроль територій) для одних - додаткова рентна влада, для других - збереження потенціалу відтворення індустріальної бази, та соціально-економічної стабільності модерності. Кофлікти за такий ресурс вже у розпалі: 1) війна росії проти України; 2) Індія VS Пакистан; 3) розгортання протистояння Египту та Ефіопії; 4) середньоазійська боротьба за ресурс річок та ін.
Така нова боротьба за території вперше пов’язана з екзистенційною для національних держав (та їх корпоративних капіталів) невідворотною втратою вже наявних ресурсів нативних територій, втрата фізичної життєздатності окремих її частин (а не втрата колоній чи впливу).
Війни, що розгортаються між центрами технологічного імперіалізму (США, ЄС, Китай) точитимуться не за накопичення нового капіталу, а за мінімальне відтворення наявного. В цій конкуренції за майбутнє рф обрала боротьбу за європейські території імперського минулого, що має в середньостроковій перспективі залишити за нею статус ресурсного світового брокера й забезпечити відтворення нинішньої архітектури російської влади із її рентним характером накопичення. Доречі частиною відтворення цієї глобальної ролі є африканські пригоди рос. «вагнерівських» парамілітарі біля зон корисних копалин. За даними S&P Global, російські ПВК присутні в 23 країнах Африки, насамперед у регіонах із рідкоземельними металами.
З потребою в природних ресурсах, таких як викопне паливо та металеві руди, палеомодерність (своєрідна «модерність без модернізації»: поєднання зовнішньої інфраструктурної або технологічної сучасності з глибинною інерцією феодального, імперського чи племінного.) базується на колонізації ресурсів, імперіалізмі поселенців та військовому капіталізмі. Нові землі потрібно окуповувати, приєднувати і колонізувати. Вже проживавше на них населення переселяють або вбивають, а на їх місце поселяють нові «продуктивні» - а точніше, екстрактивні - популяції. Прагнучи сировини як основи своєї економіки та суспільства, палеомодерн мав дві історичні форми — зовнішню та внутрішню. Перед обличчям Метакризи (запозичено у Daniel Schmachtenberger) керівництво Кремля обрало стратегію виживання, яка звернулася до старих та зрозумілих архаїчних інструментів, відкинувши модерністську перебудову. За час президентства дмитра медведєва (2008–2012) в росії справді спостерігалося певне риторичне та інституційне повернення до модерністських ідей, принаймні на поверхні. Хоча більшість із них залишилася незавершеними або декоративними, цей період вважається «мʼяким» моментом в історії путінізму — часом, коли Кремль тимчасово грав у модернізацію: від Сколково до «електронного уряду». Проте подальші лібералізації в економіці вимагали трансформації режиму, а на це еліти не набралися мужності, повернувшись до старих методів «карт та територій».
ФАКТОРИ РОСІЙСЬКИХ ЗУСИЛЬ ІЗ ЗАХОПЛЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ.
Внутрішні проблеми та «українські» інтереси рф:
танення вічної мерзлоти «запечатає» надовго у дороговизні будь-яке ринкове використання мінеральної бази (не нафти);
стара резервна база нафтового сектору лінійно втрачає запаси із низькою собівартістю, а компенсувати це можливо лише новим бурінням із набагато меншим і ROE й виторгом (для того, щоб не з’явилась арктична російська нафта, у Саудівської Аравії є ще багато конкурентної дешевої нафти на заміщення); У міру того, як енергетичний перехід закріплюється в усьому світі, доходи росії від експорту нафти, газу та вугілля безупинно скорочуються (2024-25 рік - переломний), що чинитиме відповідний тиск на економіку, суспільство та державу. Це ознаменує серйозний поворотний момент для росії. Початок зміни клімату припадає на той час, коли російська нафтова промисловість стоїть перед кінцем довгої західно-сибірської епохи. Але не було виявлено нових великих провінцій, які б зайняли її місце в такому ж масштабі, і не було жодних фундаментальних технологічних проривів, таких як нетрадиційна нафта для щільних порід, які б змінили картину.
інфраструктурно доступна й зручна мінеральна база України стратегічно важлива для одразу двох техно імперських центрів: ЄС та США. Перехоплення у них українських ресурсів - було й є в інтересах конкурента - Китаю. Виконавець - росія;
катастрофічне схлопування родючості й стабільності продовольчих регіонів світу робить український сектор світового bread basket особливо привабливим для контролю (влада над світовими поставками їжі, особливо в голодні країни, багаті на «зелені мінерали» на обмін). Й додати український аграрний сектор до власного - створило б з росії продовольчого експортного гіганта.
Інтерес Росії до Донбасу, що оформлювався у вигляді пострадянської ностальгії для місцевих, відродження старих імперських образів для власних громадян, - не більше ніж яскрава ідеологічна обгортка, мета якої – відвести увагу від справжнього мотиву. «Особлива ідентичність», «мова спілкування», «кут встановлення хреста на куполі храму», «соціалістичне звільнення промисловості із цупких лап старої української олігархії» - все це ідеологічні «казки для бідних» та червона ганчірка для інтелектуалів-інтерпретаторів (що мають слабкість анти-цинізму до зграбних текстів, в які ці ідеологічні обгортки обрамляються). Кремлівська верхівка вдало використовує цей прийом «софтверного» обгрунтування мобілізації на війну. Примітивність та прозаїчність жадоби влади, що вимагає постійно підтримувати стабільність надходження ренти від ресурсів (як остову режиму) й захоплення заради цього через кров сусідніх країн – вимагає попередньо пояснити народові клімато-географічні, геологічні, політико-економічні та й демографічні причини «падіння» власної системи. Якісне вирішення цих негативних факторів становить проблему й не вирішується без політичних трансформацій, відтак «не змінюватися» та «прирощуватися новими землями та їх ресурсами» стало формулою відтворення того, що зараз називається російською федерацією.
Ряд офіційних документів рф визнає катастрофічні наслідки зміни клімату для території росії:
У документах “Основы государственной политики в области климатического развития” (2020) йдеться про:
загрозу опустелювання півдня РФ (Ростовська, Астраханська області, Ставропольський край)
дефіцит прісної води на рівні 25–40% у стратегічних регіонах до 2040-х років
втрату до 10% продуктивного ґрунтового покриву в південній частині РФ
Паралельно в аналітичних записках РАН з 2015–2020 років фіксувалося:
«Климатические изменения несут угрозу технологическому суверенитету и логистической устойчивости в Южной и Восточной России. Необходим поиск новых ресурсных зон».
РФ визнає, що власні території втрачають ресурсну спроможність й існує стратегічна потреба в захопленні нових, більш стабільних ресурсних регіонів — напряму вказана в політичних і наукових документах.
Війна розпочата у 2014-му - це реальна спроба рф зберегти доступ до ресурсів, які мають стратегічну цінність у XXI столітті. Окупація Донбасу росією — це глибокий геоекономічний розрахунок. В центрі інтересів — ресурси, які мають довгострокову стратегічну цінність (коксівне вугілля, графіт, марганець, мідь, нікель, «літій, крекінговий газ», потенційні рідкоземельні елементи. Загравання путіна із Трампом в пост-виборчих 2025-го року телефонних розмовах лише видали його початковий задум, хоч й сильно видозмінений війною «не за три дні»: мова про пропозицію спільно з США добувати рідкісні мінерали як на території рф, так й на окупованих! землях України.
Продовження політики захоплення «резервних земель» широкомасштабною війною у 2022-му – це істерична та реактивна відповідь на вислизання Києва із поля зору (страх назавжди втратити контроль й доступ до ресурсів України та інструментів повернення життєздатності вже захоплених територій Сходу). Росія не приростає землями у війні з Україною, а намагається компенсувати втрату ресурсності власної.
Без контролю над водними артеріями, «ресурси» Донбасу для рф перетворюються на баласт й не переходять в статус доступних економічних «резервів». «До 85% потреб промисловості Донбасу забезпечувалося каналом Сіверський Донець — Донбас, джерело якого залежить від підживлення Дніпровського басейну.»; «Будь-який відрив цієї системи від решти гідромережі України створює ризики техногенної деградації і колапсу водопостачання.» (із заяв Держводагентства України)
Донбас — геоекономічно неповноцінний анклав, і рф або має йти далі до Дніпра (Ізюмський вузол /Харківська обл/; Середній Дніпро /Дніпропетровська обл./; канал Дніпро–Донбас), або залишиться з непотрібною територією й дедалі більш токсичною проблемою. Після руйнування частини інфраструктури та втрати контролю над джерелами — дефіцит води для промислового перезапуску Донбасу критичний. Тому відмова росії від т.зв. «цілей СВО» - це відмова від натурекономічних ресурсів України в повній мірі. В інакшому випадку, прихований кремлівський мотив вимагає контролю над територіями, що виходять за межі вже нагло вписаних в російську конституцію областей України. Не існує «проблеми безпеки рф», яка б вирішувалася залишенням Україною власних областей та створенням «буферних зон», але це є частковим вирішенням для рф проблеми доступу до меж, які дозволять вирішувати задачу водозабезпечення ресурсної експлуатації Донбасу та Півдня (+ Крим). Для українців підрізання цього сценарію - означатиме стратегічно підірвати плани комфортного відтворення режиму на наступному циклі прихода синів та доньок башт Кремля. Для яких Україну «за три дні» мали подарувати в якості компенсації.
Зупинка в будь-якій тривалій формі російсько-української війни одразу створює набір питань: яким чином ми скористаємося тими ресурсами, за які йшла/йде така запекла боротьба, і які нам вдається відстояти?; як із цього побудувати правильне національне багатство, не втративши демократію та розбудувавши його головне осердя - середній клас?
Продовження рентної російської моделі (їх наміри щодо України) складають принципову проблему ресурсного прокляття й вимагають другого й наступного етапів їх модерної «над-індустріалізації»: по-етапного підвищення ступені переробки й ускладнення вихідних продуктів та послуг нашої економіки («мінеральні угоди» мають умовно перетворюватися у «батарейні угоди» й т.д.). Моделі переживання т.зв. ресурсного проклятті можуть бути різними: норвезький шлях: через суверенний Oil Fund інвестує прибутки від видобутку в технології та соціальну сферу; чилійський: створення державної літієвої компанії задля контролю експортної ренти та переробки в межах країни, та ін.
Маємо визначатися із нашим власним шляхом й інструментами державної політики, які повинні обійти всі гострі кути. Проблемою є те, що у нетто видобувній економіці держава перетворюється на примітивного торговця сировиною. Бюрократія перерозподіляє багатства, почерпнуті з надр землі, залишаючи за собою щедру допомогу. Компетентність перестає мати значення, бюрократія перетворюється в «еліту» - тісне коло людей, що характеризується взаємним збагаченням, вкоріненою лояльністю і ворожістю до сторонніх. Замкнуте коло: чим більше держава покладається на природні ресурси, тим менше інвестує в людський капітал. Чим нижчий людський капітал, тим більш паразитичною є держава і тим вища її залежність від видобутку ресурсів. В екстрактивних країнах: чим вищі їхні доходи, тим менш демократичним був їхній політичний режим.
P.S. «Еко-реалізм як початковий національний політичний підхід та ідеологія до повоєнного накопичення капіталу: перші етапи та відповідні системні проєкти.» - Про це ми від сьогодні маємо почати говорити й об’єднуватись заради проектного мислення та вироблення адекватної системної державної політики.
Й на ці питання вже мають бути відповіді:
Якщо виграємо — як гідно та адекватно використати виборені території та їх потенціал?
Чи уникнути рентної моделі через “зелену індустріалізацію” й які промислові кластери для цього нам потрібні й де вони розташовуватимуться? Джерела нового національного багатства?
Перехід до еко-реалізму як нової ідеології державного розвитку чи «рекомендації МВФ»?
P.P.S. На нас чекає велика незавершена республіканська справа.
