Ти зустрінеш її неодмінно,
Коли втомишся битись об світ.
Вона стане для тебе безцінна,
Наче сонця омріяний схід.
В її серці - рубці і тривоги,
Сліди болю, брехні і образ.
Та вона не боїться дороги,
Бо надія доповнює вас.
Вона також утомлена трішки,
Від людей що ламали життя.
Та крізь сльози усе таки вийшла,
Заховавши від серця ключа.
Не шукайте кругом ідеали,
Не чекайте безхмарних небес.
Хто душею своєю коханий,
Той крізь бурі любов пронесе.
Може слово її буде гострим,
Може погляд - суворим не раз.
Та за словом тим, часом тривожним,
Буде серце, що щире до вас.
Вона вибір свій зробить свідомо,
Не на мить, не на день, не на рік.
І твоє ім'я стане їй домом,
Де зігріє коханням навік.
Вона може сказати правдиво,
Не ховаючи дум у пітьмі.
І любитиме щиро, ревниво,
Залишаючись поряд в житті.
Бо любов - це не тільки троянди,
Не солодкі обіцянки слів.
Це коли серед злетів й падіння,
Ти залишився з тим хто любив.
І коли ви зустрінетесь, двоє,
Вже відчувши життя і журбу.
Зрозумієте, йшли не даремно,
Вибираючи стежку одну.
Найміцніше кохання приходить,
Не до тих хто не знав ще біди.
А до тих хто крізь сум, страх і холод,
Не дозволив зачерствіть душі.
Верещако Сергій.
