Коли адвокат із Танзанії, що представляє інтереси постраждалих дітей, говорить про справу, її голос не тремтить. У ньому відчувається професійна стійкість людини, яка багато років працює з випадками сексуального насильства. Але цього разу, каже вона, є щось інше: «У статтях я бачу лише одне — жоден журналіст не намагався почути постраждалих. Хоча саме їхні свідчення є головним доказом у таких справах».
Однак у цій історії голоси танзанійських постраждалих виявилися майже непомітними для частини чеських медіа. Навіть коли вони говорили відкрито, на камеру, називали дати, події, імена — а їхні свідчення у статтях перетворилися на «ймовірні». Їх самих перетворили— на «можливих свідків». А їхню травму — на другорядну деталь.
У той час, коли обвинувачений отримував повне право голосу, десятки людей в Танзанії ніби перестали існувати.
Проблема, яку ніхто не хоче бачити
За словами адвоката, до органів Танзанії вже передані заяви, свідчення та медичні дані. Справу розглядають у межах чинного законодавства. Підозрюваному, наголошує вона, «не допоможе ні політичний статус, ні колір шкіри, ні підтримка заможних людей».
У Танзанії, каже вона, карають і власних політиків — і на це є десятки прецедентів. Тому жодних особливих умов чи поблажок не буде. Якщо провина буде доведена — буде вирок.
Та хоч правова система діє, під тиском опинилися не суди — а ті, хто наважився говорити.
Особливо боляче реагує Вайолет — одна з постраждалих, чия історія стала центральною в документальному фільмі. Її шрами залишилися не лише на тілі, а й у пам’яті. І коли в іноземних статтях вона читає, що її слова «недостатньо надійні» або що журналісти «не змогли отримати підтвердження», — вона сприймає це як повторне насильство.
Вона знає: журналісти ніколи не зверталися до неї. Не писали. Не телефонували. Не шукали. Коли ж у статтях захищають людину, яку вона вважає винною у руйнуванні свого життя, Вайолет залишається наодинці зі своєю травмою. І почувається так, ніби її існування намагаються стерти.
Ієрархія голосів, яка не повинна існувати
У своїх публікаціях частина чеських журналістів відтворює чітку модель:
слова європейця — це факт; слова африканців — припущення.
У заголовках робиться акцент на «чеському студенті», який нібито став жертвою «культу»; у текстах підкреслюється його психологічний стан, панічні атаки, страхи.
На противагу — свідки в Танзанії. Їм не дають прямих цитат, не показують їхніх імен, не дають контексту. Навіть попри те, що у фільмі вони говорять відкрито й детально.
Чи є це свідомою маніпуляцією? Читач сам робитиме висновки. Але адвокат, що веде справу, не добирає слів: це форма дискримінації, яка підмінює реальність.
Коли журналісти пишуть, що «свідки ненадійні», але при цьому не спілкувалися з ними, — це більше схоже на відтворення колоніального стереотипу, ніж на незалежну журналістику.
Коли «свідок» виявляється фейковим
Один із найбільш резонансних епізодів — використання журналістом показань так званої «директорки дитячого будинку», яка нібито заперечила всі факти насильства.
Журналіст посилається на розмову в WhatsApp. Ім’я директорки він не наводить. Однак у статті її версія подається як офіційна й остаточна.
Проте з’ясувалося, що ця інформація не відповідає дійсності.
Знімальна група особисто відвідала дитячий будинок «Кіліманджаро» та зустрілася з вихователькою, яка працює там із 2016 року. Її свідчення однозначні:
Якуб Яхл ніколи не працював і не жив у цьому дитячому будинку. Його там навіть не бачили.
Це означає, що журналіст міг:
або використати контакт людини, яка не мала жодного стосунку до подій;
або отримати від обвинуваченого контакт не того закладу;
або взагалі не перевірити інформацію.
У будь-якому варіанті наслідок один — читача введено в оману.
Журналіст створює ілюзію, ніби директорка підтверджує невинуватість обвинуваченого, хоча насправді підтверджує лише те, що він ніколи там не перебував.
Чому ніхто не звернувся до справжніх свідків?
Центром діяльності обвинуваченого був дитячий центр Nature and Skills — про це можна судити хоча б з відеоматеріалів, які він сам викладав у мережу. Там до сьогодні працює Тереза — людина, яка добре знала Якуба Яхла та багато місяців взаємодіяла з ним.
Але журналісти не написали їй. Не подзвонили. Не приїхали.
Вони звернулися лише до директорки закладу, де він ніколи не працював.
У звичайній журналістській практиці це називається помилкою фактчекінгу. У більш жорсткій — маніпуляцією, яка має створити ілюзію невинуватості.
Чому адвокат Танзанії взялася за цю справу
За її словами, коли вона прочитала європейські статті, їй стало зрозуміло:
ніхто, окрім місцевих юристів, не буде боротися за права цих дітей.
Вона наголошує: незалежно від національності, соціального статусу чи прибутків — будь-хто, хто вчиняє сексуальні злочини проти дітей, відповідає перед законом Танзанії. Крапка.
Її рішення представляти Вайолет та інших постраждалих — це реакція на те, що в статтях їх фактично позбавили голосу.
Висновки, які не хочуть робити медіа
У сумі маємо таке:
жертви говорять відкрито і дають свідчення на камеру;
адвокат підтверджує, що справа перебуває в судовому процесі;
свідки в Танзанії готові говорити й досі не отримували звернень від журналістів;
частина фактів у статтях спростована прямими свідченнями;
інформація про «директорку дитячого будинку» виявилася неправдивою;
матеріали з місця подій суперечать версії, поданій європейськими медіа;
ключові фігуранти надають листування і докази, яких ніхто не запитував.
Цей набір фактів ставить перед журналістською спільнотою запитання, яке звучить усе голосніше:
Чому голос десятків африканців виявився менш важливим, ніж слова однієї людини з Європи?
Коли правда стає питанням географії
Історія, що розгортається у Танзанії, — це не тільки справа про насильство над дітьми. Це також історія про вплив, нерівність голосів та медійні перекоси.
Постраждалі з Танзанії не мають доступу до великої преси, не знають, як працювати з медіа, не можуть найняти пресслужбу або політтехнологів. Вони можуть лише говорити. І вони говорять.
Питання в тому, чи хтось їх слухає.
У той час людина, яку вони звинувачують, з’являється на радіо, у великих виданнях, у подкастах, де її версія подій подається як «об’єктивна». А версія тих, хто живе в країні, де все це відбувалося, залишається на периферії.
Це не журналістика балансу. Це журналістика вибіркової уваги.
Справжнє питання
Історія Якуба Яхла — це не лише кримінальна справа. Це тест на здатність журналістики виконувати свою місію — бути об’єктивною, незалежною і чесною.
