Я вимкну світло у білій кімнаті,
Знову візьмуся до ручки,
Знову притягну до рук клаптик паперу,
Знову буду писати у темряві, помічаючи світло лише з коридору.
Я вчора писала, я пам'ятаю,
Але, мабуть, не точно, що вчора...
Торік. Я писала минулого року.
Точно, я писала минулого року, але не ручкою, бо лезом.
Чи рахуватимуть це за поему?
Авжеж так, вони повинні!
Це вони хотіли бачити написані мною рядки,
Вони змушували писати,
Замість паперу була шкіра,
Замість пера було лезо,
Замість чорнил було моє нутро.
Помітили цю кляту поему чужинці,
Помітили не члени спілки під назвою "родина",
Помітили не ті, хто повинен,
Саме тому я сиджу у білій кімнаті,
Мої руки у білій ковдрі,
Мої ноги у білих штанях,
Мої зап'ясти знову хочуть писати поему,
Писати вірші,
Писати романи,
Хоч щось, хоч небудь, хоч чимось,
Хоч на мить відчути себе поетом власного тіла.
Я б намалювала собі тіло виключно з кісток,
Надто струнке, надто тонке,
Білий колір шкіри,
І, мабуть, блакитні очі,
З них я світ бачитиму краще,
Я б зірвала чорні окуляри,
Накупляла би пігулок, щоб кістки були худіші,
Це абсурд, але це так. Це єдиний стимул жити,
Я б не прокинулась живой,
Не прокинулась, якби не цифра двадцять три на вагах у вечері.
Хоча, я потребую покарання від самої себе,
Двадцять три - велика цифра.
