В епоху глобалізаційних процесів та потужної інформатизації суспільства, зміщуються смислові акценти і доступ до інформації стає однією з основних рушійних сил новітнього розвитку.
Глобалізація як основна тенденція розвитку людства відкриває додаткові можливості і обіцяє чималі вигоди. Відкритість світу передбачає тісніші взаємодії в сфері економіки (зняття обмежень на вільне переміщення капіталів, процес уніфікації фінансового законодавства), політики (що особливо добре стало помітно в контексті російсько-української війни, коли чітко проявилися проросійські впливи на міжнародній арені), освіти (міжнародні програми та обміни, спільні міждержавні проєкти), соціальної сфери (згадайте лише як ми цілим твітером хвилювались за долі іранських жінок) тощо. Я не беруся стверджувати, що глобалізація як явище має виключно позитивні забарвлення (це предмет довгих дискусій довкола права націй на самовизначення, розмиття ідентифікаційних кордонів тощо), але плюшки від цього всього заперечувати складно.
І так, Вам може кортить запитати: “Пазі, а коли про журналістику? Ми тут зібрались шоб шо?”
Розказую.
Кардинальні соціально-культурні зміни, що відбуваються у світі на рубежі XX-XXI століть призводять до формування нових тенденцій розвитку масового суспільства. Вивчення феномену масового суспільства, умов його виникнення і зміни, концентрує навколо себе високий дослідницький інтерес уже кілька десятиліть. Кожного дня ми стикаємося з різними проявами масового суспільства в повсякденному житті, що демонструє факт його активного розвитку і сьогодні. В цьому сенсі одним з центральних аспектів виступає дослідження медіа дискурсу як елементу медіапростору, що являє собою складно структуровану систему мовленнєвої та технічної взаємодії.
І справді, якщо в ретроспективі відображення актуальних подій було радше справою хроніків та невідомих писарів, то сьогодні "той, хто володіє інформацією — володіє світом". Коли Нестор писав свою “Повість..”, то явно не розраховував що якісь кривозубі селяни почнуть її читати (!) і думати (!!) “ото князь витворяє”. Ця інформація не була призначена навіть для малого загалу, не кажучи вже про далекі заморські землі.
Сьогодні ж життя стало відкритим, а суспільствотворчі процеси — доступнішими. Я, сидячи в Жовтих Водах, можу глянути “шо там у кубинців”, поки китайці пишуть фанфіки про мого президента. Активний розвиток демократії змусив велику кількість процесів стати ближчими до народу, а принципи гласності та доступності стали чи не новими опорними “китами”. То ж яке місце серед цього всього займають журналісти?
Журналісти дають нам інформацію.
Дають її різну і по-різному. Іноді правдиву, а іноді відверто фейкову. Іноді об’єктивну, а іноді — пропущену через призму власного (або ресурсного) сприйняття. Іноді виказують все, а іноді, щось свідомо замовчують (щоб наче і не збрехав, а наче і по голові не настукають).
І так, саме завдяки журналістам я знаю, що візу для путівки на Кубу краще поки не робити, в Угорщину краще не лізти, бо Орбан — морда, а Анджей Дуда — наш братчик-дружок-козак.
Якщо тісний глобалізаційний світ це машина, то журналістика — це мастило, завдяки якому це все працює.
То що у нас?
На жаль чи на щастя, але вітчизняна журналістика завжди була голосною. Вбивство Гонгадзе стало однією з найрезонансніших справ нового тисячоліття, а справа Павла Шеремета і досі залишається на слуху та розбуркує уми українців. Здавалося б, що конотації трагічні.
Але не бракує і крінжових. Один лише мемотворчий Дмитро Гордон чого вартий зі своїми “кадиками”, “пташиним молоком” та “Обамою”.
Не менш мемним став і Михайло Подоляк (сьогодні радник ОП), якому не раз вже за час повномасштабного вторгнення згадали "пеньки Януковича".
Чи можемо також говорити і про Олександра Ткаченка (свого часу ведучий програми Ткаченко.юа), який не так давно втрапив у казус з пальцями.
Між журналістськими трагедіями і журналістським крінжем слід згадати і про одвічні скандали провладних медіа з тими, хто називає себе опозиційними чи незалежними розслідувачами тощо. А ще є вічні схеми-теми-і-путівки-в-Монако!
І здавалося б
куди це все має привести? Невже ти, Пазі, будеш розповідати про піраміди Гордона, крінжулькінські тусовки Подоляка чи словесні дуелі Корчинського з Ткаченком?
Можна б було. Насправді всі ці історії цікавіші і кумедніші ніж може здатись на перший погляд. Однак ними нікого не здивуєш. Накидувати на згадані персоналії так модно й просто, що аж нецікаво.
Але є і свіжі питання. Розбирайте гарячі пиріжки:
Хто такий Роман Кравець і навіщо “Грунт” протяг мені його в стрічку? Чому Михайла Ткача не покликали на святкування в Гуту, якщо йому так кортіло? Чим займається Денис Бігус між судами? І коли ми спишемо з рахунків Юру Бутусова?
Загалом вітчизняна журналістика багата на яскраві події та гучні імена. Тут і далі, пропоную детальніше зупинятися на деяких з них.
Журналісти люблять веселі розслідування. Безіменні ентузіасти теж:)
Урочисто присягаю не затівати нічого доброго
